Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це було в лютому тридцять третього року, — розповідала вона далі.— Він більше не повернувся, хоч ще й довго жив у таборі. Мені вже було одинадцять років, коли прийшло повідомлення про його смерть. Третього серпня сорокового року. Мати ніколи не заводила розмови про батька. Але коли одержала того листа, зробилася бліда як смерть. Я й зараз чую кожне її слово. Вона говорила: «Я мовчала, думала, це допоможе йому повернутись… але тепер у мене немає більше сил мовчати». Я так і не зрозуміла, про що вона… А за кілька днів увечері мати присіла до мене на ліжко і сказала: «Вони обплювали твого батька, вони й мене обплюють, але ти не вір жодному їхньому слову…» Відтоді все в нас пішло шкереберть, — оповідала Гундель пошепки. — Я часто чула, як мати серед ночі йшла з дому, — адже в нас була всього лиш одна кімната з кухнею. У грудні — дев’ятого грудня — я прийшла зі школи і побачила в будинку поліцію. Вони допитували мене. А потім якась жінка повела мене з собою і довго била, вимагаючи, щоб я розказала їй все, що знаю. А я ж нічого не знала. Потому мене відправили в будинок для безпритульних дітей. Навесні мою матір шість разів присуджували до смертної кари, — ну ти знаєш, як це буває,— по шести статтях, — і відразу ж стратили. — Гундель замовкла. — Ось і все. На мене також плювали. В приюті були дівчатка, котрі потрапили туди за крадіжку або навіть за щось гірше, але й ті вважалися кращими за мене. І всі вони кричали мені: «Погань!..» — Обличчя її спохмурніло. — А тепер іди! Можеш спокійно йти геть! Мені ніхто не потрібний!

Він лежав нерухомо, дивлячись у бездонне літнє небо, аж поки в нього не зарябіло в очах.

— Нікому про це не розповідай, — промовив він нарешті.— Щоб і з тобою чого не сталося!

Обличчя її просвітліло.

Він говорив тихо:

— Я не знаю, скільки ще триватиме війна. Я не знаю, що діється на білому світі і що зі мною буде. Іноді мені здається, що все це кошмарний сон. Але якщо я повернуся з війни, вся моя надія буде на тебе. Інакше я не знаю, до кого мені повертатися.

— А може, ти дуже скоро мене забудеш?

Він зірвав колосок, кинув його на землю і сказав:

— Не забуду!

Вона раптом засміялася.

— Ось тепер я тобі відповім, що я подумала позавчора на вулиці. — Вона мружилась на сонці, що стояло вже над Вороновою скелею. — Я подумала: «Добре було б мати такого брата!»

— Брата!.. — Гольт збентежено дивився на неї.

— А тобі б не хотілося бути моїм братом? — запитала Гундель.

Гольт підвівся. Тепер він бачив не тільки її обличчя з великими очима і зовсім ще дитячим ротом, а й оголені засмаглі руки, і молоді груди, обтягнуті тісним платтячком, і маленькі ніжки в дерев’яних сандалях, що виглядали з-під розкинутого подолу.

— Ні, не братом! — сказав він і квапливо встав. — Ходімо, скоро вечір. — Він простяг їй руки, допоміг підвестися; з хвилину вони нерухомо стояли одне проти одного, та раптом вона вирвалася. Гольт пішов вслід за нею. Лісом вони попрямували до міста.

Смеркало. Під деревами причаїлися сутінки. Вони підійшли до роздоріжжя. Гольт вибрав довший шлях. В кущах стояла лава, він опустився на неї, посадив Гундель поруч, взяв її руки в свої. Потім підняв її до себе на коліна. Дівчина схилила голову йому на плече. Він обняв Гундель лівою рукою, а правою відкинув з її обличчя неслухняне пасмо кіс. В ньому заворушилось якесь почуття, схоже на жалість.

— Ти така ще молоденька!

Вона відповіла, не розплющуючи очей:

— І ти теж!

Він ніжно поцілував її.

— Не так, — сказав він. — Не треба міцно стискувати рот. Губи повинні ледь торкатися одні до одних.

Гундель засміялася.

— Спробуй ще раз!

Він знову поцілував її. Виявляється, вона зрозуміла.

— Ну як, правильно? — запитала вона.

— Не питай мене, дурненька! Якщо тобі сподобалося, значить, правильно!

Вона знову підставила йому губи, очевидно, їй сподобалося. Гольт міцно пригорнув її до себе. Дуже обережно, щоб не злякати, поклав їй руку на груди. Вона хотіла щось заперечити, але він міцніше притиснув до себе її голову і розстебнув плаття до пояса. Під ним був тільки купальний костюм. Гольт відчував її теплу шкіру, зняв бретельку купальника з її плеча і ледь-ледь, ніби подихом вітру, доторкнувся кінчиками пальців до випуклості грудей.

Вона стрепенулася.

— Мені страшно, — мовила, проте обвила його шию голою прохолодною рукою.

Він схаменувся і раптом так злякався, що мало не відштовхнув її.