Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Алло, алло. Тягнемося через раптово похололу Карту…

Мить приголомшення десь і почуття на зразок — АГА!

Немов ожилий портрет, зображення заворушилося.

— Хто ти? — Запитав відповідаючий на виклик, поклавши долоню на руків'я меча і до половини оголивши клинок.

— Мене звати Мерлін, — сказав я. — І у нас є спільний знайомий по імені Рінальдо. Я хотів повідомити тобі, що він важко поранений.

До цього моменту ми обидва парили між двома реальностями, тверді і абсолютно чіткі один для одного. Він здавався більшим, ніж бачився на зображенні, і стояв він у центрі приміщення з кам'яними стінами; із вікна ліворуч від нього виднілося синє небо і шматочок хмари. Його зелені очі, спочатку широко розкрилися, тепер звузилися, і щелепа, здавалося, висунулася трохи агресивніше.

— Де він? — Поцікавився зеленоокий Далт.

— Тут зі мною, — відповів я.

— Ах, як вдало, — зауважив він, меч опинився у нього в руці, і він рушив уперед.

Я різким рухом відкинув Карту геть, що не перервало контакт. Для цього мені довелося викликати Логрус, який впав між нами, наче ніж гільйотини і смикнув мене так, наче я доторкнувся до оголеного проводу під напругою. Єдиною втіхою мені служила думка, що Далт, безсумнівно, відчув те ж саме.

— Мерль, що відбувається? — Пролунав хрипкий голос Люка. — Я бачив Далта…

— Е… так. Я тільки що викликав його.

Він трохи підняв голову.

— Навіщо?

— Повідомити йому про тебе. Він же твій друг, чи не так?

— Ідіот! — Вилаяв він мене. — Саме він мене так і обробив.

Тут він закашлявся, і я кинувся до нього.

— Дай мені води, — попросив він.

— Іду.

Я сходив у ванну і приніс йому склянку. Потім підняв його, і він став пити маленькими ковтками.

— Можливо, мені слід було розповісти тобі, — промовив нарешті він. — Не думав, однак, що ти будеш грати в гру, не знаючи її правил…

Він знову закашлявся і відпив ще води.

— Важко одразу зміркувати, що тобі розповідати, а що — ні, — продовжив він через деякий час.

— Чому б не розповісти мені все? — Запропонував я.

Він злегка похитав головою.

— Не можу. Знання погубить тебе. А ще ймовірніше, нас обох.

— Судячи з того, як йдуть справи, це, здається, може трапитися незалежно від того, розповіси ти, чи ні.

Він слабо посміхнувся і відпив ще.

— Деякі частини цієї справи носять особистий характер, — потім додав він. — І я не хочу вплутувати інших.

— Як я розумію, твої спроби вбити мене в певний день кожної весни також носили тільки особистий характер, — зауважив я. — І все ж я чомусь відчував себе вплутаним в це.