Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Архілох

Хліб на списі

Фраґменти віршів

Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори

Андрій Содомора. На вістрі стилоса і списа

«Архілох — мужній поет», — перше, що скажемо, приглянувшись із зацікавленням до збережених у фраґментах поетичних творів грецького поета, який жив у VII ст. до P. X. Мужнім він був не лише на полі бою, а й у громадському житті, що в добу глибоких політичних та економічних зрушень не втішало людину спокоєм, радше — гартувало. «Погане поле вчить мужності», — скаже через декілька століть відомий драматург Менандр.

Таким полем для Архілоха був знаменитий своїм мармуром його рідний острів Парос в Егейському морі. Але те багатство, найпридатніший для виготовлення скульптур білосніжний дрібнозернистий мармур, фрігійські раби почнуть добувати тут аж кількома віками пізніше. Архілох же бачив опалену сонцем кам’янисту землю, отари кіз на скупих пасовищах, скромні виноградники, нивки зернових на відвойованому в каменя ґрунті, смоківниці, рибацькі поселення на побережжі, а далі — море, в яке не раз пускатиметься запальний і охочий до пригод пароський поет, та й інших закликатиме своїми поривними ямбами, сподіваючись на щось краще (105):

До таких-от труднощів додавались уже згадані соціально-політичні: місцева знать, володіючи придатними для обробітку наділами землі, всіляко використовує фактично підневільну працю вбогого люду; «Сином-Їдця-Смокв» (Sykotragides), пародіюючи епічний стиль, називає Архілох кожного зі своїх убогих краян. Називає без тіні зверхності, бо й сам не міг (та й не хотів) хвалитися знатністю свого походження: хоча його батько, Телесікл, походив із знаного й шанованого на Паросі роду, мати Архілоха, Еніпо, була рабинею фракійського походження, тож за грецькими законами син не міг бути спадкоємцем батьківського майна — вбогість супроводжуватиме його впродовж усього життя. Вбогість, а ще — справді невгамовний потяг до пригод, жагуче прагнення свободи, рішучий спротив усьому, що обмежувало ту свободу як у житті, так і в поезії.

Саме тоді, з початком VII ст., у Греції знову ж особливої інтенсивності набуває процес колонізації: з багатьох міст материкової та острівної Греції, а також із грецьких міст Малої Азії організовано пускаються морем ті, хто на нових землях має намір покращити своє економічне становище; були й такі, хто обжите місце покидав з політичних мотивів: у той час розпалювалась боротьба старої родової аристократії з новим класом ремісників і торговців, загалом розбагатілих людей незнатного походження, що робили з себе народолюбців (122). Колоністи активно заселяли побережжя Середземного й Чорного морів. Егейським морем рушали й на північ: увагу привертав острів Тасос і побережжя Фракії — ті місця віддавна славилися родючими землями й золотом. Із групою еміґрантів подався туди й Телесікл, як раніше — його батько, запровадивши на Тасосі культ Деметри, богині родючості. Син ще на якихось два десятиліття залишився на Паросі.

Знамените Катуллове «Odi et amo» (люблю й ненавиджу), що не перестає відлунювати у європейській літературі, бере свій початок від Архілоха. Він теж був яскравий у своїй любові, темний — у гніві. Саме ті два такі протилежні, а водночас такі близькі почуття (крайнощі сходяться), які Архілох виразив поетичним словом, принесли йому найбільший розголос. А любов’ю він пройнявся на Паросі, мабуть, у ті роки, коли його батько подався на Тасос (синові було тоді поза двадцять років). Поетові, — а він уже писав тоді вірші, — запала в душу молодша дочка знатного пароського вельможі Лікамба — красуня Необула (40). Архілох, дарма що син рабині, був громадянином Пароса, шанованим було ім’я його батька, та й сам він уже втішався визнанням серед співгромадян (поетичне слово чимало тоді важило), тож перешкод у заручинах не було; Лікамб, за звичаєм, скріпив присягою свою обіцянку — видати за Архілоха свою дочку; з цього приводу й гостина відбулася (166). Та згодом (причин не знаємо) Лікамб порушив клятву. Обуренню Архілоха немає меж. У гніві він навіть поривніший, аніж у любові. І той гнівний порив переростає у тяглість, не полишає поета — він раз по раз вибухає вкрай образливими і для Необули (мабуть, і вона спричинилася до батькового рішення), й для самого Лікамба сатиричними віршами — ямбами, еподами (37, 159, а також епод на с. 57); врешті, це призвело до того, що поетові кривдники, батько і донька (навіть старша), не знісши ганьби, начебто наклали на себе руки.

Про життя Архілоха на Паросі з певністю знаємо хіба те, що не було воно солодким. І не лише з причин майнових нестатків чи браку родовитості: Архілоха не турбувало й те, що його мати — рабиня; до речі, й Горацій, мабуть, і в цьому наслідуючи свого улюбленого поета, аж ніяк не приховує, що його батько — відпущений на волю раб («Скільки віднімеш у мого роду, стільки додаси моїй славі»), а в знаменитому «Пам’ятнику» навіть пишається тим, що він «із низького — великий» (ex humili potens). Архілоха пригнічувала одноманітність життя на злиденному острові й відсутність перспектив на майбутнє. Запальний, схильний не так до роздумів, як до дії, він, як це видно з наведеного вірша (105), не раз закликав своїх громадян у дорогу.

Рішення покинути Парос підкріпилося вочевидь і політичними мотивами: Архілох не переставав дошкуляти своїми сатиричними ямбами й знатним людям Лесбосу, серед них — і розбагатілому Леофілові, який, запобігаючи перед народом, став фактично правителем Лесбосу (122); не щадив і своїх впливових друзів: Перікла, Главка, Есіміда та ін.

Отож у віці близько сорока років Архілох і собі подається на Тасос, зібравши, очевидно, вслід за батьком (той рушав туди двадцять років тому) новий загін еміґрантів. Проте й на Тасосі життя було нелегким: гостей не зустрічали хлібом-сіллю ні місцеві напівдикі племена, ані ті, хто вже загосподарювався тут, прибувши з інших місцевостей Греції, зокрема з Наксоса. Тоді-то Архілохові й довелося частіше тримати у правиці спис, аніж стилос: численні фраґменти його поетичних творів засвідчують його нелегке вояцьке життя (7, див. коментар):

І все ж, де б не довелося бувати Архілохові — на Паросі, який час од часу грабували нападники з Наксосу, на Тасосі, де колонія паросців постійно була під загрозою (126), у Фракії (13, 46) чи в інших краях, постійною його супутницею була поезія — «солодкі дари Муз» (8):

У тій «солодкості» — запальні заклики до співгромадян (125), щире співчуття до них (280), гірка іронія (97), гостра інвектива (159, 233)… Стилос Архілоха — поетичне слово — справді слугував йому зброєю. Але ні стилосом, ані списом, вірний своїм моральним засадам, Архілох не нагромадив собі статків; стилосом — радше ворогів нажив; списом, не як найманець — як громадянин, воїн-поет, хоч і забезпечував собі прожиття, але багатства не здобув. Не тому, що не спромігся, а радше тому, що не захотів. Байку про вовка-самітника і пса, що збереглась у дуже дрібних фраґментах (її варіанти — у Федра і Бабрія) Архілох, вірогідно, пов’язує з обставинами свого життя: воліє бути — хай голодним, але вільним, аніж ситим, але з ошийником («Невгамовний», с. 150).

За свідченням античних авторів, що йдуть за традицією, Архілох загинув на полі бою у поєдинку з наксоським воїном Калондом, що мав прізвисько «Ворон». Тією сценою, звісно ж, не без художнього домислу, С. Лур’є завершує свою повість про невгамовного поета й воїна, який, наблукавшись і навоювавшись, усе ж останню свою годину зустрів, хоч на убогій, а таки на батьківській землі — на славному своїм білосніжним мармуром Паросі…

Отож, погане поле вчило Архілоха мужності. Але й своєю поезією він завдячує тому кам’янистому полю. «Зухвала вбогість підстьобнула мене, щоб я взявся писати вірші», — зізнається Горацій, знову ж наче голосом Архілоха, якого наслідує у своїх сатирично загострених еподах. Та все ж справжній учитель поезії — Гомер. До його «животворного джерела», читаємо у трактаті невідомого автора «Про високе» (І ст. після P. X.), схилявся й Архілох. У його поетичній мові дійсно то тут, то там проступають, по-новому освітлені й потрактовані, — чи то гомерівський епітет, чи образ, чи думка, а чи якась сцена або ситуація, чи загалом ремінісценція з епічних поем (детальніше — у коментарях); як і кожен поет, він не тільки читав, а й добре знав Гомера, Гесіода.

Але Архілох — лірик. Черпаючи з Гомера, епічного співця, він аж ніяк не міг ступати його слідами. Бо ж епічний співець оспівує події, Архілох — враження від подій, емоційно висловлює свою, особисту думку, свої, особисті моральні засади («Моральний закон — у мені», — згадаймо Канта). Такої свободи для самовираження вимагала доба глибоких соціальних зрушень, коли панівна верства знатних землевласників, опираючись на традиційну мораль, чинила спротив новому класу, що у запеклій боротьбі крок за кроком здобував для себе необхідні права й привілеї. Архілох, чий батько належав до вельми знатного роду, не надто симпатизував розбагатілим вискочням, наприклад, уже згадуваному Леофілові, а проте, дослухаючись до ходи життя, до його «ритмів» (118, див. коментар), рішуче ламав усталені морально-етичні приписи, мав сміливість керуватися своїм розумом (можливо, й у відомому Горацієвому «Sapere aude» — зважся бути розумним, що став гаслом Просвітницької доби, є щось і від Архілохової інтелектуальної мужності). Не героїка минулого, що звучить в епосі, а реальність чітко окресленого «тут і тепер», що проступає, емоційно забарвлена, у ліричному творі, — ось що передусім відмежовує Архілоха — від Гомера.

Нове завжди дивує. Перше, чим був здивований античний слухач (Архілох виголошував свої вірші, акцентуючи речитатив струнним інструментом, або — у супроводі флейти, — 88) та й сьогоднішній читач, — це майже цілковита відсутність міфологічного матеріалу; поет, ще раз зауважмо, не розповідає про себе, а виражає себе у своїй поезії: міф попросту завадив би безпосередності ліричного вираження. Так, до речі, й у римського поета Авґустової доби Тібулла (не кажучи вже про емоційного новатора Катулла): максимальна концентрація уваги на особистих переживаннях зумовила фактичну відсутність міфічного і в його елегіях. Боги, хоч подекуди й згадані в Архілоха, ніколи не втручаються в поетове, особисте.

Відсутність міфічного веде за собою й відмову від героїчного. Якщо Ахілл дзвінкою формінгою тішить своє серце, «співаючи пісню про славу героїв» (IX, 189), то Архілоха слава не цікавить: він не бачить у ній безсмертя (117). По-іншому розуміє й мужність: кинути, коли безвихідь, щита і втекти з поля бою, щоби потім знову вийти проти ворога, — мужність у його розумінні; загинути, аби лише зі щитом, — у традиційному (13). Віддати належну, щиру шану потонулим у морі (1) і повернутись до радощів життя — Архілохове розуміння моралі; снувати ритуальні плачі, навіть якщо вони нещирі, — традиційне. Дослухатись не до поговорів (хто там що про тебе говорить), а до себе самого, виробити свої життєві засади й триматися їх, виборюючи для себе свободу, отже, й веселість серця (10, див. коментар), — життєве кредо поета. Не показне, а справжнє має для нього і цінність, і вагу.

Отож, лірика Архілоха, якою поет виражає своє особисте (водночас — і суспільне), є запереченням традиційного, гомерівського, світобачення, епічної описової поетики. Але заперечення — це теж своєрідний зв’язок: щоб почати щось нове — від чогось треба відштовхнутися. Те нове у ліриці Архілоха живилось народною традицією. Відчутна вона передусім у характерних для фольклору ямбах та хореях; поєднуючи їх з епічними дактилями, Архілох творить свої, Архілохові строфи, які використовуватимуть також римські поети, зокрема Горацій, а згодом, через нього, — й латиномовні поети нових часів. Широко представлена в Архілоха також байка (збереглись лише фраґменти), що є одним із найдавніших фольклорних жанрів. Але поет не просто оповідає байку, а надає їй ліричного характеру — виражає нею знову ж таки своє, особисте: з-за масок звірів проступають постаті тих, про кого автор хоче висловити свою думку, іноді пізнаємо й самого Архілоха, як у байці про пса й вовка, що між хлібом і свободою вибрав останнє. Фольклорну тональність відчуваємо і в притаманній для народної пісні грі слів, у звукописі, в асонансах тощо. Найвиразніше — у гимні Гераклові (298), героєві, який тісно пов'язаний, власне, з фольклором (щось на зразок Микити Кожум'яки чи Котигорошка). Цей гимн, що навіть без музики милує слух своєю мелодійністю (див. коментар), може бути зразком народної пісні, яку опрацьовував лірик із Паросу.

Фраґменти Архілохових віршів справді не так читаємо (подекуди — це лиш рядок чи уривок рядка), як до них приглядаємось. Бачимо, мов живе, обличчя дівчини, яку пристрасно покохав Архілох (40):

Бачимо — й дивуємось магії художнього слова: накреслений понад дві з половиною тисячі років тому портрет дівчини не втратив ні барв, ані свіжості. Вже й не портрет — сама Необула, якою побачив її ліричний співець, постає перед нами у моменті, що силою мистецтва таки зупинився — став вічністю. А ось — уже внутрішнє, невидиме — жагуче, але стримуване чи то соромом, чи самою розлукою, любовне почуття (89):

А це — вже видимий, прозорий і чистий у своїй відвертості натуралізм, нічим ані не прикрашений, ні не звульґаризований чуттєвий порив (90):

І такий же, запалений вином, миттєвий порив до пісні (96):

У тій імпульсивності, у перепадах настрою — весь Архілох, якому, попри його головну життєву засаду «Нічого над міру» (118), справді так пасує епітет — «невгамовний»… Очима поета дивимось у морську далінь. Бачимо Тасос, куди прямував убогий паросець, шукаючи своєї долі; побачивши, запам'ятаємо той острів назавжди і ще раз подивуємось магічній силі одного з найдавніших художніх засобів — порівняння, бо саме воно фіксує у нашій пам’яті побачене (17):

У схвильованих ритмах хорея постають перед нами два скелясті стрімчаки на Теносі, над якими виструнчилась шпиляста хмара, вісниця бурі (103):

Здається, всім тілом відчуваємо небезпеку ближнього бою, коли вже не списи, а мечі довершують своє «стогонів повне діло» (9). Чуємо важкість весла, яким поет разом з іншими веслярами жене кудись у ніч бистрохідне судно:

Та скільки б висвітлених тими фраґментами картин не поставало перед нашим зором, усе ж найчастіше приглядатимемось до однієї з них — що у рамках чи не найвідомішого двовірша, своєрідного «автопортрета», що його так скупо, але з такою художньою точністю накреслив Архілох (7, див. коментар):

Мимоволі пригадуємо, із «Слова о полку Ігоревім», — «А мої куряни… — з кінця списа годовані». Подумки перекидаємо місток через тисячоліття… І вкотре спливають на пам’ять слова І. Франка — про «золоті мости спочування і зрозуміння між нами і далекими людьми, давніми поколіннями». А й справді, чи такою вже непрохідною є та відстань у понад два з половиною тисячоліття, що пролягла між нами — і тим, хто вперше мав сміливість щиро й відверто сказати про своє, особисте, — стати особистістю?.. Перечитуючи цей двовірш, кожен по-своєму вималює собі постать Архілоха, поета й воїна. Та яким не поставав би він перед нашим сучасником — чужим напевно не постане. Здобуде у нього симпатію. Бо зневажав показне, відстоював — правдиве, справжнє. Бо між багатством і свободою вибирав таки свободу: не поквапився на чужинне золото, плекав — золото душі…

Елегії[2]

[2] Подані тут віршові фраґменти складені однією з найпоширеніших в античній поезії строф — елегійним дистихом, тобто двовіршем, що складається з гекзаметра та наступного дещо коротшого вірша — пентаметра з обов’язковою цезурою посередині. Елегійний дистих зустрічаємо в оригінальних творах багатьох українських поетів, наприклад, у М. Зерова: