Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звідки ж ведуть походження твої? — Запитала Гейл, вивчаючи його обличчя.

— Давай підтримувати дискусію в чисто філософському руслі а? — попросив він.

— Тоді, можливо, нам взагалі краще відкинути це поняття? — сказала Гейл, — і говорити тільки про обов'язок?

— А що сталося з міццю? — Запитала Джулія.

— Вона десь тут, — вступив у розмову і я.

Гейл раптом здалася абсолютно збитою з пантелику, як ніби наша дискусія не повторювалася тисячу разів, як ніби вона дійсно викликала якийсь новий поворот думки.

— Якщо вони — дві великі різниці, — повільно промовила вона, — то яка важливіша?

— Немає між ними різниці, — сказав Люк. — Вони одне і те ж.

— Не думаю, — заперечила йому Джулія. — Але відповідальність і обов'язки бувають зазвичай чіткими і ясними, а, схоже, що етику можна вибрати собі до смаку, так що якщо вже я зобов'язана щось таке мати, то я б воліла мораль.

— А мені подобається чіткість і ясність, — сказала Гейл.

Люк влив у себе залишки пива, тихенько кивнув.

— Лайно! — Кинув він. — Заняття з філософії тільки по вівторках. А сьогодні уїк-енд. Хто оплатить наступне коло, Мерль?

Я поставив лівий лікоть на стіл і розтиснув долоню.

У найкритичніший момент, коли ми з усе наростаючим напругою давили один на одного, він процідив крізь зціплені зуби:

— Я ж був правий, чи не так?

— Правий, — запевнив я його якраз перед тим, як притиснув його руку до стільниці.

Міць.

Я дістав пошту з невеликого ящика в парадному і відніс її наверх до себе в квартиру. Там виявилися два рахунки, кілька рекламних проспектів і щось товсте, відправлене першим класом без зворотної адреси.

Я зачинив за собою двері, поклав у кишеню ключ і кинув дипломат на найближчий стілець. І попрямував було до дивана, коли задзвонив телефон на кухні.

Кинувши пошту на журнальний столик, я повернувся і пішов на кухню. Вибух, що пролунав позаду мене міг і бути, а міг і не бути достатньо сильним, щоб перекинути мене. Цього я не знаю, тому що мимоволі пірнув вперед, як тільки він прогримів. І вдарився головою об ніжку кухонного столу. Це дещо оглушило мене, але в усьому іншому я залишився неушкодженим. Всі пошкодження припали на першу кімнату. До того часу, як я піднявся на ноги, телефон перестав дзвеніти.

Я давно знав про те, що є безліч більш легких способів позбутися поштової макулатури, але опісля ще довгий час гадав, хто ж це висів на телефоні.

Іноді я також згадую початок всіх бід, ту вантажівку, яка летить на мене. Я лише мигцем зауважив обличчя шофера, перш ніж кинутися геть — інертне, позбавлене будь-якого виразу, наче він був мертвим, загіпнотизованим, одурманеним або одержимим чимось.

А потім була ніч нальотчиків. Вони напали на мене без єдиного слова. Коли все скінчилося, і я попрямував своєю дорогою, то озирнувся всього один раз. Мені здалося, що я побачив темний силует, що сховався в під'їзді раніше, ніж я встиг його розглянути — досить своєчасна обережність у світлі того, що тільки що відбулося. Але, звичайно, це міг бути і хто-небудь сам переляканий нападом. Я розривався на частини в здогадах. Той тип знаходився надто далеко, щоб зуміти толком описати мене. Якщо я повернуся, і він виявиться невинним роззявою, то тоді буде свідок, здатний описати мене. Правда, я не сумнівався, що цей типовий випадок самооборони наочний, і справу тут же закриють, ледь її заведуть, але клопоту буде маса. Тому я махнув рукою і пішов далі. Просто ще одне цікаве 30 квітня.

Потім був «день гвинтівки». Коли я квапливо крокував по вулиці, пролунало два постріли. Обидві кулі пройшли мимо перш, ніж я збагнув, що відбувається, зауваживши лише відлетілі від стіни будівлі ліворуч від мене уламки цегли. Ніякого натяку на третій постріл не послідувало, але з будівлі по іншу сторону вулиці долинув глухий стукіт і тріск. Вікно третього поверху було відчинене.

Я поспішив туди. Це виявився старий багатоквартирний будинок, і парадні двері виявилися замкненими, але я не став зупинятися через таку дурницю. Відшукавши сходи, я злетів по них. Коли я дістався до дверей, то вирішив перевірити випробуваним способом чи не замкнені вони, і факір спрацював. Вони виявилися незамкненими.

Я притулився до стіни і відчинив її різким поштовхом, відкриваючи приміщення абсолютно порожнє, без будь-яких ознак присутності меблів. Абсолютно нежитлове. Чи не помилився я? Але потім я побачив, що виходяче на вулицю вікно відчинене і розгледів те, що лежало на підлозі. Я увійшов і причинив за собою двері.

У кутку лежала зламана рушниця. По відмітинах на ложі я здогадався, що, перш, ніж відкинути її в бік, нею з розмаху вдарили об найближчу батарею. А потім я помітив на підлозі і ще дещо, вологе і червоне. Не багато. Усього кілька крапель.

Я швидко обшукав приміщення. Воно виявилося невелике. Одне вікно в єдиній спальні теж можна було відчинити, і я підійшов до нього. За вікном розташовувалася пожежна драбина, і я вирішив, що, можливо, вона послужить непоганою дорогою і для мене теж. На чорному металі ступенів мені попалося ще кілька крапель крові, але це було все. Внизу нікого не виявилося.

Міць. Вбивати. Оберігати. Люк, Ясра, Гейл. Хто відповідальний за це?

Чим більше я думав про це, тим більше вірив у невипадковість телефонного дзвінка в той ранок відкритих газових конфорок. Чи не він розбудив мене і змусив усвідомити небезпеку? Кожен раз, коли я думав про ці справи, здавалося, відбувалося легке зміщення акцентів. Все почало уявлятися в новому світлі. За словами Люка і псевдо-Вінти я не піддавався великій небезпеці в більш пізніх епізодах, але мені здавалося, що будь-який з цих замахів міг би угробити мене. Кого мені винити? Злочинця? Або рятівника, який ледь встигав рятувати? І хто є хто? Я пам'ятаю, як сильно ускладнила картину та клята автокатастрофа, розіграна по сюжету «Минулого літа в Марієнбаді» — хоча ця історія здавалася вельми простою в порівнянні з усім, що насунулася на мене надалі. Принаймні він здебільшого знав, чого хотів. Чи не успадкував я сімейне прокляття, пов'язане з ускладненням сюжету?