Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось тоді Архілох звернувся до пароського вожая Ерксія з піснею, сповненою обурення, але він написав її не розміром гомерівських поем, а новим розміром, притаманним народній пісні, — хореєм[81]:

У тій битві полягло багато воїнів, але завдяки відчайдушній хоробрості Архілоха та його друзів наксосці таки змушені були повернутися на свій острів.

Тоді ж пліч-о-пліч з Архілохом бився Главк, син Лептіна. Він походив із найвідомішої як знатністю, так і багатством пароської сім’ї. Високий, ставний красень, він постійно дбав про свою зовнішність — намащувався пахучими мазями, щось на зразок нинішніх парфум, пружними кучерями укладав своє пишне волосся. Він хоробро кидався в бій, але Аріхілохові вдалося зауважити, що в тій хоробрості було щось од відчаю: десь у глибині душі він тремтів перед небезпекою і тому під час бою втрачав здатність думати й тверезо оцінювати стан речей.

Архілох, навпаки, під час бою зберігав повний спокій, тож міг холоднокровно обдумувати свої дії; це заспокоювало Главка. Відтоді й заприязнився Архілох із Главком. Але Архілох аж ніяк не схилявся перед красою, багатством і знатністю Главка — нерідко й посміювався з чепуруна. Навіть жартівливу пісеньку склав. Як «Одіссея» починалася словами «Музо, повідай мені про бувалого мужа…», так же й Архілох свою жартівливу пісеньку про Главка починає зверненням до Музи:

Але це не посварило друзів. Ми ще побачимо, як ця дружба допомогла Архілохові, коли він потрапив у біду.

Через якийсь час трапилась ще одна жахлива подія, яка ще більше вразила всіх жителів Паросу.

Наближалось велике свято на честь народження бога Аполлона. Згідно з грецьким міфом, Аполлон народився на острові Делос. Під час святкових урочистостей, за звичаєм, усі мали радіти й веселитися; будь-яке або невеселе, або з поганим значенням слово, якщо його вимовити під час цього свята, могло, за уявленням давніх греків, накликати біду на все місто. Під час цього свята жерці викликують: «Евфемейте! Евфемейте!»[82], нагадуючи громадянам, що їм не можна ані говорити, ані робити чогось такого, що може завадити святковим веселощам.

У зв’язку з близьким святом на Делос для підготовки врочистостей на честь народження Аполлона вже заздалегідь із Паросу рушило в море святково прибране судно. Пливли на ньому найвидатніші громадяни Паросу, серед них також очільники держави — архонт і верховний жрець.

Це судно на зворотній дорозі потонуло з усіма, хто плив на ньому: серед загиблих були: шваґер Архілоха — Археанактид, муж Ельпініки, його старшої сестри, і Просфен — наречений Пасифіли, старшої сестри Необули. Найжахливішим було те, що всі вони загинули на очах у їхніх рідних: тільки-но судно мало причалити до берегів Паросу, як раптом на морі знялася сильна буря; судно перекинулось таки при вході у гавань, на очах у громадян, які вийшли, щоб його зустріти. Небо вкрили чорні хмари, почалася злива, морем пішли високі, мов гори, хвилі, й ніхто із тих, що впали у воду, не врятувався, лише з поривами вітру долинали на берег жалісні крики про допомогу.

Осиротілі громадяни за давнім звичаєм спалили на похоронному вогнищі тіла, викинуті бурею на берег. Потім, теж за давнім звичаєм, зсипавши попіл в урни, закопали їх у землю, а далі привселюдно розпачали: рвали на собі одяг, дряпали обличчя, катулялися у поросі. Були серед них дійсно опечалені й розчавлені горем, але більше було тих, хто робив усе це силою звичаю і марновірних уявлень, начебто виконання таких обрядів дає полегшення духам покійних; у перерві між плачами й примовляннями вони розповідали один одному про різні життєві дрібниці й ділилися плітками про живих і мертвих.

Але годі було дотриматись одночасно двох давніх звичаїв: з поваги до свята Аполлона випадало пити й веселитися — віра забороняла сумувати; а з поваги до духів загиблих родичів не можна було веселитися — треба було ридати і впадати у відчай.

Засідаючи на веселій гостині на честь Аполлона, Архілох дізнався про те, що трапилось. Він важко переживав втрату багатьох рідних і знайомих. Відчував він, одначе, й інше: як це жахливо — померти, але ж як прекрасно — жити: рухатися, їсти, пити і, передусім, думати про все, що бачиш, і про все це складати пісні. Він зрозумів, яке дороге для нього життя. Архілох і його друзі продовжували святкову гостину. Це обурило багатьох шанованих громадян. От Архілох і склав пісню, в якій описав нещастя, яке звалилось на місто; в ній він переконував співгромадян, що мертвих, хоч як ридай, однаково не оживити. Він описував, як гинуло нещасне судно, як ті, хто був на ньому, під час бурі

Як

Архілоха, як і його забобонних родичів, найбільше жахало те, що тіло його шваґра хвилі не викинули на берег і тому його не можна було спалити на вогні, а потім урну з попелом поховати в землі: греки вважали, що душі померлих бродять уночі рідним містом, благаючи, щоб їх спалили і поховали[83]. Інколи ці тіні озлоблюються і, кидаючись на своїх рідних і друзів, висмоктують у них із горла кров. Тому й Архілох у своїй пісні каже, згадуючи про мужа своєї сестри:

Потім у цій же пісні Архілох звертається до свого друга Перікла і до паросців:

Випробування і страждання, думав він, людям посилають боги: мертвих не оживити. Залишається одне — терпеливість, самовладання!

Трапилось так, що ця кораблетроща потягла за собою на дно й надії Архілоха на краще життя, про яке він мріяв. Археанактид загинув у морських хвилях; старша дочка Лікамба, Пасифіла, якій, з погляду стародавніх, давно вже була пора вийти заміж (греки заручали дівчат переважно вже в чотирнадцять років), залишалась без нареченого. Вродливою вона не була, тож підшукати їй чоловіка було не так легко. Стародавні вважали, що батько повинен спочатку видати заміж старшу дочку, а потім уже молодшу; якщо ж молодшу дочку він видасть заміж першою, то старша (було таке повір’я) назавжди залишиться старою дівою.

Лікамбові нічого іншого не залишалось, як запропонувати Архілохові взяти собі за дружину замість Нео-були — Пасифілу:

— Я чесно виконую свою обіцянку. Я впроваджую тебе у свій рід і у свою сім’ю. Даю тобі за Пасифілою все те придане, яке обіцяв дати за Необулою. Твої діти успадкують мій маєток, оскільки боги не дали мені синів. Ти нічого не тратиш!

Архілоха глибоко обурили слова Лікамба:

— Ти ж присягнувся богами видати за мене Необулу — значить, ти порушив присягу. І навіщо мені твоя Пасифіла, коли я люблю Необулу — вона ж така прекрасна!

На те Лікамб:

— Дружина — не забавка, щоб милуватись її красою. Люди одружуються для того, щоби породичатися зі знатними і шанованими людьми, щоб обладнати своє господарство, гідне їхніх предків, і щоб мати законних дітей, вихованих у строгих звичаях. Я не порушу звичаїв предків — не видам заміж молодшу дочку, поки старша ще незаміжня. А втім, запитаймо у самої Необули, чи згідна вона, щоб ти став чоловіком Пасифіли.

Покликали Необулу, і вона, не задумуючись, сказала:

— Я буду дуже рада, якщо Пасифіла вийде заміж за Архілоха — так ми зможемо віддячитись йому за мій порятунок! Мені ж Архілох не потрібен — він мені зовсім не подобається!

Архілох звів очі до неба і мовив, урочисто піднявши руку:

— Небесні боги! Лікамб і його дочка заприсяглись вашим іменем, що Необула буде моєю дружиною! Вони — кривоприсяжники! Покарайте їх так, як умієте карати: хай жодна з дочок Лікамба не знайде собі чоловіка, а рід Лікамба хай зав’яне без потомства — це найстрашніша кара для знатної людини!

З цими словами Архілох вибіг із дому Лікамба. Вже раніше до нього долітали чутки, що у прекрасну Необулу закохався Леофіл; почувши відповідь Необули, Архілох почав думати, що й Необулі подобається той чоловік.

Хто ж такий цей Леофіл?..

Мати Леофіла не була рабинею, як мати Архілоха, зате у його батька не було ні краплі «крові богів і героїв». Дід Леофіла був простим ковалем і жив у бідності; його батько був спочатку підмайстром у діда Леофіла, потім пішов з рідного дому і найнявся веслувальником на судно, що відпливало на крайній захід. Та йому разом з товаришами вдалося пограбувати варварське поселення; привіз він на Парос декілька шматків заліза, що коштувало тоді дорого, а також кількох рабів. Продавши награбоване, батько Леофіла не раз іще пускався за море. Він зауважив, що варвари дуже цінують грецький посуд, грецькі тканини, оливкову олію і вино; зернові ж вони сіють головно для годівлі домашніх тварин. Тому хліб вони готові збувати за безцінь. Дешево цінять вони також рабів-військовополонених. От і почав батько Леофіла возити грецькі товари у варварські краї і вимінювати їх на хліб та на рабів; так він ставав дедалі багатшим, поки не виявився одним із найзаможніших громадян Паросу.

[81] Кожен такий вірш складається з декількох хореїв, а кожен хорей — з одного довгого й одного короткого складу (перший наголошений, другий ненаголошений, як у цьому вірші).

[82] «Благоглагольте!» — тобто не говоріть поганих слів.

[83] Пор. «Утопленик» О. С. Пушкіна, де утопленик щороку стукає у вікно селянина, що не захотів поховати його тіло.