Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Оце вона, — сказав один.

— Яка красуня! — вигукнув священик.

— Так, — відповів перший, — але вона дуже бліда й стурбована…

— І неуважна, — додав третій, — вона нас навіть не помітила.

Біля дверей своєї кімнати мадмуазель де Верней побачила ніжне, радісне личко Франсіни. Бретонка сказала їй на вухо:

— Він тут, Марі!

Мадмуазель де Верней опам'яталась, пильно подивилася на хлопчика, якого тримала за руку, впізнала його й сказала Франсіні:

— Замкни цього хлопця і, якщо хочеш, щоб я лишилася жива, не давай йому втекти.

Вона вимовила ці слова повільно, не відводячи від дверей жахливого, нерухомого погляду, ніби крізь товсту стіну бачила свою жертву. Тихенько відчинила двері, й, не обертаючись, зачинила, помітивши, що біля каміна стоїть маркіз. Монторанове вбрання, хоч і не було надто вишукане, та все-таки здавалося святковим, ошатним і додавало ще більше блиску вроді, яку жінки звичайно вбачають у своїх коханих. Тільки-но мадмуазель де Верней побачила його, як до неї повернулося все її самовладання. Її міцно стиснуті уста злегка ворухнулись, показавши білизну зубів, і скривилися в усмішці, скоріше грізній, ніж любострасній. Вона поволі підійшла до маркіза, показуючи на годинник.

— Людина, гідна кохання, звичайно заслуговує, щоб на неї чекали, — сказала вона з удаваною веселістю.

Але знесилена бурхливими переживаннями, вона змушена була сісти на софу біля каміна.

— Люба моя Марі, ви така принадна, коли гніваєтесь! — сказав маркіз, сідаючи поруч і беручи її руку, якої вона не відняла, але не підвела очей, хоч він благав її поглянути на нього. — Сподіваюсь, — провадив він ніжним, пестливим голосом, — Марі за хвилину дуже шкодуватиме, що навіть не обернула голівки до свого щасливого чоловіка.

Почувши ці слова, вона різко обернулась і подивилась йому в вічі.

— Що означає цей грізний погляд? — промовив він, усміхаючись, — Але яка в тебе гаряча рука! Що з тобою, кохана?

— Кохана! — повторила вона глухим, ніби не своїм голосом.

— Так, — сказав він, стаючи перед нею навколішки і вкриваючи поцілунками її руки, — так, кохана, я твій на все життя!

Вона шалено відштовхнула його і підвелась. Обличчя її перекривилось, вона засміялася божевільним сміхом і сказала:

— Ти сам не віриш жодному своєму слову, найгірший з усіх негідників! — Вона метнулась до кинджала, що лежав біля вази з квітами, й лезо блиснуло біля грудей здивованого юнака. — Ні,— сказала вона, кидаючи зброю, — я не вб'ю тебе: надто мало я тебе шаную. Твоя кров не досить шляхетна й для того, щоб її пролили солдати. Для тебе вистачить і сокири ката.

Вона вимовила ці слова ніби через силу, ледве чутно, тупаючи ногою, мов вередлива, нетерпляча дитина. Маркіз підійшов до неї й спробував її обняти.

— Не торкайтеся до мене! — скрикнула вона, з жахом відсахнувшись від нього.

— Вона збожеволіла! — у відчаї вигукнув маркіз.

— Так, збожеволіла, — повторила вона, — та не настільки, щоб стати тобі іграшкою… Чого б я тільки не пробачила справжній пристрасті! Але намагатись оволодіти мною без кохання, та ще й писати про це отій…

— Кому це я писав? — спитав він із щирим подивом.

— Тій цнотливій жінці, що хотіла мене вбити.

Маркіз поблід і так міцно стиснув спинку крісла, за яку тримався, що ледве не зламав її. Він скрикнув:

— Якщо пані дю Га знову вчинила якусь мерзоту…

Мадмуазель де Верней пошукала листа, не знайшла його й покликала Франсіну. Бретонка ввійшла.

— Де той лист?

— Його забрав пан Корантен.

— Корантен! Ах! Тепер я розумію все!.. Він сам написав листа, він обдурив мене з диявольським лукавством, як він завжди обдурює.