Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось у розмові з батьком Архілох сказав:

— Які ж то лиходії ті наксосці! Вони вбивають невинних людей, грабують чуже добро і забирають у полон жінок.

На те йому батько:

— Наксосці дійсно лиходії, але не тому, що вони вбивають і грабують наших громадян. Закон карає тільки за кривди, заподіяні своїм співгромадянам, а жителів інших міст він не захищає. Коли ми здійснювали наскоки на Наксос або нападали на їхні судна серед моря, ми теж вбивали їхніх громадян, грабували їхнє майно, захоплювали їхніх жінок.

— Але хіба то справедливо вбивати й грабувати людей тільки через те, що вони з іншої держави?

— Сподіваюсь, ти шануєш Гомера. Пам’ятаєш, що сказали Одіссеєві феакські юнаки, коли Одіссей прибув у їхній край? Вони сказали йому, що він, мабуть, не займався благородним ділом — війнами і грабунком на морі, — що він, очевидно, якийсь купець! Пам’ятаєш, як Одіссея обурило таке припущення?

— Але якщо так, то чому ж ти називаєш наксосців лиходіями?

— А тому, що вони заприсяглися богами дотримуватись перемир’я і, порушивши присягу, накликали на себе гнів богів.

— Невже справа лишень у тому? — запитав хлопчик. — Чому ж тоді Гомер каже:

Телесікл задумався, помовчав і врешті відповів:

— Воно то так, але в житті виходить по-іншому. Якщо ти не нападаєш на жителів сусіднього міста, то вони нападуть на тебе. Найвищою чеснотою люди вважають хоробрість, що проявляється на війні, а де ж іще юнак може довести, що він хоробрий, як не у нападі на жителів інших міст? Ну, з греками, хай так, нас іще пов’язує спільна віра в богів; вона стримує від надто жорстоких вчинків. А от варвари — ті вже наче й не люди, от собі як та зграя собак. Вони й розмовляти по-людськи не вміють, а щось белькотять по-своєму. То хіба ж можна терпіти, що греки на нашому острові, напівголодні, їдять поганеньку рибу й смокви, а сила-силенна золота — в руках отих фракійських собак! Самі боги, здається, веліли і грабувати, і вбивати їх!

— Але якщо так, то чому ж тоді громадяни навіть найвищого походження одружуються з дівчатами з інших міст? Ось моя мама — фракіянка!

— Жінки тут ні до чого. З жінками ніхто не воює. Воюють між собою чоловіки, а жінки — то нагорода для тих, хто сильніший, хоробріший…

Архілох відійшов засмучений. Батько ні в чому його не переконав. Одне розумів він і відчував, що потрібно, не вагаючись, віддати своє життя за порятунок і щастя своїх близьких, свого міста. Але він геть не розумів, як це його батько може вражати справедливим пограбування й навіть вбивство людей, які не зробили нікому жодного зла. І Архілох вирішив, що ніколи не буде так чинити, навіть якщо цього вимагатимуть від нього громадяни його рідного міста.

Відтоді як Архілох приніс на руках знесилену Необулу в дім її батька, спогади про неї не давали йому спокою. Він довго просиджував десь у закуті, звідки видно було двір Лікамба, і з захопленням дивився на дівчинку, коли вона виходила побігати чи побавитись м’ячем. Необула знала, що вона гарненька, їй подобалось, коли всяк захоплювався її красою. Грецькі дівчатка думали: якщо взяти в уста миртову гілку і довго тримати її так, то до них прийде краса. Тож і Необула, хоча краси їй не бракувало, годинами тримала в устах миртову гілку, а у волосся вплітала ружі. Архілох прославляв її у віршах:

Він писав, як любить Необулу і як йому без неї тужно, як важко:

І він мріяв:

Врешті, він не витримав і розповів про все батькові. Той усміхнувся і сказав:

— Що ж, це вельми підходящий шлюб! Знатністю Лікамб не уступає мені, він подбає про гарне придане для дочки. А те, що ти її врятував і що вона тобі подобається, — то це дуже доречно!

Телесікл поговорив з Лікамбом, і справу хутко було залагоджено. Телесікл і Лікамб довго виясняли, які речі, який одяг і скільки золота й срібла кожен виділить для молодят, а коли торг було закінчено, вони поклялися богам, що не порушать своїх обіцянок, і, за звичаєм, вирішили закріпити угоду врочистим застіллям — заручинами. Хлопця й дівчину, врешті, посадили поряд; було випито чимало вина, спожито чимало смачних наїдків; і батьки, й діти помолились богам, щоб ті подарували їм щастя; діти поклялись один одному, що оженяться. Архілох при нагоді проспівав декілька гимнів, один із них — склав він сам.

Після заручин Архілох, хай рідко, міг зустрічатися зі своєю Необулою. Якось він запитав її:

— А ти, Необуло, любиш мене?

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Раз уже батько віддає мене за тебе, я буду вірною і гожою дружиною, обставлю твій дім гарно й затишно — не посоромлю свій рід!

— Дурненька! Мене ж це зовсім не цікавить. Я хочу знати, чи ти мене любиш   т е п е р?

— Чому ж мені тебе не любити? — відповіла дівчинка. — Я ж не забула, що ти врятував мені життя! Батько хоче, щоб я була твоєю дружиною. Чому ж я маю тебе не любити?

— Все це не те. Чи ти мене сильно любиш?

— Я люблю батька й матір. Тебе ж я мало знаю. Було б навіть дуже соромно, якби я стала раптом сильно любити хлопчика, який мені навіть не рідня.

— Але ж ти не хотіла б, щоб інший хтось був твоїм женихом?

Необула, подумавши, сказала:

— Якщо чесно, то хотіла б. Мені було б приємніше, якби у мого жениха був не лише знатний батько, а й мати походила із знатного роду. І щоб подруги не дорікали мені тим, що моя свекруха — рабиня. Та вже як батько визначив мене для тебе, я не смію перечити. До того ж ти вродливий, а ще, кажуть, подобаєшся богам: умієш складати й співати гимни, хоробрий, мужній. Батько порадив мені: «Скажи про це тим, хто дорікатиме тобі майбутньою свекрухою».