Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гольт подивився на годинник — скоро перша. Він підсунув до вікна табурет і закурив. Нетерпляче надірвав конверт. В останньому листі до Гундель він виявив малодушність. Бували дні, коли знущання, лайка і муштра доводили його до відчаю. В такому настрої він звірив свої болі Гундель. До його суму і пригніченості додалися ще невеселі спогади, і внаслідок цього лист вийшов плутаний, нещирий, і вже наступного ранку Гольт пошкодував, що написав його.

Пробіг очима аркуш. В самому кінці листа Гундель писала: «Я розумію, чому тобі іноді буває сумно».

Почерк був дитячий, неусталений. В перших двох листах Гундель висловлювалась якось боязко, ніби затинаючись. А тут писала так само невимушено, як і говорила. «Любий Вернер, ти навіть уявити собі не можеш, що я пережила вчора! В магазині до мене підійшла якась незнайома дама». Спочатку було написано «жінка», але потім закреслено. «Вона назвала себе фрау Гомулка… — он воно що! Гольт насторожився, — …і запитала, чи можна мене на хвилинку. На вулиці вона сказала, що ви з Зеппом великі друзі. Так звуть її сина. А пам’ятаєш, ти мені в купальні розповідав, що в тебе є двоє друзів: Гільберт і Зепп. Тому я їй повірила. Ти нібито розповідав чоловікові фрау Гомулки, що заходив до нас і тобі все дуже не сподобалось. Особливо самі господарі. Я зразу подумала, що ти б цього ніколи не сказав, якби не знав добре пана Гомулку. Потім вона запитала, що я роблю у вільний час і чи не зможу я коли-небудь зайти до неї? Вона була зі мною дуже люб’язна. Навіть не розумію чому. Сказала, що в неї, на жаль, немає дочки і їй приємно було б бачити в себе вечорами і в неділю молоду дівчину. Одним словом, щоб я заходила до них у гості. Якщо я не хочу, щоб про це знали, вона нікому не скаже, а щоб ніхто мене не бачив, я можу приходити прямо через їхній сад. Я відповіла, що мені треба подумати, але, можливо, якщо їй справді цього хочеться, колись зайду. Любий Вернер, неодмінно напиши, чи заходити мені до них і що це за люди. Адже ти знаєш, чому я не хочу з усіма зустрічатися».

«З якої це речі Гомулки запрошують до себе Гундель? Гуманні почуття?» І тут Гольт пригадав: «Дівчинка не така вже й самотня, як вам це здається…» Далі Гундель писала, що в неї багато роботи, але ж вона не звикла сидіти склавши руки. Багато радості приносять їй діти. Хоч вони грубіянять їй, але вона дуже любить дітлахів, навіть грубих. Фотографії, які він просить, вона не може прислати. У неї немає жодної. І в кінці прохання: «Напиши скоріше, якщо тобі не важко».

— Приготуватися до виходу!

Гольт сказав Гомулці:

— На прочитай, Зепп! — Він уже розповів йому історію Гундель.

Гомулка прочитав листа.

— Навіщо це твоя мати запрошує її? — спитав Гольт.

— Звідки мені знати? — знизав плечима Гомулка.

2

Рота давно вже вишикувалася, але команди йти на стрільби все ще не було. Чекали обер-фельдмейстера Лессера. В табір примчав на мотоциклі зв’язковий; казали, що шеф не відходить від телефону. Бійці стояли зі зброєю біля ноги, по рядах пройшов шепіт: фельдмейстера Бетхера і командирів взводів викликали з плацу в канцелярію. І ось це були вже не чутки: виступаємо!

У таборі все пішло шкереберть. Шульце вигукнув:

— Вольцов, Венскат, Гольт, Гомулка, Губер… за мною!

Вони пішли по патрони, принесли три ящики. Під час роздачі бойових патронів Феттер бурчав:

— Двісті патронів на душу, хто ж їх донесе?

Але Вольцов присадив його.

Надвечір роту вишикували для маршу. Гольт стояв, спершись на карабін. Лямки ранця врізалися в плечі. Набитий підсумок, багнет, лопатка, протигаз, торба з сухарями і фляга відтягували пояс. Нарукавні пов’язки з свастикою наказано було зняти. Обер-фельдмейстер Лессер звернувся до вишукуваної роти:

— В союзній нам Словаччині,— кричав він, — вороги рейху, підтримувані більшовицькими парашутистами, збираються вдарити з тилу по нашій армії, яка веде зараз важкі бої. Словацький президент у своїй відозві заявив, що покидьки суспільства хочуть викликати в Словаччині хаос і підготувати грунт для більшовизму. Словаччина не має досить своїх сил, тому президент Тісо попросив у свого могутнього німецького союзника війська для знищення більшовицьких орд. — Лессер похмуро стояв перед строєм, широко розставивши ноги. — Нам доручено караульну службу і підтримку підрозділів першого ешелону під час навантажувальних та розвантажувальних робіт, ну й, звичайно, якщо виникне необхідність, також у бою. Настав час показати, чого ви навчились.

Товстий фельдмейстер Бетхер прийняв командування, і всі три взводи рушили. На станції вже стояв ешелон.

Паровоз, попихкуючи, повільно пройшов повз семафор, а тоді поїзд кілька годин простояв десь серед поля в темряві. Гольт спав на голій підлозі, загорнувшись у ковдру. На другий день поїзд знову довго стояв на якомусь перегоні. Від вагона до вагона поповзли чутки: втік машиніст. Гомулка нишком посміхався. Тільки надвечір рушили далі. Вночі поїзд так різко загальмував, що всі покотились один на одного. Знадвору долинали вигуки, гримнуло кілька пострілів.

— Вилазь! — крикнув Вольцов.

Гольт схопив карабін і стрибнув у нічний морок. Попереду блиснули постріли. Вольцов навстоячки стріляв у темряву. Біля паровоза хтось несамовито кричав: «Припинити вогонь! Припинити вогонь!» По коліях заметався сніп світла від кишенькового ліхтарика. Вольцов побіг уперед, туди, де раптом спалахнув червоний сигнальний вогонь. Обер-фельдмейстер Лессер репетував:

— Тюхтії! Ідіоти прокляті!

Бійці товпились на залізничному полотні біля вагонів. Вольцов розповів, як усе сталося:

— Міст. Його, звичайно, охороняють. Вартові подали сигнал «тихий хід», а машиніст узяв та й зупинив поїзд. Тут охорона в першому вагоні зопалу давай стріляти. Вартові на мосту, звичайно, почали відстрелюватись. Звідки ж їм знати, що й до чого.

Паровоз, здригнувшись, повільно рушив. Всі полізли у вагони. На мосту Гольт розгледів кілька темних постатей з гвинтівками за плечима.

— Жертв немає?

— Як не дивно, немає,— відповів Вольцов. — Але це поганий знак: виходить, не вміємо стріляти!

На другий день вони нарешті прибули до місця призначення. Поїзд зупинився на товарній станції. Колії, пакгаузи, семафорні будки — все це широкою смугою тяглося до самого лісу. Приблизно кілометрів за два видно було залізничний міст, перекинутий через глибоку ущелину, на дні якої шумів неширокий, але бурхливий потік.