Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я хотів засміятися, але не міг, коли побачив вираз його обличчя. Була потрібна справжня сміливість, щоб просити мене допомогти врятувати жінку, яка намагалася мене вбити, не один раз, а багато разів, і, здається, зробила головною метою свого життя знищення моїх родичів. Сміливість, або…

— Мені більше нема до кого звернутися, — зізнався він.

— Якщо ти умовиш мене на це, Люк, ти заслужиш премію Комівояжера Року, — сказав я. — Але я готовий вислухати твої доводи.

— Знову пересохло в горлі.

Я сходив і знову наповнив склянку. Коли я повертався з ним, з коридору, як мені здалося, долинув легкий шум. Я продовжував прислухатися, поки допомагав Люку зробити ще кілька ковтків.

Напившись, він кивнув мені, але до цього часу я почув ще один звук. Я приклав палець до губ і глянув на двері. Поставивши склянку, я піднявся і пройшов через кімнату, прихопивши по дорозі меч.

Однак, перш, ніж я добрався до дверей, долинув тихий стук.

— Так? — Відгукнувся я, підійшовши до дверей.

— Це я, — долинув голос Вінти. — Я знаю, що Люк тут, і хочу побачити його.

— Щоб його прикінчити? — Уточнив я.

— Я вже сказала вам, що це не входить в мої наміри.

— Значить ви не людина, — сказав я.

— Я ніколи й не претендувала на це.

— Значить, ви не Вінта Бейль, — продовжив я логічний ланцюжок.

Тут послідувало тривале мовчання, і потім:

— Що буде, якщо це так?

— Тоді скажіть мені, хто ви?

— Не можу.

— Тоді дайте хоч чесну відповідь, — запропонував я, відштовхуючись від усіх зібраних на її рахунок здогадок, — і скажіть мені, ким ви були?

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Відмінно розумієте. Виберете одного, будь-кого. Мені все одно.

Знову мовчання.

— Я витягла тебе з вогню, — сказала вона, — і не змогла впоратися з конем. Я померла в озері. Ти загорнув мене в свій плащ…

Це була не та відповідь, якої я очікував. Але досить хороша.

Вістрям меча я підняв клямку. Вона відчинила двері і поглянула на меч в моїй руці.

— Драматично, — зауважила вона.

— Ти справила на мене сильне враження, — відповів я їй у тон, — розповідями про оточуючі мене з усіх боків небезпеки.

— Здається, недостатньо, — вона, посміхаючись, увійшла.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав я.

— Я не чула, щоб ти питав у нього що-небудь про блакитні камені і про те, як він через них наводив на тебе головорізів.