Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Обоє засміялись, і це зовсім розвіяло ніяковість.

— Ходімо купатися! Чи спочатку погуляємо?

— Як’хочеш, — сказала вона.

Відразу ж за будинком міського суду широка алея вела вгору, а там переходила в тиху лісову стежку. Гольтові було жарко, він зняв пілотку і запхнув її за пояс. На горі повівав свіжий вітерець. Гольт розповідав їй перше-ліпше, що прийшло в голову: про «каральну експедицію» Вольцова напередодні їхньої різдвяної відпустки.

— Це той, великий? — запитала Гундель. — І ти з ним дружиш? По-моєму… в нього немає серця.

— Звідки ти це взяла? — здивувався Гольт.

— Вчора, коли вони всі проходили повз мене, він так подивився… Погляд байдужий… холодний…

— Так, але він вірний друг! — вигукнув Гольт, переконуючи більше самого себе. Щоб якомога цікавіше описати цей епізод, він показав, як Вольцов жбурнув важкий акваріум прямо на ліжко Гюнше.

— Який жах! — здригнулася Гундель. — А рибки?

— Там не було рибок, — збрехав Гольт, — тільки порожні черепашки, камінчики і таке інше.

— А по-моєму, він кинув би й з рибками, — сказала вона.

Гольт мовчав. Перед ним випливла картина: Вольцов у кабінеті природознавства годує кішку, що муркоче від насолоди, золотими рибками Ціккеля…

Ліс прийняв їх у свої обійми. Вони пішли тінистою прохолодною доріжкою. У верховітті дерев шуміло листя.

— Чому це ти замовк?

— Я думаю: може, і в мене немає серця?

— Не ображайся, — промовила вона, — я не хотіла скривдити твого друга.

Він думав: «Якась вона особлива, не схожа на інших дівчат».

— Ті, інші,— почав він обережно, — кажуть, ніби ти всіх уникаєш… тримаєшся осторонь… Чому ж ти мене не прогнала вчора?

— Це так, я всіх уникаю, — повторила Гундель. — Вони нічого не знають, а говорять: візьми себе в руки. Я цього терпіти не можу. А ті, хто розуміє, жаліють мене або вдають, що жаліють. А я не люблю жалощів. Та і взагалі… Я їм не компанія…

— Ну, а я?

— З тобою, — сказала вона, — в мене було почуття, ніби ти… можливо, ти саме непе маєш на увазі.

— Я не розумію, — розгубився Гольт.

— Але я знаю, що хочу сказати, тільки висловити не можу як слід. І, крім того, може, я тобі потрібна.

У пориві ніжності він простяг до неї руку. Вона відскочила аж до краю дороги, але все ж пішла за ним високою, по коліна, папороттю до узлісся, де на сонці вигрівалися кущі ожини. Вітер хилив додолу важке колосся золотавого жита. По той бік на горбі вимальовувався в небі силует Воронової скелі.

— Сідай, — запропонував Гольт, — земля суха, і немає ніяких мурашок.

Вона опустилася на траву і, підібгавши ноги, висмикувала якусь нитку з подолу спідниці. Гольт ліг на землю і заклав руки за голову.

— Розкажи мені що-небудь. — Гундель задумалась. — Ти втратила батьків. Розкажи мені про них.

Вона вагалась, нерішуче поглядала на чорну базальтову кручу.

— Про батька я нічого не знаю, — промовила вона нарешті.— Я майже не пам’ятаю його. Мені минуло всього чотири роки, коли його заарештували.

«Заарештували? Невже ж вона… дочка злочинця! Навіщо тільки я запитав?» — подумав він. Дівчина уважно спостерігала за ним.