Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну і як… розкисли?

Гольт заперечливо похитав головою.

Готтескнехт набив люльку і закурив.

— Підіть до санітара. Нехай дасть вам мазі від опіків і пластир. А може, хочете в шпиталь? Ні? Ну, гаразд. Обміняйте мундир. Загубили пілотку? Напишіть рапорт, я підмахну, хай Ваксмут підшиє його до паперів. Все одно ота комірчина якогось чудового дня згорить з усім лахміттям.

— Слухаю, пане вахмістр!

Готтескнехт довго дивився на Гольта.

— Мабуть, ледве ноги винесли?

— Так точно!

— Сам?

— Я таскав за собою маленьку дівчинку. І одну жінку. Це через неї мені так перепало. Коли я нарешті виніс дівчинку з вогню… вона була… вона була вже мертва.

— Гольт! — сказав Готтескнехт, спускаючись низенькими сходами. Він зненацька узяв його за лікоть і повів у бік вогневої позиції.— Вернер… вище голову, хлопчику! — Вахмістр говорив зовсім тихо. — Стиснути зуби! Триматися мужньо! Не занепадати духом. Це єдиний шанс. Хоч дехто з вас та повинен уціліти. Війна кінчиться, можливо, вже зовсім скоро. Ви мусите вижити.

Вони зупинилися.

— Зрозумійте мене правильно, — вів далі Готтескнехт, ніби намагаючись переконати Гольта. — Я вчитель. Таких хлопців, як ви, я навчав у школі і хочу робити це й надалі. Невже мені доведеться стояти перед порожнім класом? Ви мусите вижити! Коли закінчиться оця війна, почнеться… ще жорстокіша боротьба. Загинула не тільки ота маленька дівчинка, Гольт. Убитих безліч. Вже занадто багато жертв забрала ця війна. А коли вона закінчиться, у нас буде прірва роботи. Кашу варили протягом п’яти років, а їсти її доведеться ціле сторіччя. — Він подивився проникливо Гольтові у вічі.— Той, хто сьогодні добровільно сідає на керовану торпеду або йде в загони ополчення і протитанкові частини, той дезертир! Він тікає від ще важчої, але відповідальної роботи, котра на нас чекає. А той, хто докладає всіх зусиль, щоб зберегти своє життя, — не тому, що він боягуз, Гольт, а тому, що вміє дивитися вперед, — той збереже себе для… Німеччини!

«Німеччина…» — думав Гольт. Вперше у своєму житті він почув це слово не під звуки фанфар, не під вигуки «хайль!», а ніби очищене від усякої мішури і фальшивої позолоти, пройняте глибокою турботою.

— Німеччина, — вів далі Готтескнехт, — це вже не гігант, який панує над Європою, а щось мізерне, стікаюче кров’ю. Вона стане ще жалюгіднішою і убогішою, ще більше страждатиме, але не можна допустити, щоб вона стекла кров’ю! Вмирати за вчорашню примарну Німеччину — це і є боягузтво, Гольт. А жити заради убогої, смертельно пораненої Німеччини, заради її майбутнього — це героїзм, тут потрібна справжня мужність. Я знаю: ви, Гольт, шукаєте… сенс життя, мету, шлях… Цього шляху я не знаю. Я не можу вам допомогти. Всі ми осліплені і повинні пройти через усі муки пекла до кінця. — Він замовк, а потім додав: — Мабуть, так воно повинно бути. Щоб ми нарешті стали самими собою!

Гольт один пішов далі, до барака. Обпалені руки вже не боліли. Він дивився просто себе, поверх барака, туди, де понад небокраєм слалася імла. Погляд його, пронизуючи імлисту завісу, був спрямований у безкраю далечінь. Він нічого не зрозумів, нічого не збагнув. Він тільки вслухався, чи не грає горніст побудку… Але, напевне, ще не настав час.

Гольт впав у сон, що був близький до непритомності. Хлопці не чіпали його і ледве розбудили тільки після обід.

Побачивши знайомі стіни маленької кімнатки, Гольт відчув себе в безпеці. До нього долинув басистий голос Вольцова:

— Вставай, сплюха! Я приніс тобі їсти!

Гольт відчув на собі співчутливий погляд Гомулки. «Бомбосховище, вапняна пилюка, вогняна буря — невже це було в дійсності? — Пережиті недавно страхіття тепер немов покрились туманною пеленою, здавались примарними, нереальними, далекими… — А може, це був тільки кошмарний сон?»— думав Гольт.

Він підвівся немов побитий: на всьому тілі не було жодного місця, яке б не боліло. І все ж він рвучко зіскочив з ліжка і потягся.

За столом з сигаретою в зубах сидів санітар, тримаючи на колінах шкіряну валізку.

— Ось як ми тепер живемо! — сказав він, усміхнувшись. — Відвідую вас навіть «дома», візит — п'ять марок! Ну, давайте буду вас лікувати! — На тильному боці обох рук у Гольта повискакували пухирі.— Цього ми чіпати не будемо, щоб не викликати запалення. — Санітар наклав Гольтові марлеві пов’язки. — А тепер… порцію пронтозілу для заспокоєння нервів!

Гольт стяг з себе обгорілий одяг.

— У тебе все тіло в синцях! — сказав Гомулка.

— Навіть зрозуміти важко, як народ усе це зносить! — відповів Гольт.

І знову розгорілася суперечка.

«Почалась та ж сама комедія», — подумав Гольт.

Бранцнер невдоволено наморщив лоба і з докором подивився на Гольта.

— Он як? Чому ж тобі так важко це зрозуміти? А я тобі зараз поясню!