Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона пронизливо скрикнула, впала на софу, і сльози полилися з її очей. Упевненість була не менш жахлива, ніж сумнів. Маркіз кинувся до ніг своєї коханої, притис її до грудей і разів десять повторив єдині слова, що їх зміг вимовити:

— Не плач, ангеле мій! Що ж тут поганого? Усі твої образи були викликані любов'ю. Не плач, я тебе кохаю! Кохаю, як завжди.

Раптом він відчув, як вона обняла його з надприродною силою.

— Ти ще кохаєш мене? — спитала вона крізь ридання.

— А ти сумніваєшся? — відповів він майже сумно.

Вона раптом вирвалась із його обіймів і, ніби злякано й зніяковіло, відбігла на кілька кроків.

— Сумніваюсь?.. — вигукнула вона.

Маркіз усміхнувся з такою ніжною іронією, що слова завмерли у неї на устах. Вона дозволила взяти себе за руку й підвести до порога. В глибині вітальні вона побачила вівтар, нашвидку встановлений за час її відсутності. Священик був уже в облаченні. Свічки палали, кидаючи на стелю відблиски, лагідні, як надія. Двоє чоловіків вклонилися їй. Вона впізнала графа де Бована і барона дю Геніка, — маркіз обрав їх за свідків.

— Ти й тепер відмовиш мені? — тихенько спитав маркіз.

Побачивши таке видовище, вона відступила в свою кімнату, впала навколішки й скрикнула, простягаючи до маркіза руки:

— Ой прости, прости! Прости мене!

Голос їй урвався, голова закинулась назад, очі заплющились, і вона впала непритомна на руки маркіза і Франсіни. Опам'ятавшись і розплющивши очі, вона зустріла маркізів погляд, сповнений ніжності й кохання.

— Марі, терпіння! Це вже остання буря, — промовив він.

— Остання! — повторила вона.

Франсіна й маркіз здивовано перезирнулися, але вона жестом наказала їм мовчати.

— Покличте священика, — сказала вона, — й залиште мене з ним саму.

Вони вийшли.

— Панотче, — сказала вона, коли священик увійшов до неї,— в моєму дитинстві один сивоголовий старий, схожий на вас, казав мені часто, що коли людина щиро вірить, вона може все виблагати у Бога. Чи це правда?

— Правда, — відповів священик. — Все можливе для Того, хто все створив.

Мадмуазель де Верней упала навколішки в палкому пориві.

— О Господи! — промовила вона в екстазі.— Моя віра в тебе рівна моїй любові до нього! Надихни мене! Пошли чудо або забери моє життя!

— Бажання ваше збудеться, — сказав священик.

Мадмуазель де Верней увійшла до вітальні, спираючись на руку сивого священика. З глибоким, прихованим хвилюванням готувалась вона віддати себе під владу любові свого коханого і ніколи ще не сяяла такою красою. Лагідна покора, подібна до тієї, якої художники люблять надавати обличчям мучеників, сповнювала її особливою величчю. Вона подала маркізові руку, разом підійшли вони до вівтаря й стали перед ним навколішки. Цей шлюб, що мав відбутися за два кроки від шлюбного ложа, цей поспіхом споруджений вівтар, хрест, церковне начиння, чаша, що її потай приніс священик, дим ладану, що стелився під карнизами, які раніше бачили тільки пару від страв, священик, що надів тільки єпітрахиль поверх сутани, воскові свічки у вітальні,— все це створювало зворушливу й водночас дивну сцену, яка домальовувала картину сумної пам'яті часів, коли міжусобні чвари нищили найсвятіші звичаї. Релігійні обряди тоді набували таємничої принади. Дітей хрестили в спальнях, де ще стогнали матері. Як за давніх часів, Господь, простий і вбогий, з'являвся подавати розраду вмираючим. А молоденькі дівчата приймали перше причастя там, де ще вчора вони бавилися. Шлюб маркіза і мадмуазель де Верней, як і багато інших шлюбів, збирались освятити актом, що суперечив новому законодавству, але пізніше подібні одруження, які відбувалися переважно в затінку дубів, були визнані законними. Старий священик, охоронець давніх звичаїв, належав до людей, що були вірні своїм принципам навіть за найбурхливіших часів. Він не склав присяги Республіці, однак його голос серед усіх бур ширив тільки слова миру. Він не роздмухував, подібно до абата Гюдена, полум'я пожежі, але, як і багато інших, віддався небезпечній справі — виконанню обов'язків священнослужителя для тих, хто лишився в душі католиком. Щоб успішно вершити цей небезпечний ритуал, він удавався до всіляких побожних хитрощів, аби уникнути переслідування, і маркізові пощастило знайти його тільки в одній із тих викопаних печер, які й досі звуться абатськими схованками. Бліде, страдницьке обличчя старого викликало пошану, навіювало молитовний настрій, і досить було присутності священика, щоб перетворити цю світську їдальню у священне місце. Все було готове для обряду, що мав принести горе або радощі. Перед початком церемонії священик у глибокій тиші спитав ім'я нареченої.

— Марі Наталі, дочка мадмуазель Бланш де Катеран, що померла абатисою Сеезького монастиря Богородиці, і Віктора Амедея, герцога де Вернея.

— Де народились?

— У Шатрі, біля Алансона.

— Не думав я, — стиха сказав барон графові,— що Монторан зробить таку дурницю і одружиться з нею! Пхе, нешлюбна герцогова дочка!

— Якби ще нешлюбна дочка короля, нехай би, — відповів, усміхаючись, граф де Бован. — Та я не ганитиму його, хоч мені більше до смаку інша. Ось я загнуздаю Шаретову Лошицю і ще повоюю. Вона вже не стане воркотіти!..

Маркізове ім'я було вже раніше вписане в шлюбне свідоцтво; спершу підписались молоді, після них — свідки. Почалась відправа. В цю мить одна тільки Марі почула брязкіт рушниць і важкі, розмірені кроки солдатів, — напевно, то сині йшли на зміну варти, що на її ж власне прохання поставили в церкві. Вона здригнулась і підвела очі до хреста, що стояв на вівтарі.

— Вона як свята, — стиха мовила Франсіна.