Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вгорі грюкнули двері. Жіночий голос крикнув:

— Гундель! З ким це ти там базікаєш?

Гольт помітив, як стрепенулася Гундель; вона швидко приклала палець до рота і знову заходилася шкребти. Висока, дебела жінка з розпатланим волоссям вийшла на сходи і, перегнувшись через поручні, почала лаятись. Побачивши Гольта, вона злякалася:

— Здрастуйте! Що вам потрібно?

— Хайль Гітлер! — гаркнув Гольт і клацнув закаблуками. Про себе він подумав: «Зачекай, я тебе провчу!» — Пора вже звикнути, пані: не здрастуйте, а хайль Гітлер! Нечуване неподобство!

Обличчя жінки налилося кров’ю.

— Це ви мені говорите? Знайшли кого вчити!

— Саме вам! — крикнув Гольт, торжествуючи. Він навіть спробував, як Кутшера: — Мовчати, коли я говорю! Слухати! Що за бандитська поведінка!

Жінка боязко зиркнула нагору, де хтось з шумом відчинив двері.

— Та тихше ви!..

Ковані підошви важко затупотіли сходами, і над поручнями схилився кремезний здоровило з лисиною і сивіючою борідкою клинком. Він був у чорних рейтузах і чоботях, крізь плетену майку просвічувались мохнаті груди.

— Що у вас тут сталося? — запитав він.

«Триматися до кінця! — сказав сам собі Гольт. — Все одно шлях назад відрізаний!»

— Що таке? — повторив він. — Ця жінка зустрічає мене, ніби ми принаймні десь у Польщі! Прив’язати до дерева і відшмагати!

Це справило враження.

— Знову ти, невмивана пико, розпустила свій довгий язик! — крикнув здоровило на свою огрядну жінку. — Ану геть звідси. — І, повернувшись до Гольта: — Заспокойтесь, камрад!.. Що, власне, вам потрібно?

«А тепер — планомірний відступ», — вирішив Гольт.

— Я хочу відвідати батьків свого товариша, котрий загинув у бою. їхнє прізвище Надлери. Це десь тут.

— Надлер? — повторив суб’єкт на сходах і задумався. — Ні, ви помилилися, не туди потрапили! Але все одно ходімо нагору поговоримо.

Гольт вагався. Проте почуття цікавості перемогло, і він піднявся нагору.

У великій кімнаті, що правила і за кухню, вовтузилося на підлозі п’ятеро дітей, шосте лежало біля вікна у кошику для білизни. Натягнувши чорний мундир есесівця, здоровило шикнув на своє потомство:

— Гаген, Вульф, щоб зараз же і духу вашого тут не було! Аннегрет, забирай дітей, та не вовтузься там довго! — Після цього він велично опустився на диван. — Сідай, камрад!

Гольт міркував про себе, що мають означати нашивки на його чорному мундирі. Мабуть, пора забиратися звідси.

— Прошу пробачення, унтер-шарфюрер, я, звичайно, не знав, з ким…

— Нічого, нічого, у цих жінок ніякого поняття, скільки не втовкмачуй їм у голову! Розповідай, з яких ти країв!

— Гельзенкірхен, — коротко відповів Гольт.

— Ну, звичайно! Тутешні хлопці всі туди потрапили… І як же у вас там справи?

— Як же вони можуть бути? Відомо… Солдати стоять непохитно, незважаючи на бомбардування. Нічого їх не бере!

— Отож-бо воно й є,— погодився здоровило, і в голосі його почулося задоволення. — А тут пустили чутки… ти навіть не уявляєш… про загальну деморалізацію… Наше дівчисько і те носа задирає. В Швейнфурті її, бачиш, луснуло по макітрі… я її наскрізь бачу, від роботи ухиляється, стерво! Вже кому й знати, як не тобі!

Гольт підвівся.