— Що з тобою? — запитала вона.
Гольт знову пригорнув її до себе, дуже ніжно, і промовив, уткнувшись ротом в її волосся:
— Нічого. Ти чудова. Ти… схожа на ельфа.
Вона наївно погодилась:
— Ти маєш рацію…
— В чому ж я маю рацію?
— Що не хочеш бути моїм братом.
Це зовсім його розчулило.
— Коли закінчиться війна, — пообіцяв Гольт, — я відразу ж приїду по тебе. Якщо до того часу ти про мене не забудеш!
— Я?.. Тебе забуду?.. — вигукнула Гундель.
Він підвівся і кілька кроків проніс її на руках, а коли опускав на землю, вона якусь мить лежала в нього на грудях, зовсім так само, як та дівчинка в червоних черевичках. Він безпорадно притиснув її до себе і сховав обличчя в її волоссі.
Він повільно йшов звивистими провулочками. Вольцов ще не повернувся. Гольт довго сидів біля відчиненого вікна. Літня ніч стояла така прозора, і він міг роздивитися все аж униз до ріки.
Вже о першій годині ночі Вольцов увалився в кімнату, весь спітнілий, у пилюці.
— Оце марш так марш! На, забирай нашу зброю! — Він кинув на стіл важкий згорток. Шкіряні сумки з пістолетами відсиріли в землі і вкрилися цвіллю. Гольт потримав у руці бельгійський браунінг. Кілька іржавих плям на чорній сталі легко відтерлися. Вони курили сигари і чистили зброю. Вольцов був чомусь сьогодні особливо неговіркий і похмурий.
— Щось сталося? — запитав Гольт.
— Зі мною? Нічого! — відповів Вольцов.
Він відсмикнув назад затвор вальтера, заклав патрон, прицілився в чучело куріпки і натиснув на спуск. В тісній кімнаті постріл розлігся з силою вибуху гранати, пороховий дим повалив у відчинене вікно. Вольцов жбурнув пістолет на стіл. В будинку заметушилися. Внизу хтось закричав:
— Що у вас там трапилось? Ради бога?
— Мовчати! — гаркнув Вольцов, підбігаючи до дверей. — А то ще й не так гримітиму. — Він знову сів на ліжко. — Ну, а ти як? — запитав він похмуро. — Відвідав свою кралю? Що вона, і справді трохи не зовсім?.. Ці травматичні неврози особливо поширені під час війни, їх так і називають — воєнні неврози, порушення нормальних реакцій. Такі явища відомі були і раніше, я читав про них ще у Альтгельта в його «Санітарній службі під час війни». В більшості випадків — справжнісінька симуляція! Знаєш, як робили в лазаретах шістнадцятого армійського корпусу за часів першої світової війни? Цим хворим приписували найважче фізичне навантаження — ганяли їх годин по чотири тричі на день. Це просто магічно діяло! Повіриш, не минало й тижня, як усіх оцих паралітиків уже здоровими відправляли на фронт…
Засинаючи на своїй розкладушці, Гольт все ще бачив Вольцова з похмуро відчуженим обличчям — той схилився за столом над купою зошитів у шкіряних обкладинках.
Другого ранку, годині об одинадцятій, Гольта розбудив стукіт у двері:
— Пошта! Вас просять униз!
Жінка-листоноша змусила їх обох розписатися у розсильній книзі. Як тільки Гольт глянув на конверт і побачив штемпель «Звільнено від поштових зборів», ноги йому підломилися, і він схилився на одвірок.
Вольцов розірвав конверт і прочитав уголос:
— «Ви зобов’язані з’явитися… — подумати тільки, це було позавчора, — в табір трудової повинності 2/461…»
Вони знову піднялися на другий поверх. Вольцов почав чистити свій мундир. Повістки були відіслані з Гельзенкірхена на їхню батарею, а звідти переадресовані Вольцову додому.
— Поклич сюди Зеппа! — наказав Вольцов. Але Гольт уже побіг провулком униз.
Він швидко знайшов будинок, рвучко відчинив двері і вибіг східцями на другий поверх. Тут було темно, тхнуло цвіллю. За першим же поворотом стояла навколішках Гундель і шкребла щіткою дерев’яні приступки. Зачувши його кроки, вона обернулася. Побачила Гольта, зраділа, обличчя її посвітлішало. Вона була в сірому закритому фартусі, босоніж. В збентеженні тильним боком долоні дівчина змахнула з лоба звислі пасма кіс.
— Я їду! — сказав він. — Нам необхідно ще раз зустрітися.
— Ідеш? — перепитала вона розгублено. — Вже сьогодні?