Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти щось затіяв, і, по-моєму, це помилка! — Крикнула Вінта.

Я не відповів. Бачення вже ставало реальним.

Одвірок тріснув від потужного стусана, і клямку зірвало з дверей. Коли я потягнувся до Люка і схопив його за руку, на обличчі того відбилося розуміння.

— Ходімо, — скомандував я.

Коли я потягнув Люка, в кімнату ввірвалася Вінта, блискаючи очима, витягнувши руки, кинувшись до нас. Її крик: «Дурень!», здавалося, змінився виттям, а потім її постать попливла всіма кольорами веселки, замиготіла і розтанула.

Ми стояли на галявині, і Люк випустив глибокий подих полегшення.

— Ти, хлопче, любиш ризикові трюки, — зауважив він, а потім озирнувся і впізнав це місце.

Він криво посміхнувся.

— Знайоме містечко, — вимовив він. — Кришталева печера.

— Наскільки я можу судити з власного досвіду, — нагадав я, — тут хід часу якраз такий, яке тобі було потрібно.

Він кивнув, і ми повільно рушили до недалекої блакитної гори.

— Їжі і раніше в надлишку, — додав я, — і спальний мішок повинен лежати там, де я його залишив.

— Це підійде, — визнав він.

Коли ми досягли підніжжя, він зупинився, важко дихаючи. Я побачив, що його погляд зупинився на безлічі розкиданих зліва від нас кісток. Відтоді, як тут загинула парочка, видаляюча валун, пройшов, треба думати, не один місяць, термін, досить довгий, щоб пожирачі падалі проробили свою роботу цілком грунтовно. Люк знизав плечима, пройшов трохи, притулився до блакитного каменю. І повільно опустився, сівши на землю.

— Доведеться почекати, перш, ніж я зможу забратися туди, — сказав він, — навіть з твоєю допомогою.

— Зрозуміло, — погодився я. — Ми зможемо закінчити нашу розмову. Як мені пам'ятається, ти збирався мені зробити таку пропозицію, на яку я не зможу відповісти відмовою. Я повинен був доставити тебе в місце подібне цьому, де ти зможеш швидко видужати, причому в Замку пройде набагато менше часу. А в тебе, в свою чергу, були відомості, життєво важливі для безпеки Амбера.

— Правильно, — погодився він. — Але ти ще не вислухав до кінця мою історію. Ці дві теми тісно пов'язані одна з одною.

Я присів навпочіпки навпроти нього.

— Ти розповів мені, що твоя мати повернулася в Замок, потрапила, мабуть, там в біду, і покликала тебе на допомогу.

— Так, — сказав він. — Тому я кинув возитися з Колесом-Примарою і спробував їй допомогти. Я зв'язався з Далтом, і він погодився напасти на Замок.

— Завжди корисно мати під рукою загін найманців, яких можна спішно викликати на підмогу, — процідив я крізь зуби.

Він кинув на мене швидкий дивний погляд, але я зумів зберегти безневинний вираз обличчя.

— Отже, ми провели їх через Відображення і напали на фортецю, — розповідав він далі. — Мабуть, саме нас і побачив ти, коли був там.

Я повільно кивнув.

— Враження було таке, ніби вам вдалося увірватися на стіни. Що ж вийшло не так?

— Я все ще не розумію, — сказав він. — Ми діяли, як завжди, відмінно. Їх оборона поступалася, і ми напирали вперед, коли Далт раптово кинувся на мене. Ми на якийсь час розлучилися в процесі бою, а потім він з'явився знову і знову напав на мене. Спершу я подумав, що він обізнався — ми були вимазані в грязі і крові, і я крикнув йому. що це я. Деякий час я не хотів завдавати відповідних ударів, так як думав, що це якесь непорозуміння, і він через кілька секунд зрозуміє свою помилку.

— Думаєш він продався? Або давно вже задумав це? Тримає на тебе якусь образу?

— Мені не хочеться так думати.

— Тоді магія?

— Можливо. Не знаю.