Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона відвела погляд, длубатися виделкою в їжі.

— Ти вже визнала, що можеш бути різними особами. Ти якимось таємничим чином знаходиш мене, а потім заволодіваєш тілом того, хто знаходиться поблизу.

Вона надпила кави.

— Напевно щось заважає тобі зізнатися в цьому, — продовжував я. — Але це так. Я знаю це.

Вона коротко кивнула разок і повернулася до їжі.

— Припустимо, я козирну прямо зараз, — сказав я. — І ти підеш за мною, незрозумілим мені чином… — Я подумки повернувся до телефонних розмов з Мег Девлін і місіс Хансен. — Тоді справжня Вінта Бейль прокинеться у власному тілі з провалом в пам'яті, вірно?

— Так, — тихо відповіла вона.

— І це призведе до того, що Люк залишиться тут в суспільстві жінки, яка із задоволенням знищить його, якщо в неї виникне хоч найменша підозра щодо того, хто він такий насправді.

— Саме так, — слабо посміхнулася вона.

Якийсь час ми їли мовчки. Вона постаралася передбачити будь-який мій вчинок, змусити мене козирнути назад в Амбер і забрати з собою Люка. Мені не подобалося, що мною маніпулюють і примушують до чогось. Адже тоді моє рефлекторне прагнення робити щось протилежне тому, що від мене вимагають, теж здається нав'язаним.

Коли ми закінчили їсти, і я знову налив кави і уперся поглядом у експозицію собак на протилежній стіні. Смакуючи, я неквапливо потягував кава. І нічого не говорив, так як не міг придумати тему для розмови.

Нарешті вона запитала мене:

— Так що ж ти збираєшся робити?

Я допив каву і піднявся.

— Збираюся віднести Люку тростину.

Підсунувши крісло до столу, я попрямував назад в кут залу, де залишив палицю, зрізану гаю.

— А потім? — Не відставала вона. — Що ти будеш робити?

Я озирнувся на неї, взявши палицю і прикидаючи його на вагу. Вона сиділа дуже прямо, поклавши руки на стіл долонями вниз. У її рисах знову проступила зовнішність Немезіди.

— Те, що повинен, — відповів я і попрямував до дверей.

Ледве вийшовши з поля її зору, я прискорив крок. Діставшись до сходи, я побачив, що вона не слідує за мною, і побіг наверх, перемахуючи відразу через дві сходинки. На ходу я витягнув Карти і відшукав потрібну.

Увійшовши до кімнати, я побачив, що Люк відпочиває, прихилившись до купи подушок. Піднос з сніданком стояв на кріслі поруч з ліжком. Я накинув клямку на двері.

— Що сталося, старий? На нас напали, або ще що-небудь? — Запитав Люк.

— Вставай! — Звелів я.

Потім я взяв його зброю і підійшов до ліжка. Допоміг йому піднятися і сунув йому в руки палицю і меч.

— Мене змусили зробити хід першим, — коротко пояснив я, — і я не збираюся видавати тебе Ренді.

— Це дещо втішає, — зауважив він.

— Але нам треба змотуватися, причому зараз же.

— Мене це цілком влаштовує.

Він сперся на посох і повільно піднявся на ноги. Я почув у коридорі якийсь шум, але було вже надто пізно. Я підняв Карту і зосередився.

Пролунав гучний стукіт у двері.