Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Там буде так чудово! — тихо проворкувала вона.

Але й це не вплинуло на Гольта. Він тільки подумав: «А вона й справді вродлива». Проте й ця думка не викликала в ньому ніяких почуттів.

— Нехай перероблять тобі відпускне посвідчення і проїзний квиток. Подзвони мені завтра. — Гольт кивнув головою. Вона підвелась. — А зараз лишу все, як є. Хочу в кіно. Підеш зі мною? У Ваттеншейді — «Нора» за Ібсеном. В минулому році я пропустила цей фільм.

Вони майже цілу годину добирались до Ваттеншейда. Безугавні бомбардування сильно пошкодили транспорт. В тісному, задушливому кінозалі Гольта не полишало якесь гнітюче почуття. «Таке безглуздя! І навіщо було йти на вечірній сеанс? Неодмінно оголосять повітряну тривогу. Адже погода ідеальна для авіації. Правда, в повітрі висить імла, але це перешкода хіба що тільки для винищувачів та ще для зеніток… А ми отут, у незнайомому районі, далеко від квартири Герті, далеко від батареї…» Байдужий до всього Гольт сидів у твердому відкидному кріслі, поклавши на коліна каску. «Нора» його зовсім не зацікавила. Він з полегшенням зітхнув, коли фільм нарешті закінчився.

— Ходімо! — сказав він.

Але їй захотілося ще й хроніку побачити.

— Показуватимуть епізоди, пов’язані з замахом!

Гольт знову сів. Але не встиг ще відзвучати музикальний вступ до кіножурналу, як на екрані замість хроніки з’явилися слова: «Тривога! Негайно залиште зал!»

— Ось тобі й маєш, хай йому біс! — сердито вилаявся Гольт.

— Може, це тільки розвідники! — заспокійливо мовила вона.

Всі товпилися до виходу.

Була десята година. Надворі їх оповила темрява ночі. Тільки ледь відсвічувало затягнуте імлою небо. Гольт швидко зорієнтувався. Вулиця з обваленими і обгорілими фасадами вела на північ, напевно, до Гельзенкірхена. І сам чорт заблукав би у цьому лабіринті руїн! Трамваї вже не ходили. Людський натовп швидко розсіявся. Незабаром на вулиці вже не було жодної живої душі. Вони йшли дуже швидко і незабаром опинились у якомусь ще уцілілому від бомб районі з тісними вуличками. Раптом розляглися сирени, хвиля за хвилею здіймаючи в нічне небо грізне виття. Гольт й фрау Ціше кинулися бігти. Загуркотіли зенітки, спочатку десь далеко, потім зовсім близько. На небі вже гули мотори.

— Це, мабуть, розвідники, вони тільки пролетять над нами, — заспокоював її Гольт, та нараз кров захолола йому в жилах. Темряву ночі розрізало яскраве світло ракет, їх не видно було за високими будинками, але Гольт збагнув, що то десь зовсім близько, бо небо аж палало.

Якийсь фантастично одягнений чоловік заступив їм дорогу.

— Стійте! Стійте! Забирайтеся з вулиці! Негайно в бомбосховище!

Фрау Ціше щось злякано заторохтіла, але Гольт схопив її за руку:

— О боже, не роби дурниць!

Він потяг її у найближчий під’їзд.

— Ви залиштеся зверху! — наказав комендант бомбосховища, звертаючись до Гольта.

— Ні, ні! — вигукнула фрау Ціше. — Я… я хвора, і мені потрібна допомога! — Вона потягла Гольта вниз стрімкими сходами.

Довгий коридор підвалу забитий людьми. Гольт оглянув це тьмяно освітлене приміщення, сотні облич, здавалось, пропливали в сутінках білими як крейда плямами, чемодани, рюкзаки, наповнені водою ванни. До його слуху донісся крик дитини.

— Не ставайте на виході! — хтось штовхнув Гольта в бомбосховище. Він став пробиратися аж у кінець проходу, мабуть, тому, що там було вільне місце. Вони йшли, переступаючи туго набиті валізки, витягнуті ноги. Власне кажучи, тут було непогано, тільки й те, що трохи далекувато від виходу. Вони сіли останніми у довгому ряду людей біля замурованої пробоїни в стіні. Два стовпи ліворуч від Гольта, немов колони, підпирали низьке склепіння підвалу. Оберігаючи свою супутницю, Гольт обняв її за плечі. Вона тремтіла у літньому пальті.

— Одягни мою каску! — сказав він.

Каска була їй велика, зате прикривала шию і навіть плечі.

Гольт побачив навпроти себе маленьку дівчинку років чотирьох. Згорнувшись клубочком, дитина міцно спала. Поруч лежала ціла купа клунків. А ще трохи далі на лаві сиділа огрядна жінка у брезентовій куртці і синіх лижних штанях. Гольт нишпорив по кишенях, шукаючи електричний ліхтарик. Знайшовши, він потримав його в руках і знову сховав у кишеню. Хтось глухо промовив:

— Усе життя їла б самий хліб, аби тільки не сипалися прокляті бомби!

Підвал був дуже глибокий. Але гуркіт літаків долинав навіть сюди. На лаву поряд з фрау Ціше опустився старезний тремтячий дідок. Тепер вони сиділи втрьох, притиснувшись до стіни. У протилежному кутку спала дитина.

Раптом страшенний удар струсонув підвал. Другий, потім третій — уже такий сильний, що Гольт відчув, як захиталася стінка у нього за спиною. Хвиля вітру прокотилася підвалом. Гольт почув над самим вухом голос фрау Ціше:

— Свята Марія… матір божа… Заступи і захисти нас, грішних!

Від дверей у сховище долинув пронизливий крик: