Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Міць.

Я згадав останній урок дядька Сухе. Після мого проходження Логрусу він присвятив деякий час тому, що навчав мене деяким речам, яким я не встиг навчитися до цього. Прийшов час, коли я подумав, що знаю все. Мене посвятили в Мистецтво і відпустили. Я, здавалося, пройшов всі основи, і все інше було всього лише деталізацією. Я почав готуватися до подорожі на Відображення Земля. Потім якось уранці Сухе прислав за мною. Я подумав, що він просто хотів попрощатися і дати кілька дружніх порад.

Волосся у нього сиве, він дещо сутулуватий, і бувають дні, коли він бере з собою палицю. Це був якраз такий день. І він надів жовтий каптан, який я завжди вважав одягом швидше робочим, ніж світським.

— Ти готовий до короткої подорожі? — Запитав він мене.

— На справді вона буде довгою, — уточнив я. — Але я майже готовий.

— Ні, — сказав він. — Я мав на увазі не від'їзд.

— О, ти хочеш запропонувати мені прогулятися прямо зараз?

— Ходімо, — сказав він.

І я пішов за ним, і Відображення розступилися перед нами. Ми пересувалися по зростаючій оголеності простору, поки не опинилися, нарешті, в місцях, що не мають взагалі ніяких ознак життя. Навколо всюди розстилалося безплідне скелясте плоскогір'я, абсолютно відкрите в світлі тьмяного і стародавнього сонця. Це місце смерті було холодним і сухим, і коли ми зупинилися, я озирнувся по сторонах і здригнувся.

Я чекав, гадаючи про те, що він задумав. Але перш, ніж він заговорив, пройшло чимало часу. Якусь мить він, здається, не помічав моєї присутності, просто дивився на все око на похмурий ландшафт.

Нарешті, він поволі промовив:

— Я навчив тебе переміщатися по Відображеннях, творити заклинання і приміняти їх.

Я нічого не відповів. Його заява, здавалося, не вимагало цього.

— Тому ти дещо знаєш про шляхи міці, — продовжував він. — Ти черпаєш її з Знака Хаосу, Логруса, і використовуєш її різними способами.

Він, нарешті, глянув на мене, і я кивнув.

— Як я розумію, ті, хто несе в собі Лабіринт, Знак Порядку, можуть робити схожі речі і подібним чином, — продовжував він. — Напевно я не знаю, бо не залучений до Лабіринту. Сумніваюся, що дух здатний витримати напругу знання шляху обох. Але тобі слід знати, що є ще один шлях міці, прямо протилежний нашому.

— Я розумію, — відповів я, так як він, здається, очікував відповіді.

— Але для тебе доступний один засіб, — сказав він. — Недоступний для жителів Амбера. Дивись!

Його останні слова зовсім не означали, що мені слід просто витріщатися навколо, так як він притулив свій посох до валуна і підняв руки перед собою. Це означало, що мені доручається викликати Логрус, щоб бачити, що він робить на цьому рівні. Тому я викликав своє бачення і дивився на Сухе через нього.

Тепер картина, що красувалася перед нами, здавалася продовженням моєї, але була витягнута і вивернута. Я бачив і відчував, як він з'єднав з Логрусом свої руки і простягнув пару нерівних маніпуляторів на велику відстань і торкнувся чогось, що лежить внизу по схилу.

— Тепер увійди в Логрус сам, — велів він, — залишаючись пасивним. Будь зі мною, що б я не збирався робити. Але ні в якому разі не намагайся втручатися.

— Я розумію, — сказав я.

Я запустив руки в свій Логрус, рухаючи ними, поки не намацав гармонію, поки вони не стали частиною Логрусу.

— Добре, — схвалив він, коли я налагодив маніпулятори. — Тепер тобі знадобиться лише спостерігати на всіх рівнях.

Щось вібрувало і наближалося по керованим ним маніпуляторам, прямо до валуна. До того, що сталося після, я підготовлений не був.

Образ Логруса переді мною почорнів, став звиватися плямкою чорнильного сум'яття. Мене охопило жахливе відчуття руйнівної міці, величезної деструктивної сили, що загрожувала розчавити мене, винести мене до блаженного ніщо остаточного розладу. Якась частина мене, здається, бажала цього, в той час, як інша частина кричала без слів, благаючи припинити. Однак Сухе зберіг контроль над цим явищем, і я побачив, як він це робить, точно так само, як побачив, як він взагалі домігся його виникнення.

Валун злився з плямою в одне ціле, з'єднався з ним і пропав. Не було ніякого вибуху, тільки відчуття холодного вітру і звуків какофонії. Потім дядько повільно розвів руки в сторони, і лінії звивної чорноти пішли за ними, розтікаючись в обох напрямках з тієї ділянки Хаосу, що була валуном, прокладаючи довгу темну траншею, в якій я узрів парадокс.

Потім він постояв, не рухаючись, зупиняючи картину на цій точці. Через деякий час він заговорив:

— Я міг би просто вивільнити її, — заявив він, — надавши їй можливість піти куди завгодно. Або задати напрямок, а потім вивільнити.

Так як він не продовжував, я запитав: