Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені б отаку святу, то я став би диявольськи побожний, — докинув тихенько граф.

Коли священик поставив мадмуазель де Верней звичайне запитання, вона відповіла «так» і глибоко зітхнула. Нахилившись до свого чоловіка, вона сказала йому на вухо:

— Невдовзі ви дізнаєтесь, чому я порушила свою клятву ніколи не виходити за вас заміж.

Тільки-но обряд скінчився, усі перейшли до зали, де вже була подана вечеря, але коли гості сідали за стіл, увійшов переляканий Жеремі. Бідолашна молода швиденько підвелася й пішла йому назустріч разом із Франсіною; знайшовши один із тих приводів, що їх жінки вміють так добре вигадувати, вона попросила маркіза кілька хвилин самому виконувати обов'язки господаря й забрала з собою слугу перш, ніж той встиг необережно повідомити новину, можливо, фатальну.

— Ах, Франсіно, почувати, що вмираєш, і не мати права сказати: «Вмираю!» — скрикнула мадмуазель де Верней. До гостей вона не повернулась.

Її відсутність можна було виправдати якимись причинами, пов'язаними з весіллям. Наприкінці вечері, коли неспокій маркіза дійшов до краю, Марі з'явилась у розкішному шлюбному вбранні. Її лице було радісне й спокійне, тимчасом як у Франсіни, що ввійшла за нею, в усіх рисах обличчя відбивався такий невимовний жах, що гостям здалося, ніби ці дві жінки являють собою химерну картину пензля примхливого Сальватора Рози, на якій Життя і Смерть тримаються за руки.

— Панове, — звернулася вона до священика, барона і графа, — сьогодні ввечері ви будете моїми гостями, бо вам небезпечно зараз виходити з Фужера. Оцій милій дівчині я дала розпорядження, і вона проведе кожного в призначену для нього кімнату. Не суперечте, — мовила вона священикові, що хотів щось сказати. — Сподіваюся, ви не відмовите жінці в день її весілля.

За годину вона лишилася наодинці зі своїм коханим у кімнаті, яку сама так вишукано прибрала, де все дихало солодкою млістю. Вони наблизилися нарешті до того фатального ложа, де, як у могилі, гине стільки надій, де пробудження до блаженного життя таке непевне, де вмирає або народжується любов у залежності від рис вдачі, які можна пізнати тільки там. Марі поглянула на годинник і подумала: «Лишилося жити шість годин».

— Невже я могла заснути? — скрикнула вона серед ночі, прокинувшись від раптового руху, що примушує нас здригнутися, коли ми пробуджуємось у певний час, визначений нами ж таки напередодні.— Так, я спала, — повторила вона, побачивши при миготливому світлі свічки, що стрілка годинника незабаром покаже другу годину ночі.

Вона обернулась і довго дивилась на маркіза, що спав, наче дитина, підклавши одну руку під голову, а другою тримаючи руку дружини і ледь усміхаючись, ніби він заснув серед поцілунків.

— Ах! — ледве чутно промовила вона. — Він спить, як дитя! Та чи може ж він сумніватися в мені, він, що дав мені невимовне щастя?

Вона легенько штовхнула його, він прокинувся і усміхнувся. Поцілувавши руку Марі, яку тримав уві сні, він поглянув на нещасну жінку таким сяючим поглядом, що вона не витримала його жагучого блиску і поволі опустила важкі повіки, ніби забороняючи собі небезпечне споглядання; але, прикривши довгими віями вогонь своїх очей, ніби відмовляючись поділити бажання, вона ще більше розпалювала його, і якби не глибокий жах, який вона силкувалася приховати, чоловік міг би звинуватити її в надмірному кокетуванні. Вони водночас підняли свої прекрасні голови і обмінялися поглядами, сповненими вдячності за насолоду, якої зазнали; але, окинувши захопленим поглядом вродливе обличчя дружини, маркіз помітив, як затьмарилось її чоло, і, вважаючи, що її охопив смуток, спитав ніжно:

— Звідки ця тінь суму, кохана?

— Альфонсе, сердешний Альфонсе, як ти гадаєш, куди я тебе привела? — спитала вона, вся затремтівши.

— До щастя.

— До смерті.

Здригаючись від жаху, вона схопилася з ліжка. Здивований маркіз підійшов услід за нею до вікна. Заломивши в безнадії руки, Марі відхилила фіранку й показала на площу: там стояло чоловік двадцять солдатів. Місяць розігнав туман і осяяв білим блиском мундири, рушниці, незворушного Корантена, що походжав туди-сюди, мов шакал, який чигає на здобич, і командира — він стояв нерухомо, схрестивши на грудях руки, і, підвівши голову, закопиливши губу, дивився на будинок уважно й засмучено.

— Ах, облишмо їх, Марі! Йди сюди!

— Чого ти смієшся, Альфонсе? Це ж я сама їх тут поставила.

— Що за маячіння!?

— Ні.

Якусь мить вони дивились одне на одного, маркіз усе вгадав і, стиснувши її в обіймах, мовив:

— Нехай і так! Усе одно я люблю тебе!

— Тоді не все ще втрачено! — скрикнула Марі.— Альфонсе, — сказала вона, помовчавши, — ще є надія.

Раптом вони виразно почули глухий совиний крик, і з туалетної кімнати вийшла Франсіна.

— П'єр тут, — сказала вона з шаленою радістю.

Маркіза й Франсіна переодягли Монторана в шуанську одежу з надзвичайною швидкістю, на яку спроможні тільки жінки. Коли маркіза побачила, що її чоловік заряджає принесені Франсіною пістолети, вона непомітно вислизнула з кімнати, обмінявшися значущим поглядом із своєю вірною бретонкою. Тоді Франсіна вивела маркіза зі спальні в туалетну кімнату. Там він побачив купу простирал, міцно зв'язаних одне з одним, і пересвідчився, як ревно бретонка дбала про те, щоб обманути пильність солдатів.

— Зроду я сюдою не пролізу, — сказав маркіз, розглядаючи маленьке віконечко.

В цю мить широке смагляве обличчя заповнило весь овальний отвір, і хрипкий голос, такий знайомий Франсіні, стиха озвався:

— Поспішайте, генерале! Сині жаби заворушилися.