Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Заходьте, — дозволив я.

Увійшла Вінта і окинула поглядом нас обох. Коли вона дивилася на Люка, у неї на обличчі, здається, з'явився вираз щирої стурбованості. Потім вона наблизилася до ліжка і поклала руку на плечі. Постоявши так приблизно з пів-хвилини, вона оголосила:

— Він буде жити.

— У дану хвилину, — відгукнувся Люк. — Я не знаю, благословення це, або прокляття.

Потім він раптово оповив її здоровою рукою за талію, притягнув до себе і поцілував.

— Привіт, Гейл, — привітався він. — Давненько ми не бачилися.

Вона вивільнилася з меншою поспішністю, ніж могла б.

— Тобі, здається, вже краще, — зауважила вона. — І я бачу, що Мерль заодно допоміг тобі якимись чарами, — на мить вона слабо посміхнулася, а потім додала: Так, давненько, охломон ти отакий. Ти все ще любиш омлет, підсмажений з обох сторін?

— Звичайно ж, — зізнався він. — Але не з півдюжини яєць. Сьогодні може бути всього два. Я не формі.

— Гаразд, — погодилася вона. — Пішли, Мерль. Ти мені знадобишся в ролі керуючого.

Люк кинув на мене веселий погляд, безсумнівно впевнений, що вона хотіла поговорити зі мною про нього. І якщо вже на те пішло, я не був упевнений, що хочу залишити його одного, навіть за умови, що всі його Карти лежали у мене в кишені. Я був як і раніше не впевнений у рівні його здібностей, і набагато менше знав про його наміри. Тому я затримався.

— Можливо, кому-небудь краще залишитися з пораненим? — Запитав я.

— З ним все буде в порядку, — запевнила вона мене. — Зате мені може знадобитися твоя допомога, якщо я не зможу нагнати страху на слуг.

З іншого боку, може, вона хотіла повідомити мені щось цікаве?

Я знайшов сорочку і натягнув її. Потім провів рукою по волоссю.

— Гаразд, — сказав я. — До скорого, Люк.

— Ей, — відгукнувся він, — подивися, чи не знайдеться тут для мене тростини, або зрубай мені посох або хоч що-небудь в цьому роді.

— А тобі не здається, що ти дещо квапиш події? — Запитала Вінта.

— Ніколи не можна сказати напевно, — відповів Люк.

Тому я сходив за мечем і забрав його з собою. Коли я пішов за Вінтою по коридору і вниз по сходах, мені спало на думку, що якщо двоє з нас зберуться разом, нам напевно знайдеться що сказати про третього.

Як тільки ми віддалилися за межі чутності, Вінта зауважила:

— Він здорово ризикував, звертаючись до тебе.

— Так, ризикував.

— Значить, справи його йдуть погано, якщо останньою надією він обрав тебе.

— Напевно.

— Який чорт «напевно»! Він, мабуть, уже говорив з тобою.

— Можливо.

— Ні вже. Що-небудь одне — або просив, або ні.

— Вінта, ти явно сказала мені все, що збиралася сказати, — осадив я її. — Ми квити. Я не заборгував тобі ніяких пояснень. Якщо я відчую бажання довіритися Люку, то довірюся. По крайній мірі, я ще не вирішив.

— Значить, він все-таки агітував тебе на свій бік. Можливо, я зумію допомогти тобі вибрати правильну лінію поведінки, якщо ти даси мені знати, що саме він говорив.