Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ох, дядечку, я з досвіток іду.

«Та це ж удавана маркізова «матуся», — сказав собі Корантен. — Побачимо, що вона робитиме».

— Ну, добре, бабусю, проходьте он там, — голосно сказав він, прикинувшись, що не впізнав її.— Поверніть ліворуч, коли не хочете, щоб вас підстрелили.

Він трошки постояв; побачивши, що пані дю Га попрямувала до Папужої вежі, він пішов за нею, з диявольською спритністю тримаючись на певній відстані. Під час цієї фатальної зустрічі шуани дуже вправно поховалися в купах гною, до яких підвів їх Плазуй-по-Землі.

— Онде й Старша молодиця! — пошепки мовив Плазуй-по-Землі й звівся над стіною вежі, ніби той ведмідь на задніх лапах. — Ми тут. — сказав він пані дю Га.

— Добре! — відповіла вона. — Якщо тобі пощастить знайти драбину в отому саду, що кроків за шість нижче від купи гною, ми врятуємо Молодця. Бачиш угорі віконечко? Там туалетна кімната, з неї двері до спальні, туди й треба залізти. Вежа не оточена тільки з цього боку. Коні готові, і, якщо ти поставив варту біля переправи через Нансон, за чверть години ми будемо в безпеці, незважаючи на всі його дурощі. Але якщо ця шльондра захоче втекти з ним, заколіть її.

Корантен помітив у темряві, що невиразні силуети, які здавалися йому камінням, рухаються дуже моторно, і він прожогом побіг на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, де командир спав одягнений на похідному ліжку.

— Та не чіпайте його! — грубо сказав Прудконогий. — Він щойно ліг.

— Шуани тут! — крикнув Корантен просто в вухо командирові.

— Не може бути! Але тим краще! — сказав Юло, ще не прочумавшись від сну. — Принаймні почнемо битися!

Коли Юло прийшов на бульвар, Корантен показав йому в пітьмі незвичайну позицію, яку зайняли шуани.

— Вони або одурили, або подушили вартових, яких я поставив між Королевиними сходами та замком! — вигукнув командир. — Ну й бісів же туман. Але стривайте! Зараз я пошлю вниз, до підніжжя скелі, півсотні солдатів під командою лейтенанта. Не варто їх атакувати тут, бо ці тварюки такі міцні, що можуть скотитися на дно прірви, як каміння, й не потрощити кісток.

Надтріснутий дзвін вибив дві години, коли командир повернувся на бульвар, вживши всіх заходів, щоб захопити шуанів, якими командував Плазуй-по-Землі. На цей час варта скрізь була подвоєна, будинок мадмуазель де Верней став осередком дій невеличкої армії. Командир побачив, що Корантен не відриває очей від вікна, що світилося над Папужою вежею.

— Громадянине, — сказав йому Юло, — мені здається, що цей колишній пошиє нас у дурні; адже ще ніщо й не ворухнулось.

— Він там! — вигукнув Корантен, показуючи на вікно, — Я помітив чоловічу тінь на фіранці. Не розумію, що сталося з моїм хлопцем. Чи вони його вбили, чи підкупили! Дивись, командире! Бачиш? Он чоловік! Ходім!

— Хай мене грім поб'є! Не тягтиму я його з ліжка! Він увійшов, то колись і вийде. Гюден не проґавить, — відказав Юло, що мав свої причини не поспішати.

— Ходімо, командире, ім'ям закону пропоную тобі негайно захопити цей будинок.

— Не доріс ти ще мені наказувати!

Нітрохи не збентежений гнівом командира, Корантен холодно промовив:

— Ти підкоряєшся мені! Ось наказ, підписаний військовим міністром, і ти повинен його виконувати. — Корантен витяг з кишені папірця і повів далі: — Невже ти гадаєш, ніби ми такі простачки, що дозволимо навіженій дівці робити, як їй заманеться? Ми повинні придушити громадянську війну, а велична мета виправдовує негідні засоби.

— Я дозволю собі, громадянине, послати тебе до… Зрозумів, куди? Досить! Ліворуч кругом, марш! Забирайся звідси! І то швидше!

— Та ти прочитай наказ! — мовив Корантен.

— Не мороч мені голови своїми повноваженнями! — вигукнув Юло, обурений вимогою коритися наказам людини, яку він уважав такою мерзенною.

Раптом перед ними, як щур, що вискочив з нори, з'явився син Налий-Кухля.

— Молодець утік! — скрикнув він.

— Куди?

— Вулицею Святого Леонарда.

— Прудконогий, — прошепотів Юло на вухо капралові, що стояв біля нього, — біжи, скажи своєму лейтенантові, щоб він наблизився до будинку й відкрив швидкий вогонь. Чуєш?! Зліва по одному до башти, кроком руш! — крикнув він до солдатів.

Щоб краще зрозуміти, що сталося, нам потрібно вернутися разом із мадмуазель де Верней до її будинку.

Коли пристрасті доходять до краю, вони підкоряють нас такій могутній владі сп'яніння, що перед нею здається жалюгідним збудження від вина чи опіуму. Ясність, якої набувають тоді думки, витонченість схвильованих почуттів призводять до найневизначніших і найнесподіваніших явищ. Підлягаючи тиранічній владі якоїсь однієї думки, люди часом виразно бачать нейнепомітніші речі, тоді як щось цілком відчутне ніби й не існує для них. Таке сп'яніння, що перетворює реальне життя в існування сновиди, охопило й мадмуазель де Верней, коли вона прочитала маркізового листа й поспішила влаштувати все так, щоб він не зміг уникнути її помсти, хоч перед тим готувала все до першого свята свого кохання. Та коли вона побачила, як будинок, на її власну вимогу, оточено потрійним рядом багнетів, у неї в душі неначе блиснуло якесь світло. Вона обміркувала власне поводження і з жахом подумала, що вчинила злочин. В пориві каяття вона кинулася до дверей і якусь мить постояла на порозі, намагаючись обміркувати щось і неспроможна жодної думки довести до кінця. Її опанувала така цілковита розгубленість, що вона не могла зрозуміти, чого стоїть у передпокої, тримаючи за руку незнайомого хлопчика. У неї перед очима плавали тисячі іскор, зливаючись у вогненні язики. Вона почала ходити, щоб струснути з себе жахливе заціпеніння, але, неначе уві сні, все поставало перед нею в незвичайному вигляді, забарвлене в незвичайні кольори. Вона стискала руку хлопчика з невластивою їй силою, швидко тягнучи його за собою, ніби в нападі божевілля. Пробігаючи через вітальню, вона нікого не помітила, хоч там було троє чоловіків, що привітали її й розступилися, щоб дати їй пройти.