Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, ще один поцілунок! — вимовив ніжний і тремтячий голосок.

Маркіз уже ступив був на рятівну драбину, та ще не вибрався з віконця, коли раптом відчув чиїсь одчайдушні обійми. Він упізнав дружину й мимоволі скрикнув, побачивши, що вона переодяглася в його одежу; він хотів затримати її, та Марі вирвалась, і йому довелося спускатись. У руці в нього лишився шматочок тканини, і в місячному сяйві він роздивився, що це клапоть жилета, який був на ньому вчора.

— Увага! Залпом вогонь!

Цей вигук Юло, що пролунав серед зловісної тиші, розвіяв чари, під владою яких, здавалося, перебували й люди, й сама природа. Після залпу синіх, поставлених на бульварі, до підніжжя башти градом полетіли кулі з глибини долини. Невблаганний вогонь республіканців не припинявся. Жертви не подали й голосу. Тиша після кожного залпу була жахлива.

Проте Корантен, побачивши, як з верху драбини впала одна з повислих у повітрі постатей, на які він показав командирові, вирішив, що тут криються якісь хитрощі.

— Жодна з цих тварюк навіть не писнула! — сказав він командирові.— Оті коханці здатні відвернути нашу увагу якоюсь витівкою, щоб самим утекти з другого боку башти.

Шпигунові хотілося якнайшвидше розкрити таємницю, й він послав сина Налий-Кухля по смолоскипи. Корантенове припущення видалося командирові цілком слушним; прислухаючись до пострілів, що лунали біля брами Святого Леонарда, де, мабуть, зав'язалася серйозна сутичка, старий солдат вигукнув:

— Справді, не може ж їх бути двоє!

І він побіг до кордегардії.

— Монторанові вже всадили кулю в голову, командире, — сказав Прудконогий, що вийшов йому назустріч, — але він убив Гюдена і поранив двох солдатів. Отакий скажений! Він прорвався крізь три ряди наших хлопців і напевне втік би в гори, якби вартовий біля брами Святого Леонарда не простромив його багнетом.

Почувши ці слова, командир кинувся до кордегардії й побачив закривавлене тіло, яке щойно поклали на похідне ліжко; він підійшов до пораненого, котрого вважали за маркіза, підняв капелюха, що закривав йому обличчя, і важко сів на стілець.

— Так я й думав! — вигукнув він, міцно схрестивши руки на грудях. — Побий мене грім! Надто довго вона тримала його в себе.

Солдати немов закам'яніли. Командир розпустив довгі чорні коси — це була жінка! Раптом тишу порушив тупіт солдатського загону. До кордегардії ввійшов Корантен, а за ним чотири солдати на ношах з рушниць внесли Монторана, якому кулями поперебивало обидві руки й стегна. Маркіза поклали на похідне ліжко поруч із дружиною. Він побачив її і судорожним рухом узяв за руку. Вмираюча з тяжким зусиллям повернула голову, впізнала чоловіка, затремтіла так, що страшно було дивитись, і ледь чутно прошепотіла:

— День без прийдешнього!.. Бог надто швидко виконав моє благання.

— Командире, — промовив маркіз, зібравши рештки сил і не випускаючи руки Марі,— я покладаюсь на вашу чесність. Повідомте про мою смерть мого молодшого брата, — він у Лондоні. Напишіть йому, що коли він хоче виконати мою останню волю, то нехай не піднімає зброї проти Франції, не перестаючи, проте, служити королю.

— Буде виконано, — сказав Юло, потиснувши вмираючому руку.

— Віднесіть їх у найближчий шпиталь! — крикнув Корантен.

Юло схопив шпигуна за плече так міцно, що аж нігтями вп'явся йому в тіло.

— Тут тобі робити більш нема чого. Забирайся геть! Тільки добре запам'ятай обличчя командира Юло і ніколи не попадайся мені на дорозі, бо встромлю шаблю тобі в черево!

І старий солдат схопився за шаблю.

«Ось іще один з порядних людей, що ніколи не зроблять кар'єри», — сказав собі Корантен, відійшовши далеченько від кордегардії.

Маркіз іще спромігся кивнути головою, щоб подякувати своєму супротивникові, виявляючи до нього повагу, яку солдати мають до чесних ворогів.

1827 року на фужерському базарі один старий чоловік із жінкою купував худобу, і ніхто йому не мовив лихого слова, хоч він і вбив понад сотню людей; не нагадували навіть і колишнього його прізвиська: Плазуй-по-Землі. Той, кому ми завдячуємо цінні відомості про дійових осіб цієї розповіді, бачив, як він вів з базару корову, ступаючи з таким простодушним і наївним виглядом, що хотілося сказати: «Яка хороша людина!»

Що ж до Сібо, на прізвисько Хапай-Коровай, то ми вже знаємо, як він скінчив своє життя. Може, Плазуй-по-Землі й намагався, хоч і марно, врятувати свого приятеля від ешафота і був присутній на площі в Алансоні під час жахливої сутички, що стала однією з подій знаменитого процесу Ріфоеля, Бріона і Ла-Шантрі.

Фужер, серпень 1827 р.

БАТЬКО ГОРІО

Роман

Переклала Єлизавета Старинкевич

Стара пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, вже років сорок тримає в Парижі пансіон на Новій вулиці Святої Женев'єви, між Латинським кварталом[60] і передмістям Сен-Марсо. Пансіон, відомий під назвою «Дім Воке», відкритий для всіх — для чоловіків і жінок, молодих і старих, однак про звичаї цього поважного закладу ніхто ніколи не сказав лихого слова. Зрештою, років тридцять тут і не видно було молодих людей; надто мізерне утримання мав одержувати від своєї родини юнак, щоб тут оселитись. Проте 1819 року, коли почалася ця драма, тут жила одна бідна молоденька дівчина. Хоч як заяложене слово «драма» надмірним і недоречним вживанням у сучасній скорботній літературі, тут його не уникнути — і не тому, що повість ця драматична в справжньому розумінні слова, але, мабуть, закінчивши читати цю книжку, дехто проллє сльозу intra і extra muros[61]. Чи буде повість зрозуміла і за межами Парижа? Навряд. Особливості цих сцен, сповнених різних спостережень і місцевого колориту, можуть оцінити тільки ті, хто живе між пагорбами Монмартру і висотами Монруж[62], у знаменитій долині, де з нужденних будинків завжди обсипається тиньк, а водостічні канави чорні від багна; в долині, де справжні самі лише страждання, а веселощі часто фальшиві, де життя таке бурхливе, що тільки по якійсь незвичайній події може залишитись більш-менш тривале враження. Проте й тут часом трапляються страждання, яким поєднання пороків та чеснот надає величі й урочистості. Перед ними відступають і розчулюються навіть корисливі себелюбці, хоч це почуття минає так само швидко, як і відчуття смаку від похапцем поглинутого плода. Колісниця цивілізації, мов колісниця ідола Джагернаута[63], наїхавши на людське серце, не таке тендітне, як в інших, тільки на мить спиняється і, розчавивши його, переможно мчить далі. Так зробите й ви — візьмете цю книжку випещеними руками й, відкинувшись у м'якому кріслі, подумаєте: «Може, це мене розважить?» А прочитавши про таємні страждання батька Горіо, з апетитом пообідаєте й віднесете свою нечутливість за рахунок автора, закинете йому перебільшення, звинувачуючи в надмірних поетичних вигадках. Та знайте: ця драма — не вигадка, не роман. All is true[64] — все в ній таке правдиве, що кожен може впізнати її зачатки в собі самому, а може, й у своєму серці.

Будинок, де влаштовано пансіон, належить удові Воке. Він стоїть у нижній частині вулиці Святої Женев'єви, там, де місцина спускається до Арбалетної вулиці так круто, що тут рідко їздять возами. Це сприяє тиші, яка панує на вулицях, затиснутих між Валь-де-Грас[65] і Пантеоном[66] — двома спорудами, що ніби забарвлюють повітря жовтими тонами своїх стін, притьмарюючи все навколо суворими барвами куполів. Тут бруківка суха, в канавах нема ні води, ні грязюки, попід мурами росте трава. Найбезжурнішу людину, як і всякого перехожого, тут огортає смуток, гуркіт карети тут — ціла подія, будинки похмурі, від мурів тхне тюрмою. Заблуканий парижанин побачить хіба що самі пансіони або учбові заклади, притулки злиднів чи нудьги, вмирущої старості й життєрадісної, але змушеної трудитися молодості. Це найжахливіший і, треба сказати, найглухіший квартал у Парижі.

[60] Латинський квартал. — Район Парижа, де містяться вищі навчальні заклади.

[61] В домі й поза ним (латин.).

[62] …між пагорбами Монмартра і висотами Монруж… — За часів Бальзака Монмартр був північною, а Монруж — південною околицями Парижа.

[63] Джагернаут (точніше Джаганнатха — «владика світу») — у індуїстів одне з втілень бога Вішну. Під час вшанувань його статую вивозили на величезній колісниці, в яку впрягалися богомольці. Віруючі з нижчих каст кидалися під колісницю, вважаючи, що в наступному втіленні їхньої душі вони належатимуть до вищих каст.

[64] Все правда (англ.).

[65] Валь де Грас — будинок військового госпіталю в Парижі.

[66] Пантеон — побудований у XVIII ст. як храм, під час революції 1788–1794 рр. був перетворений на усипальницю великих людей Франції.