Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гюден пішов з десятком солдатів.

— Ви добре розумієте, що робите? — пошепки спитав Корантен у мадмуазель де Верней.

Вона не відповіла і з якимось задоволенням дивилась як солдати під командуванням сублейтенанта йшли на бульвар, а інші, за наказом Юло, ставали попід темними стінами церкви Святого Леонарда.

— Кілька будинків прилягають до мого дому, — сказала вона командирові,— оточіть їх також. Не можна нехтувати жодною дрібницею, щоб не довелося потім жалкувати.

«Ну й навіжена!» — подумав Юло.

— А що, хіба я не пророк? — сказав йому на вухо Корантен. — А пошлю я до неї того хлопчину із закривавленою ногою… Отже…

Він не договорив. Мадмуазель де Верней раптом кинулась до свого будинку, і він пішов услід за нею, насвистуючи з виглядом щасливої людини. Він наздогнав її вже на порозі і тут побачив сина Налий-Кухля.

— Мадмуазель, — сказав Корантен, — візьміть цього хлопця з собою, ви не знайдете посланця простодушнішого й моторнішого за нього.

— Коли ти побачиш, що Молодець увійшов, хоч би що тобі казали, біжи до мене в кордегардію, і я тобі дам стільки грошей, що ти їстимеш коржики все своє життя.

Ці слова Корантен ніби одним подихом шепнув на вухо хлопцеві; малий бретонець міцно стиснув його руку й пішов за мадмуазель де Верней.

— А тепер, друзі мої хороші, можете порозумітись, якщо хочете! — вигукнув Корантен, тільки-но двері зачинились. — Якщо ти, любий маркізе, й зазнаєш кохання, то хіба на смертному ложі.

І Корантен, не бажаючи спускати з ока фатального будинку, попрямував на бульвар, де знайшов командира, що давав накази солдатам. Невдовзі запала ніч. Минуло дві години, але ніхто з вартових, поставлених на невеликій відстані один від одного, не помітив ніяких ознак того, щоб маркіз пройшов крізь потрійне кільце пильних дозорців, що причаїлися з трьох боків Папужої вежі й охороняли всі підступи до неї. Разів двадцять Корантен прибігав з бульвару до кордегардії, і щоразу його сподіванки були марні: малий посланець усе ще не з'являвся. Поринутий у свої думки, шпигун поволі походжав бульваром, зазнаючи страшних мук, бо його катували три пристрасті, жахливі в своєму зіткненні: любов, жадібність і честолюбство. На всіх міських годинниках вибило восьму годину. Місяць тієї пори сходив пізно. Туман і ніч оповили непроглядним мороком місце, де повинна була завершитися драма, задумана цією людиною. Корантен умів угамовувати свої почуття; міцно схрестивши на грудях руки, він не спускав очей з вікна, що, ніби осяйний привид, світилося над баштою. Коли кроки приводили його до небезпечного схилу, він машинально вдивлявся в туман, пронизаний блідими вогниками, що блимали де-не-де у місті й на околиці, вище й нижче фортечного валу. Глибоку тишу порушувало тільки дзюркотіння Нансону, розмірене зловісне бемкання дзвона, що відбивав години, важкі кроки солдатів і брязкіт зброї, коли щогодини відбувалась зміна вартових. Все було сповнене урочистості — люди й природа.

— Темно, як у вовчій пащі, — сказав Хапай-Коровай.

— А ти повзи, — озвався Плазуй-по-Землі,— і мовчи, як дохлий пес.

— Та я й дихати боюся, — відказав шуан.

— Хто штурхнув камінець? Якщо він хоче, щоб я встромив йому ніж у серце, нехай ще раз так зробить, — сказав Плазуй-по-Землі так тихо, що голос його зливався із журкотом Нансону.

— Та це ж я, — відповів Хапай-Коровай.

— Ну, стара калитко з грішми, — промовив ватажок, — повзи на пузі, як вуж, а то дочасно ляжемо ми тут кістьми.

— Слухай, Плазуй-по-Землі,— не вгамовувався Хапай-Коровай; чіпляючись руками за кущі, він підповз до товариша і тихенько зашепотів йому на вухо, щоб нічого не почули шуани, які повзли за ними, — слухай, Плазуй-по-Землі! Якщо Старша молодиця правду каже, то там буде чим поживитися. Давай поділимось удвох, добре?

— Послухай, Хапай-Короваю! — сказав Плазуй-по-Землі і завмер непорушно, розпластавшись ницьма.

Весь загін зробив так само: шуани були знесилені важким підйомом з дна прірви.

— Я тебе знаю, — провадив Плазуй-по-Землі,— ти з тих, що тільки до себе гребуть, хоч умієш і бити добре, і триматись, коли тебе б'ють, — буває і таке. Але сюди ми йдемо не обнишпорювати трупи: ми битимемось, як чорти з чортами, і лихо тому, в кого пазури будуть короткі. Старша молодиця послала нас сюди рятувати Молодця. Підніми свого собачого носа й поглянь на те вікно над вежею, бачиш? Він ген там!..

Вибило північ. Зійшов місяць, і туман став подібний до білястого диму. Хапай-Коровай міцно стис товаришеві плече й мовчки показав йому на тригранні багнети, що блиснули за десять кроків від них.

— Сині вже там, — сказав Хапай-Коровай. — Силою ми нічого не доможемось.

— Чекай, — відповів Плазуй-по-Землі,— якщо я добре роздивився сьогодні вранці, то там унизу, біля Папужої вежі, між валом і бульваром є майданчик, куди скидають гній, і на нього можна впасти, як на подушку.

— От якби святий Лавр захотів обернути на сидр усю ту кров, що тут проллється, то фужерці завтра мали б що випити, — сказав Хапай-Коровай.

Плазуй-по-Землі затулив своєму приятелеві рота широкою долонею й тихенько подав гасло, що попереджало про небезпеку; сигнал перебіг по довгій вервечці шуанів, аж до останніх, які висіли в повітрі, вп'явшись руками у вересові кущі на сланцевому схилі. І справді, на краю бульвару стояв Корантен. Призвичаєне вухо його не могло не вловити шелестіння кущів, що їх зачепили шуани, й шурхоту камінців, що скочувалися на дно прірви. Плазуй-по-Землі, здавалося, був спроможний бачити в пітьмі, чи принаймні його почуття набули такої гостроти, як це буває у дикунів, — він розгледів Корантена чи, скоріше, відчув його нюхом, як добре вимуштруваний мисливський пес. А поліційний дипломат марно вслухався в тишу і вдивлявся в прикрий крутояр, — він нічого не міг розгледіти. Тьмяне світло місяця дало йому змогу побачити кількох шуанів, та вони здались йому уламками скелі, бо ці живі людські тіла набрали вигляду нерухомої мертвої природи. Небезпека недовго загрожувала шуанам. Увагу Корантена привернув шум, що його виразно було чути з другого кінця бульвару, де кінчався мур, який правив йому за опору, й починався стрімкий скелястий схил. Саме сюди вела стежка, прокладена від Королевиних сходів по краю сланцевих скель. У ту мить, коли Корантен підійшов туди, перед ним ніби чарами виникла людська постать; він простяг руку, щоб схопити цю фантастичну чи реальну істоту, яка, на його думку, з'явилася з недобрими намірами, і відчув округлі й м'які жіночі форми.

— Носить вас тут дідько, голубонько! — пошепки мовив він. — Якби ви не на мене натрапили, дістали б кулю в голову… Куди ви йдете чи звідки вертаєтесь у таку пору? Та що ви, німа?

«А це ж таки насправді жінка», — подумав він.

Мовчанка робилась підозрілою, і незнайома відповіла нарешті явно переляканим голосом: