Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але Бранцнер, узуваючи черевика, тільки люто хитав головою.

— Ні, ні, ні! Ви не викручуйтесь! Ні! Я рішуче запевняю, що його ніяк інакше зрозуміти не можна: фюрер — найбільший бовдур!

Тут двері рвучко розчинилися, увійшов Готтескнехт.

— Бранцнер! — суворо крикнув він, — Що я чую? Що ви сказали?

Німа тиша.

— Я заплющую очі,— вів далі Готтескнехт, — коли хто-небудь дозволяє собі необережний вислів на адресу керівництва. Але те, що зараз сказали ви, переходить усякі межі!

Бранцнер стояв біля ліжка напіводягнений, з черевиком у руках.

— Я?.. Але ж я… — пролепетав він. — Це все Гольт. Я хотів сказати… — І раптом він у розпачі заверещав: — Та це ж не я. Я тільки хотів… Це все вони… Я б ніколи в житті не дозволив собі… Я… я…

— Візьміть себе в руки, — прикрикнув на нього Готтескнехт. — Що ви собі дозволяєте?

Гольт був упевнений, що Готтескнехт давно стояв за дверима і тільки вичікував слушного моменту, щоб увійти. Комічний фінал інциденту, який перевернув усе догори дном, викликав у нього подвійне почуття: хотілося сміятись і одночасно огортав страх.

Бранцнер враз знітився і тільки кидав благальні погляди то на Вольцова, то на Гольта, то на Гомулку.

Нарешті Вольцов змилостивився:

— Бранцнер взагалі хлопець непоганий. Може, він і справді сказав це ненароком.

— Найкраще було б, якби ніхто нічого не чув, — мовив по довгій паузі Готтескнехт.

— Я нічого не чув, — сказав Гомулка.

— Я теж.

— А я вже спав.

— Як націонал-соціаліст, — велично мовив Вольцов, — я, врешті, не повинен цього так залишити. Але… вважайте, що і я нічого не чув.

— От і гаразд, — сказав Готтескнехт. — Прошу вас, щоб надалі такого не повторювалось. На добраніч.

Всі стояли мовчки, аж поки не зачинилися двері барака. Потім Бранцнер сердито сказав:

— І які ж ви… негідники!

«Комедія, та й годі», — думав про себе Гольт.

— Напевне знаю, якщо вас не відпустити, то це пагубно вплине на вашу боєздатність. Отже, йдіть, — сказав Готтескнехт.

За годину Гольт був у фрау Ціше.

Вона спаковувала речі. В коридорі стояли чемодани, ящики, кошики. Фрау Ціше в барвистому фартушку метушилася по спальні, складаючи у кошик білизну. Гольт спостерігав за нею.

— Ти що, з місяця впав? — вигукнула вона. — Геббельс призначений імперським уповноваженим по тотальній мобілізації. Всі без винятку театри, вар’єте, художні школи закриті, завмерло майже все літературне життя! Щодня так і чекай нових суворих законів про трудову повинність. Що ж я, по-твоєму, повинна стати до верстата й обточувати снаряди? Та я ж на все життя попсую собі руки! Десятигодинний робочий день не для мене! — Вона сіла на ліжко і закурила. — Квартиру замкну, а речі вивезу… Як у тебе справи з відпусткою?

— Відпустку мені дали, — сказав Гольт, — Скоро поїду.

— Хочеш, поїдемо разом у Баварський ліс?

Гольт не відповів. Він курив і уважно дивився на неї. Вона усміхалася, привабливо і спокусливо. Але дивно, її усмішка на нього зовсім не впливала. Він подумав: «Навіть не запитала, як загинув Ціше… І справді, шкода було б, якби вона понатирала на руках мозолі!» І раптом, мов настирливий привид, перед ним з’явилися великі волохаті руки Шмідлінга, що судорожно вп’ялись у шлак біля гармати. І руки Цемцького. І руки Рутшера…

— Не знаю, — похмуро мовив він. — В Баварський ліс? Це було б чудово, але не знаю, чи можна щось змінити…