Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гомулка, Гольт, Груберт, Дузенбекер, Еберт… — і так далі.

Всі двадцять сьомого року народження. Разом з двома гам-буржцями їх лишилося тепер всього сімнадцять душ. Гольт вийшов вперед. Він думав: «Коли ми сюди приїхали, нас було двадцять вісім… Тринадцять убитих з одного тільки класу!» Готтескнехт пристебнув йому до френча значок відмінного зенітника, срібний значок — омріяна нагорода кожного, — котру й носять на грудях зліва…

Батарею розподілили на обслуги.

— Гольт, Вольцов, Гомулка, — оголосив Готтескнехт, — завтра можете їхати у відпустку!

— Пане вахмістр! — сяючи радістю, сказав Вольцов. — Ми повинні ще випити з вами за мій залізний хрест.

— Ви що, з глузду з’їхали! — обурився Готтескнехт. — У сімнадцять років пиячити! Ні, в цьому я вам не потуратиму!

Увечері Вольцов таки приніс пляшку коньяку. Після кількох ковтків Гольт відчув приємну втому. «Яке щастя, — думав він. — Нарешті я дістав відпустку!»

Під час вечірнього обходу Готтескнехт наказав:

— Завтра ж спакувати речі! Спорожнити шафи! На території нашої батареї буде сформована ударна зенітна група… Батарея надпотужної могутності, від вісімдесяти до ста гармат.

Вночі вони сиділи в окопі і ліниво спостерігали, як стріляють новачки. А вранці спакували речі; Феттер мусив залишитися. їхня відпустка строком на два тижні, включаючи два дні на дорогу, починалась о дванадцятій годині дня. Не гаючи часу, хлопці подалися в Ессен. Коли вони нарешті прибули на вокзал, сирени оповістили повітряну тривогу. Якийсь військовий грузовик підвіз їх у південному напрямку. У Вуперталі хлопці пересіли на пасажирський поїзд, але не проїхали й трьох станцій, як поїзд зупинився на перегоні. Вольцов виглянув у вікно. «Виходьте!» Вони кинулись під крутий, усипаний шлаком укіс. Заговорили зенітки, довкола глухо гуркотіло. Хлопці побігли путівцем на захід. Позад них чотиримоторні бомбардувальники скидали свій смертоносний вантаж.

15

Над віллою Вольцових нависло похмуре ранкове небо. Лив дощ.

Гольт і Вольцов внесли в будинок рюкзаки. Гольт з насолодою простяг стомлені ноги.

— У будинку повно чужих людей, — повідомив Вольцов. — Звичайна картина — все евакуйовані і потерпілі від бомб. Ми поставимо для тебе похідне ліжко у моїй кімнаті і якось влаштуємося удвох.

Спав Гольт мов убитий. А коли, уже надвечір, прокинувся, Вольцов відкрив банку м’ясних консервів. На сковороді над спиртівкою шкварчав жир. Гольт аж злякався жахливого безладдя, що панувало в кімнаті: довкола впереміш валялися каски, мундири, розпаковані рюкзаки. У кутках — гори всякого мотлоху, а зверху — чучело куріпки, дуельні пістолети, розбитий череп.

— Треба тут спочатку поприбирати, Гільберт!

— Навіщо?! По-моєму, тут досить затишно, — здивувався Вольцов і вивалив на сковороду консерви. В кімнаті запахло смаженим м’ясом.

Гольт розмотав з рук бинти.

— Мій дядько, — сказав Вольцов, — зараз у Франції. А перед від’їздом туди він ще побував у нас і залишив тут цілу гору всякої всячини: консерви, червоне вино, російський тютюн і навіть ікру. Я відкрив одну коробочку — на смак як оселедець, але наїстися не можна, хіба що злопаєш десяток таких коробочок зразу.

— Може б, мені піти привітатися з твоєю матір’ю? — запитав Гольт.

— Краще не треба. Ти тільки заважатимеш їй голосити. Я сказав, що ми приїхали, — і цього досить.

Будинок був страшенно занедбаний. За останній рік ніхто тут, певне, жодного разу не прибирав і навіть не підмітав підлогу. Тільки на нижньому поверсі, де тепер жили чужі, був порядок. Гольт пішов у ванну. Стік у ванній був забитий волоссям. З крана над умивальником вода не текла. «Ага, — пригадав Гольт, — адже Гільберт минулого року виламав тут шматок свинцевої труби…» Гольт помився під душем. У дзеркало він побачив, що синці на його тілі посвітлішали і стали зелено-голубі.

Снідали вони просто з сковороди.

— Хліб ні до чого, — повчально говорив Вольцов. — М’ясо набагато корисніше. Аттіла харчувався самим лише м’ясом. — Гільберт перш за все витяг з рюкзака свого зачитаного Клаузе-віца. Гольт перегорнув кілька сторінок. — Якщо ти надумав нарешті хоч трохи познайомитися з воєнним мистецтвом, — порадив Вольцов, — то найдоцільніше в першу чергу прочитати «Канни» Шліффена.

Гольт закрив книгу.

— Дякую! — сказав він, беручи простягнуту йому сигарету.

— Без теоретичної підготовки, — пояснював далі Вольцов, — не можна зрозуміти, що діється на фронтах. Знаєш, чому такі суб’єкти, як Бранцнер, не хотять слухати правду про стан справ на війні? Тому, що в душі вони не впевнені в собі і, незважаючи на гучні фрази, не розуміють і не люблять війни! Хоч фюрер і запевняє, ніби війну нам нав’язали, але це він тільки так говорить, щоб людям роти заткнуть. А в дійсності після тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року у нас не було іншого виходу, як розв’язати нову війну. Я ще від батька чув, що справжній солдат ніколи не примириться з поразкою і завжди мріятиме про реванш. Саме про це й написано в книзі фюрера «Майн кампф». Там сказано, що ми мечем повинні завоювати собі новий життєвий простір на Сході.

Не встиг ще Гольт після виснажливих повітряних боїв вдихнути на повні груди мирного повітря тилового містечка і звикнути до відпустки, як слова Вольцова знову нагнали на нього смуток і викликали гнітючі спогади: «…підготували і розв’язали загарбницьку війну…» — це говорив йому батько. Гольт пригадав і репліку Гомулки щодо голодних полонених: «Не вони розпочали війну…»

— Такі люди, як я, — продовжував тим часом Вольцов, — як би тобі сказати?.. Ми стверджуємо війну. І якби війна не спалахнула, її треба було б розв’язати якомога скоріше. Тільки справжню, а не таку нікчемну, як у тисяча вісімсот шостому році. Війну за всіма правилами мистецтва, як ті, що вели, наприклад, Олександр або Наполеон. Отже, запитуй, у нас є час. Хочеш, я поясню тобі наше становище. Ми тепер потихеньку воюємо вже на внутрішній лінії. А наше чудове передпілля, на превеликий жаль, уже втрачено.

Гольт курив, не перебиваючи Вольцова. Потім глянув на годинник і спохватився: