Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Таких людей на Паросі було багато. Та вони не мали жодних політичних прав, оскільки не були «потомками богів». В аристократичній раді засідали лише глави знатних родів; на народні збори, «агору», окличник запрошував лише людей знатного походження; він голосно викрикував їхні імена і по-батькові. Але знатним людям не подобалось те, що лишень вони були зобов’язані своїм коштом споруджувати військові кораблі, зводити храми, влаштовувати свята, споряджати посольства в Делос і Дельфи, організовувати народні розваги; вони почали вимагати, щоб і багачі із простолюддя брали участь у тих витратах. Новоспечені багачі відповідали: «Ми повинні знати, на що аристократи витрачатимуть наші кровні гроші, а тому й нас необхідно допустити до участі в управлінні містом!»

Їм дійсно вдалось домогтися того, що, крім аристократичної, була створена ще й народна рада, яка могла скасовувати будь-яку постанову аристократичної ради або правителів, якщо вона визнавала її несправедливою.

Керівники цієї групи кричали: «Ми за народ, не повинно бути багатих і бідних, всі вільні громадяни мають бути рівними!» Вони видавали себе захисниками селян і міської бідноти, насправді ж цих розбагатілих ремісників і торговців цікавив передусім прибуток. Їхнім гаслом було: «Гроші роблять людину, а не походження». Під виглядом заступництва за бідноту ці люди обробляли свої дільця, бувало, й нечесні, і ставали багачами. Вони почали вдягатися розкішніше, аніж знать, скуповували коштовності і багаті земельні ділянки з садами, які охороняли люті молоські собаки; вони не ступали ні кроку пішки — їх носили раби на золочених ношах. Вони перейняли всі звички знаті, були однак менше культурними, а більше — жадібними.

Старих аристократів, «нащадків богів», знав кожен житель Паросу, навіть найбідніший, найнеосвіченіший. А тих нових народних вождів, що вийшли з бідноти, не знав ніхто: ще вчора про них навіть не чули, а тепер-ото, припливши з багатим вантажем на Парос, вони, знай, ганять і ганьблять аристократичних вождів, доводячи у своїх промовах, як мало ті дбають про народ. А народ, переконавшись, що добром від аристократів нічого не домогтись, почав схилятися до народних вождів — бачив у них своїх оборонців й рятівників і схвалював усе, що б вони не запропонували. Ось чому траплялось і так, що народними вождями ставали люди з темним і невідомим минулим; іноді це були навіть колишні злочинці. Ось як описує один грецький поет такого вождя — Артемона:

На Паросі головним вождем таких людей був Леофіл. Тепер на народні збори почали приходити не лише «викликані» окличником, а всі громадяни, за своїм бажанням. Засідали народні збори на агорі, у підніжжі пагорба, де був акрополь, поряд із ринком. На спадистій скелі з вибудуваним на вершині акрополем були висічені грубі східці для громадян, які приходили на народні збори. Тільки вищі посадові особи і жерці Діоніса й Деметри сиділи на встановлених перед схилом кам’яних кріслах. Поряд із цими кріслами стояла бема — висока кафедра для ораторів. Засідання починалося зі сходом сонця і тривало впродовж дня. Знаючи, що сидіти доведеться довго, громадяни запасались харчем — переважно хлібом, цибулею і часником. Коли вже всі громадяни порозсідалися на тих східцях, предсідник — архонт — оголошував збори відкритими, а окличник в увесь голос запитував: «Тіс агореуейн булєтай?» (Хто хоче виступити?). При бажанні кожен міг вийти вперед, узяти жезл, знак ораторського достоїнства, і виголосити промову. Оратори-аристократи, «нащадки богів», говорили зазвичай про озброєння, про інше, що стосується приготування до війни, про зіслані богами знамення, про спорудження храмів тощо. Оратори ж, які захищали інтереси простого люду (демократи), розповідали, як нелегко живеться народу, як його гноблять землевласники й лихварі, як бездарно ведеться довіз хліба морем тощо; це викликало захоплення всього люду; присутні одностайно й гучно схвалювали пропозиції ораторів. Але рідко вдавалося прийняти пропоновані закони: високі посади, від покоління й до покоління, займали аристократи. Аристократичні правителі або заявляли, що постанови народу суперечать давнім релігійним законам, або вдавали, що виконують їх, насправді ж не впроваджували їх у життя.

Леофіл у своїх різких промовах викривав продажність аристократичних правителів. Він імпонував бідноті своїми манерами простолюдина, грубими базарними виразами, жестикуляцією і насмішками над хвалькуватими вельможами. Виходило так, що народні збори приймали всі ті рішення, які пропонував Леофіл; фактично він став необмеженим правителем острова[84].

Але збувались лише деякі сподівання бідняків: більшість громадян і далі жила убого й нужденно. Хіба з тією різницею, що раніше народ грабували знатні люди, «нащадки богів» і жерці, а тепер іще — малоосвічені й грубі, але розбагатілі вискочні з народу. Найкорисливіші й найзажерливіші з аристократів, передусім лихварі й хабарники, боялися втратити вплив на народ і свої прибутки. Вони й перейшли на бік нових народних вождів і всіляко запобігали перед народом. А краща частина аристократії, суворо дотримуючись старих законів і частенько розщедрюючись на пригощання та розваги народу, навпаки, — ставилась до нових вождів з гордовитою зневагою. Архілох, вихований в аристократичному домі, симпатизував цим непримиримим аристократам. Він написав байку «Лисиця й мавпа», в якій зобразив цю боротьбу на пароських народних зборах. Старий благородний пароський аристократ змальований тут в образі слона, Леофіл — у вигляді мавпи, а ще один демагог[85] з аристократів, який намагався будь-що зажити слави демократа, представлений верблюдом.

Байка розповідала, як звірі одного разу посходились на народні збори, щоб вибрати царя, захисника простого люду. Аристократи стоять розгублені, але знайшовся один із них — верблюд, який вирішив виступити в ролі демократичного народного вождя. Він сказав:

Але гордого аристократа-слона обурила ницість верблюда. До того ж, за уявленням греків фізичне каліцтво вождя може накликати нещастя на весь народ, а верблюд — горбатий. Слон виголосив таке:

Усі звірі були в захопленні від тієї промови; здавалось, що аристократи вже забезпечили собі перемогу. Але тут із натовпу, штовхаючись і перекривляючись, вибігла мавпа і грубим, хрипким голосом почала:

По тих словах, ще дужче перекривляючись і перекочуючись через голову, взявшись у боки, пустилася, врешті, в танок. Це викликало у звірів ще більший захват, і вони закричали:

Обурений слон покидає збори. Але верблюд вирішив переплюнути мавпу. Він вийшов і, метляючи горбом то вправо, то вліво, пустився й собі, незграбно і вайлувато, у танок. Було це так огидно, що звірі палицями прогнали його геть із зібрання.

Потім царем обрали мавпу. Але сама ж мавпа відчула, що з виду вона аж надто простакувата як на царя. А щоб виглядати справжнім царем, вона вдяглась у лев’ячу шкуру, насадила на голову царську корону, а в руку взяла скіпетр із золотим орлом.

Та й пішла мавпа-цар пройтися за місто. Тут і зустрілась їй лукава хитрунка лисиця. Вихваляючи красу й поставу царя, вона додала, що всі звірі захоплені нею і принесли їй у дарунок чималий шмат м’яса. Мавпа повірила лисиці і пішла з нею туди, де лежить пожива. Бачить мавпа, що за огорожею справді чекає на неї жирний шмат м’яса, але дістатись до нього можна лишень через вузький отвір. Мавпа так захопилася дарунком, що від захланності знехтувала будь-якою обережністю — порачкувала через той отвір до м’яса. Рачкуючи, геть уся вимазалась у бруді; лев'яча шкура порвалась і скособочилась — проглянула смішна мавпяча шкура; мавпа вже нічим не нагадувала царя.

Це була пастка. Мавпа вп’ялася зубами в м’ясо, але не встигла й шматочка відкусити, як клацнула пастка — залізний прут шмагонув мавпу по спині, і на ній залишився червоний рубець. Лисиця, зареготавши, сказала:

У мавпі з тієї байки слухачі легко пізнавали Леофіла: ходили чутки, начебто в одному з міст Малої Азії його відшмагали за якусь нечисту спекуляцію (сліди від ударів вважали в Греції найбільшою ганьбою). В лисиці ж неважко було впізнати самого гострого на язик Архілоха, а в слоні й верблюді слухачі теж одразу ж пізнавали відомих пароських діячів.

У тій байці Архілох висміяв і зганьбив Леофіла, але прямо на ім’я його не називав. Іншим разом, висміюючи, він таки назвав його на ім’я: ба, висміяв і саме його ім’я, що означає: «Друг народу». Архілох використав для цього уроки в грецькій початковій школі. У грецьких школах відмінювання вчили не так, як у нас, — без усяких: «хто? що?», «кого? чого?», «кому? чому?», а заучували напам’ять цілі фрази, де одне й те ж слово виступає у різних відмінках, наприклад:   «Г о м е р   був великим поетом». «Іліада» — поема   Г о м е р а». «Наші співці складають шану   Г о м е р о в і». «Вони наслідують   Г о м е р а»   (орудного і місцевого відмінків у грецькій мові немає). От Архілох і склав пісеньку про Леофіла на зразок такої таблиці відмінювання:

Недарма Архілох розповідав у байці, що мавпа зодяглась у лев’ячу шкуру, а на голову наділа корону. У цьому теж був колкий натяк на Леофіла. Леофіл почував себе незручно, ставши керівником народу. Громадяни Паросу звикли, що ними з роду в рід керували «нащадки богів», і багатьох бентежило те, що вождем народу став онук коваля, син торговця. А щоб народ заповажав його, Леофілові треба було знайти дружину з вищої знаті.

Усе місто говорило про красу Необули. От Леофіл і постарався зблизитися з Лікамбом, годив йому дорогими дарунками, а Необулі, через подруг, давав зрозуміти, що не проти б одружитися з нею.

Архілох з гіркотою переконався, що не лише Лікамб, а й сама Необула, дарма що знатна й гордовита, нічого не мала проти такого шлюбу. «Гроші роблять людину!»

Але домогтися того, щоби влада на Паросі знову перейшла до рук аристократів, не вдалося ні Архілохові, ані його однодумцям. Вони не зрозуміли головного: хай нові вожді й були грубими й неотесаними, хай їх часто й не цікавило нічого іншого, крім прибутків, але, якщо б вони не зробили нічого з того, що потрібне було трудовому люду, їх, врешті, викинули б і замінили іншими. Ось чому, хотіли вони того чи ні, їм доводилося вживати хоч деяких заходів, що були корисні для народу, і боротьба Архілоха з тими людьми обурювала не лише самих вождів, а й простих людей.

Усе це засмучувало Архілоха й отруювало йому життя. Його ненавиділи ті знатні громадяни — Состена, Батусіад та інші, — про яких він складав свої насмішливі пісеньки, а також їхні рідні та друзі. Навіть дехто з молодих приятелів Архілоха через страх перед суспільною думкою покинули його і приєднались до його ворогів.

Архілох вірив у те, що його подвиги на полі бою і його прекрасні пісні принесуть йому славу після смерті. А тепер він бачив, що всі ті подвиги й заслуги забуті вже за його життя — що ж казати про посмертну славу! А забуті лише через те, що він не вмів ладити з людьми, що мали силу, пошану і владу в державі, — говорив їм у вічі те, що думав, і не вибачав їм кривд. Він з гордістю зізнавався:

На додачу до всього Архілох несподівано став бідняком. Його батько, Телесікл, помер, а він, син рабині, не мав права на спадок. Батько, щоправда, ще за життя, домовившись із Лікамбом, виділив йому майно, що мало бути приданим; оскільки ж Архілох так і не одружився з дочкою Лікамба, то його брат і сестра почали з ним судитися і домоглися того, що він позбувся й цього майна — воно перейшло до них. От і залишився Архілох, уже прославлений поет і воїн, без засобів до життя.

Про страшне прокляття, яке Архілох звалив на голову Лікамба, говорило все місто. Але Архілохові було того мало. Він вирішив покарати не лише залицяльника Необули — свого політичного противника Леофіла, — але й Лікамба та його дочок єдиною зброєю, яка була в його руках, — поезією.

У час Архілоха поезія мала ще й магічне значення: стародавні вірили, що «від слова збудеться», тому й боялися вимовляти слова, що мають погане значення. Релігійні люди ще й тепер кажуть не «помер», а «велів довго жити», не «захворів», а «занедужав», не «чорт», а «нечиста сила». Такі забобони збереглись від глибокої давнини. Особливе значення надавали поезії — вірші тоді не читали, а розспівували: вважали, що вони діють, як замовляння.

Якщо поет оспівуватиме подвиги предків паросців, то й нинішні паросці стануть хоробрими й отримуватимуть перемоги, а якщо прославляти перемоги ворогів Паросу, то вони стануть сильнішими і можуть перемогти паросців. Якщо у віршах назвати людину дурнем або злочинцем, то він і справді може стати і дурнем, і злочинцем.

Архілох згадав прекрасну єгипетську байку про орлицю й кішку і вирішив перекласти її у грецькі вірші, щоб заплямувати Лікамба-кривоприсяжника.

Цю байку він почав так:

Вони вирішили поселитися поряд. Заприсяглися між собою у вірності. Орлиця злетіла на високу, неприступну скелю й звила тут гніздо, а лисиця поселилась у печері під скелею і вивела там діточок. От якось лисиця подалася за здобиччю, а орлиця полетіла за кормом для орлят; не знайшовши жодної поживи, вирішила порушити клятву дружби: проникла у печеру, схопила пазурами лисенят і

[84] Таких-от висуванців від народних мас, повновласних правителів, називали в VII–VI ст. до н. е. т и р а н а м и. У цьому слові тоді не було нічого образливого.

[85] Д е м а г о г — політичний діяч. Задля успіху та кар'єри він дає народові обіцянки, яких не може (часто й не збирається) виконувати.