Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пожежа!

І відразу ж вереск і зойки, які заглушив грубий голос:

— Всі чоловіки… гасити пожежу!

Гольт хотів підвестись, але фрау Ціше міцно вчепилася в нього.

— Пожежа… я хочу вийти, — благала вона. — Виведи мене звідси!

«Безглуздя! — думав Гольт. — Це якесь безумство!» У вухах стукав голос Вольцова: «Ці негідники… накидали у вогонь фугасних бомб…»

Та раптом Гольт відчув страшенний удар, його стукнуло головою об стіну, і світло погасло. Він, задихаючись, ловив ротом повітря, його душив нестерпний кашель, здавалося, що він помирає.

Гольт довго шукав у кишені ліхтарика. Конус світла наткнувся на непроглядну стіну білого вапняного пороху. Він струснув з себе фрау Ціше, підвівся, наступив на чиєсь тіло, обминув його, навпомацки пробрався ліворуч і відчув під ногами щебінь. Стукнувся головою об щось тверде. Це завалилася стеля підвалу. Гольт все ще кашляв, хоча хмара вапняної пилюки поступово осіла. «Завалило!» — промайнула думка. Хотів кричати, але страшенно душив кашель. Нарешті Гольт віддихався, великим зусиллям волі подолав страх, та все ще не міг зібратися з думками. Завіса пилюки ставала прозорішою. У мерехтливому конусі світла кишенькового ліхтарика виринув куток підвалу, де їх засипало. Ще не зовсім вгамований страх викликав у пам’яті Гольта уривки фраз: «… на посту, загубленому десь у непроглядній пітьмі ночі…» Дідок, стогнучи, підвівся з підлоги. Дівчинка аж задихалася від кашлю, з свистом втягувала в легені повітря, ніби в приступі коклюшу. З купи щебеню стирчали дві ноги в синіх лижних штанях. Фрау Ціше силкувалася вгамувати кашель і жадібно хапала повітря. «…Всю кров, до краплини, як треба, віддам…» «Я повинен, я повинен, — думав Гольт. — Я повинен! — І знову й знову: — Я повинен! — Потім промайнуло в голові: — Скоро горніст заграє побудку… — І раптом, як блискавка, спогад: — А замурована пробоїна в стіні!»

Він протер очі, вапняна пилюка роз’їдала їх, немов кислота. Гольт схопив фрау Ціше за руку і допоміг їй підвестися, але коли та знову міцно вчепилася в нього, відштовхнув її так, що вона поточилась на купу щебеню. Потім він відсунув трохи дідка і дівчинку, підняв лаву, на котрій вони сиділи, і почав бити нею в замуровану пробоїну. Марно. Він не міг як слід розмахнутись. Заважала протилежна стіна. Та ось верхня дошка лави розкололася вподовж. Гольт відкинув її і заходився кулаками гамселити по цеглі. Він задихався, бив у стіну ногами. «Допоможіть!» — кричав щосили, навалюючись усією вагою свого тіла на замуровану пробоїну. Раптом Гольт повалився вперед і вдарився обличчям об гостре каміння. У вухах аж гуло. Він застогнав від болю. А потім ще довго не міг поворухнутись і тільки важко дихав.

Коли він нарешті встав, з нього на підлогу посипалось каміння. Гольт все ще тримав у руці ліхтарика, але той уже погас. Гольт струснув його, і він знову загорівся. Юнак побачив довгий, тепер уже спорожнілий коридор. Десь вдалині палахкотіло червоне полум’я. «Всі давно вже вибралися звідси, — збагнув Гольт. — Тікати!» Він чув позад себе несамовитий крик фрау Ціше. Через пробоїну в стіні повернувся у засипане бомбосховище, підвів її з землі і гримнув:

— Замовкни! Перестань!

Обличчя фрау Ціше було спотворене від страху. Гольт підняв дівчинку, взяв її, як вузличок, під пахву.

— Допомагай мені! — репетувала фрау Ціше. — Мені допоможи! Покинь дитину!

Гольтові довелося відірвати її від себе, щоб перелізти з дитиною у суміжний відсік підвалу. Потім він допоміг вибратися фрау Ціше, вивів дідка. Фрау Ціше знову судорожно вчепилася в нього, і він потяг її за собою довгим коридором. Біля сходів на підлозі валялося багато покинутих речей. Вгорі, у прямокутнику дверей, палахкотіло червоно-жовте полум’я. Над ним сильно тягло димом. Надворі лютувала пожежа.

— Я не хочу у вогонь… Я не хочу! — верещала фрау Ціше.

Гольт у відчаї озирався, шукаючи іншого виходу, — вихід, напевне, десь тут, бо інакше звідки ж такий протяг. Але він чув, як над головою з тріскотом падають стіни і перекриття. «Вибратися!» — тільки й думав він… «Гіркота поразки…» У ніші біля сходів стояла велика цинкова ванна, наповнена водою. «Рейхс-міністр доктор Геббельс, «Слово про повітряну війну», — пригадував Гольт. — Мокрі ковдри! Але ж тут немає ковдр!». Він занурив дитину в ванну, потім ще й ще раз. Дівчинка прокинулась і закричала. Він поклав її на землю. Фрау Ціше впала на коліна.

— Святий Йосипе, заступнику наш і годувальнику… помолися за нас у наш смертний час… Пресвята діво Маріє! Заступись за тих, хто благає тебе сьогодні у передсмертних муках…

Коли Гольт ухопив її за руку, вона знову закричала:

— Я не хочу в вогонь!

Він силою штовхнув її у воду. Каска дзенькнула об цинкову ванну. Гольт затрясся від судорожного сміху. А може, то був плач? Він занурив фрау Ціше з головою у воду. Вона замовкла, а коли він допоміг їй вибратися з води, очі у неї були мов у божевільної. Потім Гольт сам заліз у ванну. Весь одяг його намок і став важкий. А куди ж дівся дідок? Дідка ніде не було. «За тих, хто благає тебе сьогодні у передсмертних муках…»

— А тепер ходімо! — Він узяв на руки дитину. Фрау Ціше знову вчепилася за Гольта.

— Мене ти мусиш врятувати, мене. Ісус-Марія. Покинь же дитину!

Він випручався, схопив її за руку і потяг за собою сходами угору. Дівчинка нерухомо звисала в нього з-під пахви. Коли вони дійшли вже до половини сходів, десь зверху на брук звалилася палаюча балка, вогняні іскри бризнули аж у під’їзд. На них пахнуло жаром. Гольт витяг фрау Ціше надвір. Над їхніми головами буяла пожежа, кидаючи в обличчя снопи іскор. «Куди бігти? Де порятунок?» Всі будинки довкола палають, великими пластами горить асфальт, здуваючись пухирями під калюжами фосфору, розпечене повітря обпалює легені, всюди чорні обвуглені тіла, зотлілі головешки, матраци, куди не глянь — трупи. Десь позаду завалився будинок. Попереду — величезний палаючий фасад. «Назад!» У Гольта зайнялася пілотка, однією рукою він зірвав її з себе і викинув геть. Потім, обхопивши фрау Ціше за поперек, потяг її далі. На мокрому одязі вже кипіла вода. Майже в нестямі Гольт перечепився через труп і впав.

Опам’яталися вони на території кам’яновугільної шахти. За ними палахкотів вогонь. Довкола на землі сиділи і лежали люди, мовчазні, мов мертві, чути було тільки дитячий плач. Серед них, скоцюрбившись, нерухомо сиділа фрау Ціше. Гольт зняв з неї каску. Дівчинка, що лежала біля його ніг, не подавала ніяких ознак життя. Щоб звільнити собі руки, Гольт одяг на голову каску і поніс дитину на розташований поблизу в палатці санітарний пункт.

— Хто її батьки?

— Не знаю, — відповів він.

Лікар схилився над дитиною, потім випростався, опустив стетоскоп і сказав через плече:

— Ех! [28] — А потім, обернувшись до Гольта: — Марно ви старались.

Гольт стояв мов закам'янілий. Він дивився на дитину. На ній були червоні черевички.

Якась дівчина розносила каву в щербатих фаянсових чашках. Гольта відтіснили вбік. Але він все ж роздобув чашку кави і поніс її фрау Ціше.

[28] «Ех» — скорочено від «exitus» — кінець (лат.).