— На, випий! — Вона слухняно випила. — Хочеш ще? — Вона заперечливо похитала головою. Гольт пішов з чашкою назад і попросив налити ще.
— Що з тобою? — запитала дівчина. — Ти не поранений?
Гольт похитав головою. Він повернувся до фрау Ціше.
— Ходімо!
Вони змішалися з натовпом, що суцільним потоком сунув на захід. Незабаром дійшли до вузького каналу, через який вів дерев’яний місток. Далі! Товарна станція, що межувала з величезною фабричною територією. Частина погорільців залишилися тут, посідавши на клунках і чемоданах. Гольт і фрау Ціше поплентались далі шосейною дорогою на захід. Була третя година ночі.
Останні кілометри Гольтові довелося майже нести на собі фрау Ціше. Східцями угору, до квартири, він просто тяг її за собою. Тут він і сам уже зовсім знесилів. Гольт ще зняв з фрау Ціше обгоріле пальто, уклав її на ліжко і вкрив ковдрою. Вона не розплющувала очей. Зуби в неї цокотіли. Гольт пішов у ванну. Фрау Ціше ослаблим голосом попросила:
— Залишся зі мною!
Він глянув у дзеркало. Обличчя — закривавлене, на лобі і на підборідді обдерта шкіра. Він почав умиватись. Лице, руки і шию пекло ніби вогнем. Волосся в багатьох місцях було обсмалене, мундир мов решето попропалювало іскрами, манжети на штанях пообвуглювалися.
Гольт вернувся у спальню і, знеможений, присів до неї на ліжко.
— Ти відразу ж поїдеш?
— Так, — відповіла вона беззвучно, не розплющуючи очей.
— А ти знаєш, куди їхати?
— Так, у мене є родичі у Мюнхені.
Він помовчав.
— Побудь зі мною, — попрохала вона. — Мені дуже страшно.
Він підвівся.
— Мені час на батарею.
Вона заплакала.
— Залишся, прошу тебе!
Він сказав:
— Нехай тобі щастить.
Вона гукнула йому вслід:
— Вернер!
Він хряснув дверима І вибіг на вулицю.
Готтескнехт стояв на східцях перед канцелярією. Гольт доповів, що повернувся. Вахмістр уважно оглянув його від непокритої обпаленої голови до ніг.
— Мабуть, попали під бомби?
— Так точно!
— У Ваттеншейді?
— Так точно!
Готтескнехт помовчав. Потім запитав: