Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Був липень. У цей час на Егейському морі дмуть сильні західні вітри. За часів Архілоха греки на своїх вутлих суденцях ще не наважувались пускатися в море у липні, але треба було поспішати, а пересуватися суходолом через ворожу землю було ще небезпечніше.

Главк, Архілох і ще декілька воїнів рушили в дорогу на невеликому вітрильнику. Веслувати не доводилось, бо тугий вітер гнав човна й так доволі швидко. Главк, який вже побував у фракійців, розповідав Архілохові:

— Фракійський народ — найчисленніший на світі: фракійців набагато більше, ніж греків. Якби фракійці діяли одностайно, їх ніхто б не міг здолати й були б вони наймогутнішим народом в усьому світі, але, на наше щастя, вони ніколи не дійдуть згоди поміж собою, тому вони для нас не страшні.

— Зате вони дуже хоробрі, — додав Архілох.

— Так, це справжні звірі, — відповів Главк, — і боротися з ними — то не жарти. Живуть вони як дикуни: всю домашню роботу у них виконують жінки й раби. Кажуть, що кожен фракієць має звичайно від десяти до дванадцяти жінок, а знатні — ще більше. А коли у когось чотири або п’ять жінок, то про нього кажуть: «Та він ледь що не парубок!» — і вважають його нещасливим. Усе тіло в них — у татуюванні.

— Що таке — татуювання? — запитав Архілох.

— А це значить, що вони наколюють собі на тілі всілякі рисунки, і ті рисунки залишаються на все життя. Хто благородний, той мусить прикрашати себе такими рисунками — в кого ж їх немає, того вважають неблагородним. Чоловіки нічому іншому не вчаться, окрім військової справи. Жити у неробстві — це, з їхнього погляду, є чимось найпочеснішим, а займатися хліборобством — щось найганебніше. Найблагородніше заняття мужа-фракійця — війна і розбій.

Архілох, озирнувши все, що він пережив останнім часом, сказав:

— Ну, щодо цього, то ми недалеко втекли від них!

Невдовзі судно припливло до прибережного фракійського сільця Аргіл. Тут греків уже чекали царські посли з Родопи і перевезли їх кіньми до столиці. Дорогою греки дізнались невтішну новину: цар Гебелейсис раптово помер, і престол зайняв його юний син, який ні кроку не робить без дорадника Есидра. З ним і доведеться спілкуватися послам із Тасосу.

Посли прибули в Родопу перед самим похороном царя. За уявленнями фракійців, перед тим як поховати царя, треба було послати гінця на той світ, до Залмоксиса (так фракійці називали свого бога). Хоча, як вважали фракійці, усі праведники потрапляють у потойбічний світ і живуть там вічно, задовольняючи будь-яке своє бажання, все ж царів зустрічають там з особливими врочистостями. Тож треба було гінцем попередити бога, щоб він влаштував цареві пишну зустріч. Архілохові дозволили бути присутнім при церемонії відправлення гінця на той світ.

Воїни вишикувалися вздовж дороги. На головах вони мали шапки з лисячих шкур, на тілі — короткі сорочки, а зверху — довгі строкаті плащі, стягнуті поясом. На ногах було високе, до колін, взуття із козячих шкур хутром назовні. Озброєння складалось із легких щитів, сплетених із вербових прутів, а також луків і коротких мечів. У правій руці кожен тримав по два гострих списи, а в лівій — по одному. Влаштували жеребкування: спочатку кожен кидав у скриньку черепок із зображенням свого герба[89], а потім старший воїн, перемішавши черепки, вийняв зі скриньки один із них: воїн, чий черепок він витягнув, повинен був стати гінцем до Залмоксиса. Йому врочисто передали точне доручення: він повинен сказати богові, що ось-ось прибуде цар, а також повідомити йому, що конче потрібно народові бісальтів на цьому світі.

Після цього чотири воїни підійшли до гінця з обох боків, взяли його за руки й за ноги і підкинули високо в повітря, так що він упав на підставлені списи. Потім усі інші воїни, що сил викрикуючи, пустили в небо стріли.

Щойно тоді з палацу винесли тіло Гебелейсиса і опустили його в могилу. Але, перед тим як закрити могилу і насипати над нею пагорб, над могилою закололи декілька полонених саійців, а також улюблених коней царя. Потім жінки Гебелейсиса заголосили, прославляючи покійного, й почали голосно сперечатися між собою, яку з них цар любив найбільше. Кожна запевняла, що саме вона була цареві найдорожчою, і це підтверджували її родичі.

Лишень одна з жінок, наймолодша і найвродливіша, не брала участі у цій суперечці — стояла осторонь, бліда й налякана. Один із придворних підійшов до її батька і сказав йому пошепки декілька слів, після чого батько молодої жінки невпевненим голосом проговорив, що саме його дочку покійний любив найбільше. І цього було досить, щоби придворний вказав на неї пальцем, а батько схопив її і підняв у повітря, — адже найулюбленішу з-між усіх жінок повинен був убити на могилі царя її найближчий родич, щоб та могла прислуговувати цареві і в потойбічному світі. Але молоденька жінка різким рухом вихопилась із рук батька й метнулася тікати. На мить вона зупинилась: воїни були розставлені з усіх боків — тікати було нікуди. І тут вона побачила невідомого їй грека — це був Архілох, — кинулася до нього й обняла його ноги. Воїни з дикими криками — до неї. За звичаєм, жінки померлого повинні були вважати щастям, коли їх уб’ють на могилі мужа і поховають разом з ним. Таких жінок засипали похвалами, а тих, що залишалися живими, ображали і всіляко ганьбили.

Царський сановник не дозволив воїнам схопити жінку: для гостя було б образою, якби від нього відірвали благальницю силою. Придворний через перекладача запитав Архілоха, як з нею бути, і Архілох, здивувавши всіх, відповів по-фракійському:

— Покійний, без сумніву, буде незадоволений, якщо жінка прислуговуватиме йому неохоче — треба замінити її іншою жінкою — тією, що сама побажала б піти вслід за чоловіком.

Така відповідь викликала голосне схвалення фракійців, і молоду жінку замінили іншою жертвою. Після похорону Архілох сказав Главкові:

— Фракійці дійсно кровожерливі дикуни! Я ніяк не можу отямитися після того, що побачив!

— А я, правду кажучи, — відповів Главк, — не бачу тут нічого особливо дикунського. Хіба ж Гомер не каже в «Іліаді», що Ахілл над могилою Патрокла

А хіба ж у тій же «Іліаді» не йдеться про те, що після здобуття Трої на могилі Ахілла закололи Поліксену, дочку царя Пріама?

І Архілох подумав: «Так, ми теж, мабуть, ненабагато кращі од тих дикунів-фракійців!»

Уранці другого дня послів повідомили, що юний цар не хоче сам вирішувати, чи укладати йому союз із греками, і запропонували послам податися до святого мужа, царського радника Есидра.

Тасоські посли сіли у запряжений мулами повіз і поїхали в глухий ліс на Родопських горах, де була святиня і оракул Залмоксиса. Тут жили люди, які посвятили себе богові. Головного серед них звали Есидр.

Від своїх супутників греки довідались чимало цікавого про бесів. Цим людям було заборонено їсти м’ясо. Вони повинні були жити у повному спокої, одаль від усяких турбот і хвилювань, харчуватися медом, молоком і сиром, їм приписано було ставитися з любов’ю й ніжністю до всіх людей і тварин. Вони були зобов’язані все життя провести нежонатими — їм забороняли навіть розмовляти з жінками. Всі фракійці вважали бесів святими людьми, їх начальник що п’ять років усамітнювався на цілий рік у глибокій підземній печері, куди ніхто не смів заходити, окрім його слуг і царя. Лише у випадку крайньої небезпеки в печеру могли бути допущені й інші люди.

Коли греки прийшли у святиню, їм повідомили, що Есидр живе самітником у печері і що до нього можна спуститися лише з дозволу оракула.

Греки ввійшли у храм. Жінка, яка сиділа на дивному трикутному сидінні, промовила сухим старечим голосом: «Прохачеві не відмов, смиренного не скривдь». Прислужники святині витлумачили цю відповідь як дозвіл увійти в печеру.

Главк і Архілох спустились у печеру і були вкрай здивовані, побачивши там вродливого юнака, який чудово розмовляв грецькою мовою. Виявилося, що він уже встиг помандрувати Грецією, був у Дельфах, бесідував з дельфійськими жерцями, добре знає Гомера й Гесіода, дещо про Архілоха чув, хоча не мав нагоди ознайомитися з його піснями.

Архілох розповів Есидру, що йому довелося бачити в Родопі.

— Це, певна річ, жахливо, — сказав Есидр. — Але й у вас в Греції така ж сама жорстокість, така ж грубість.

[89] Кожен фракієць мав свій родовий знак (герб); при жеребкуванні його накреслювали на черепку замість власного імені.