Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вулиця Святої Женев'єви, неначе бронзова рама для картини, найкраще пасує до цієї оповіді, що вимагає темних кольорів і поважних думок, щоб читач заздалегідь перейнявся відповідним настроєм, наче мандрівник, що спускається в катакомби, де з кожним щаблем меркне світло й завмирає голос провідника. Влучне порівняння! І хто скаже, яке видовище жахливіше: черстві серця чи порожні черепи?

Фасадом пансіон виходить у садочок, утворюючи прямий кут із вулицею Святої Женев'єви, звідки видно його бічну стіну. Вздовж фасаду, між будинком і садочком, проходить неглибока, викладена камінням канавка, завширшки з туаз, перед нею — посипана піском алея, обабіч якої ростуть герані, олеандри та гранатові деревця в білих і синіх фаянсових вазонах. Вхід до цієї алеї через хвіртку; над нею вивіска з написом: «ДІМ ВОКЕ», а нижче: «Сімейний пансіон для осіб обох статей». Удень крізь ґратчасту хвіртку з гучним дзвінком видно проти вулиці в кінці канавки стіну, де місцевий маляр намалював арку під зелений мармур, а в ніші зобразив статую Амура. Дивлячись тепер на Амура, вкритого лаком, що вже почав облуплюватися, прихильники символів, мабуть, добачатимуть у ньому образ того паризького кохання, наслідки якого лікують за кілька кроків звідси. Про ті часи, до яких належить цей мистецький витвір, свідчить напівстертий напис під цоколем Амура, де висловлено захоплення, з яким зустріли Вольтера, коли він повернувся 1778 року в Париж:

На ніч вхід зачиняють не ґратчастою, а глухою хвірткою.

Садочок, завширшки на всю довжину фасаду, розкинувся між загорожею та стіною сусіднього будинку і зовсім закритий завісою плюща, що привертає увагу перехожих своєю незвичайною для Парижа мальовничістю. Стіни оповиті шпалерами фруктових дерев та виноградом; їхні мізерні запорошені плоди щороку бувають об'єктом клопоту пані Воке та її розмов із пожильцями. Вздовж стін тягнеться вузенька доріжка, що веде до липової альтанки, — слово, яке пані Воке, хоч вона й родом де Конфлан, вимовляє «олтанка», всупереч граматичним зауваженням своїх пансіонерів. Між двома боковими доріжками красується прямокутна грядка артишоків, обсаджена підстриженими фруктовими деревами; по краю посіяно щавель, салат і петрушку. В затінку лип укопано круглого стола, пофарбованого зеленою фарбою, а круг нього поставлено ослони. Влітку, коли буває така спека, що курчата можуть виводитись і без квочки, тут пансіонери, яким це дозволяють статки, попивають у холодку каву.

Чотириповерховий будинок із мансардою споруджено з вапняку і пофарбовано тією жовтою фарбою, що надає якогось банального вигляду майже всім будівлям Парижа. На кожному поверсі п'ятеро вікон з маленькими шибками й жалюзі, з яких жодні не піднімаються на один рівень з іншими. В бічній стіні лише двоє вікон, а на нижньому поверсі вони захищені залізними ґратами. За будинком — двір футів двадцять завширшки, де в добрій згоді живуть свині, кролі та кури. В глибині двору бовваніє дровітня. Між дровітнею та кухонним вікном висить скринька для продуктів, а під нею прокладено трубу, якою стікають помиї. З двору на вулицю Святої Женев'єви виходить вузенька хвіртка — через неї куховарка викидає з дому всі покидьки, змиваючи потім їх водою, щоб уникнути штрафу за поширення зарази.

Нижній поверх, за звичаєм, відведено під пансіон. Перша кімната, з двома вікнами на вулицю і заскленими дверима, становить собою вітальню; вона прилягає до їдальні, що її відокремлюють від кухні сходи, дерев'яні приступки яких пофарбовані й натерті воском. Нема нічого сумнішого, ніж отака вітальня із стільцями та кріслами, оббитими волосяною тканиною, де навпереміну чергуються тьмяні й блискучі смужки. Посередині стоїть круглий стіл із чорнокрапчастою мармуровою стільницею, а на ньому, як прикраса, білий порцеляновий сервіз із напівстертими золотими пружками, — такий посуд тепер можна побачити скрізь. Підлога поганенька, стіни обшиті панелями на рівні плеча, а вище обклеєні глянсуватими шпалерами із зображенням головних сцен «Телемака»[67], де класичних персонажів змальовано фарбами. Між ґратчастими вікнами висить панно, яке являє очам пансіонерів картину бенкету, що його влаштувала німфа Каліпсо на честь Уліссового сина[68]. Вже років сорок ця картина викликає жарти молодих пансіонерів — їм здається, що, глузуючи з обідів, на які прирікають їх злидні, вони підносяться над своїм становищем. Камін, який своєю чистотою свідчить про те, що палять у ньому лише у надзвичайних випадках, прикрашено годинником напрочуд поганого смаку з синюватого мармуру та двома вазами із полинялими паперовими квітками під скляними ковпаками.

В цій першій кімнаті застоявся особливий запах, якому не добереш назви і який, мабуть, слід було б назвати пансіонним. В ньому відчувається затхлість, цвіль, гіркота; він пронизує холодом і вогкістю, просякає одяг; такий важкий дух стоїть у їдальні після обіду, в челядні, в коморі, у притулку для бідних. Певно, вдалося б описати цей запах, якби винайшли спосіб визначити всі складники огидного смороду видихів кожного пансіонера, старого чи молодого. А проте ця вітальня, хоч вона до гидоти банальна, може видатись запашним і елегантним будуаром порівняно з суміжною їдальнею.

Стіни їдальні, аж до стелі обшиті деревом, колись були пофарбовані, але тепер уже не можна визначити, якою саме фарбою — такий химерний візерунок утворили на ній брудні плями. На липких буфетах красуються щербаті й мутні карафки, бляшані підставки з муаровим рисунком, стосики грубих порцелянових тарілок з синіми обідками, що їх виготовлено у Турне. В кутку стоїть скринька із пронумерованими шухлядами, де зберігаються позаливані вином, масні серветки кожного столовника окремо. Тут можна бачити уже звідусюди повикидувані, але незнищенні меблі; вони зберігаються тут, як покидьки цивілізації в лікарні для невилікованих хворих. Тут ви натрапите на барометр з капуцином, що виходить у дощову погоду; огидні гравюри, які псують апетит, — усі в дерев'яних лакованих рамах, чорних із золотим кантом; настінний годинник, оздоблений рогом із мідними інкрустаціями; зелену кахельну грубку; арганівські кінкети[69], на яких олія змішалася з пилюкою; довгий стіл, засланий зеленою цератою, такою брудною, що який-небудь жартун-пансіонер міг би на ній розписатися замість стилоса пальцем; покалічені стільці; жалюгідні солом'яні мати, старезні, але вічні; нарешті — злиденні жаровні з побитими конфорками, з поламаними дверцятами й обгорілими дерев'яними ручками. Щоб дати уявлення про ці старі, зужитковані, гнилі, розхитані, поіржавілі, криві, спотворені, немічні речі — довелося б їх докладно описувати, а це надто затримало б розповідь, чого ніколи не простять авторові поквапливі читачі. Червона підлога вичовгана, плямиста від багаторазових фарбувань. Одне слово — тут панують злидні, позбавлені всякої поезії, — злидні ощадливі, скнарі, понурі. Якщо вони ще не потопають у бруді, то вже вкрилися плямами, якщо вони ще не в дранті, то вже приречені на тління.

Ця кімната буває в усьому блиску о сьомій годині ранку, коли сюди входить кіт пані Воке, передуючи своїй хазяйці; він плигає на буфет, муркоче й нюхає молоко в кухликах, понакриваних тарілками. Незабаром з'являється, човгаючи розтоптаними пантофлями, сама господиня у тюлевому чепці, з-під якого вибивається пасмо недбало причепленого фальшивого волосся. Її пристаркувате, опасисте лице з носом, схожим на дзьоб папуги, пухкенькі ручки, надто великий бюст, все її гладке, мов у церковного пацюка, тіло цілком пасує до цієї вбогої кімнати, де звідусіль визирає лихо, де причаїлась жадібність, де пані Воке без огиди вдихає задушливе, смердюче повітря. Її холодне, мов перші осінні заморозки, обличчя, оточені зморшками оченята, які виражають усі переходи від робленої усмішки танцівниці до лиховісної похмурості лихваря, зрештою — вся її особа визначає характер пансіону, так само як пансіон визначає її особу. Адже немає каторги без наглядача: одне без одного їх годі собі уявити. Бліда пухкість цієї жінки — такий самий наслідок її життя, як тиф — наслідок шкідливого впливу лікарняного повітря. Шерстяна плетена спідниця, що її видно з-під перешитої із старого капота сукні, з якої крізь подерту матерію виглядає вата, відтворює дух вітальні, їдальні й садка, дає змогу уявити кухню і пансіонерів. Поява хазяйки завершує загальну картину. Пані Воке, якій уже років п'ятдесят, схожа на всіх жінок, що бували в бувальцях. Очі в неї прозорі й вираз невинний, як у звідниці, що ось-ось розпалиться, набиваючи ціну, а зрештою готова на все задля власної вигоди, навіть виказати Жоржа або Пішегрю[70], коли б можна було віддати їх у руки поліції ще раз. Проте, як кажуть пансіонери, вона, власне, добра жінка; чуючи, що вона ремствує і скиглить, як і вони самі, пожильці звикли вважати її небагатою. Хто такий був пан Воке? Вона ніколи не розповідала про небіжчика. Як він утратив свої статки? Йому не пощастило, казала вона. З нею він повівся погано, не лишив їй нічого, крім очей, щоб плакати, цього будинку, щоб жити, і права не співчувати нікому в нещасті, бо, як казала сама пані Воке, вона перестраждала все, що може витерпіти людина.

Почувши човгання своєї хазяйки, куховарка — товстуха Сільвія — квапиться подавати сніданок пансіонерам-пожильцям. Прихожі пансіонери брали звичайно тільки обід, що коштував тридцять франків на місяць.

На той час, коли починається наша повість, пансіонерів-пожильців було семеро. Два найкращі помешкання в пансіонаті містилися на другому поверсі; пані Воке жила в меншому, а друге займала пані Кутюр, вдова інтендантського комісара часів Республіки. З нею жила молоденька дівчина, Вікторина Тайфер, якій вона була за матір. Ці дві дами платили за пансіон тисячу вісімсот франків на рік. У двох кімнатах третього поверху мешкали — в одній дідуган на ім'я Пуаре, в другій — чоловік років під сорок, що носив чорний парик, фарбував баки, видавав себе за колишнього купця і називався Вотреном. На четвертому поверсі було чотири кімнати, одну наймала стара діва — мадмуазель Мішоно, другу — колишній власник фабрики вермішелі, макаронів і пшеничного крохмалю, що дозволяв називати себе просто батьком Горіо. Ще дві кімнати призначалися для перелітних птахів, для отих злидарів-студентів, що так само, як і батько Горіо та мадмуазель Мішоно, не могли нашкребти більше сорока п'яти франків у місяць на харчі та квартиру. Пані Воке не дуже дорожила такими пожильцями і брала їх тільки тому, що не було кращих; вони надто багато їли хліба.

Тієї пори одну з цих двох кімнат наймав юнак, який приїхав у Париж з Ангулема вивчати право; його численній родині доводилося терпіти тяжкі нестатки, щоб висилати хлопцеві тисячу двісті франків на рік. Ежен де Растіньяк — так звали пожильця — був із тих юнаків, яких лихо навчило працювати і які з молодих літ розуміють, що батьки покладають на них великі надії; ці юнаки готують собі щасливе майбутнє, наперед враховуючи вагу науки й завчасно пристосовуючи її до майбутніх умов суспільного ладу, щоб першими скористатися з них. Коли б у нього не було такої спостережливості й спритності, з якою він проникав у паризькі салони, це оповідання не набрало б тих життєвих барв, що ними воно завдячує саме гострому розумові цього студента і його прагненню розгадати таємницю однієї жахливої долі, яку старанно оберігали й самі винуватці, і її жертва.

Над четвертим поверхом було горище, де сушили білизну, і дві мансарди — там спали служник на ім'я Крістоф і гладка куховарка Сільвія.

Крім сімох пожильців, у пані Воке харчувалося не менш як вісім студентів — юристів або медиків — і двоє-троє завсідників з того самого кварталу, які брали тільки обід. На обід у їдальні збиралося вісімнадцять чоловік, а могло б уміститися й двадцять; але вранці сходилося тільки семеро пожильців, і сніданок справляв враження сімейних трапез. Усі приходили в пантофлях, обмінювалися зауваженнями про вбрання або вигляд прихожих столовників та про події вчорашнього вечора, висловлюючись довірливо, як близькі знайомі. Ці семеро пансіонерів були улюбленцями пані Воке, яка з астрономічною точністю розподіляла між ними свою увагу й піклування залежно від плати за пансіон. До цих осіб, зібраних випадком докупи, хазяйка ставилася з однаковою увагою. Двоє пожильців третього поверху платили тільки сімдесят два франки на місяць. Така дешевина, можлива тільки в передмісті Сен-Марсо, між Бурбом[71] і Сальпетрієром[72], свідчила про те, що пансіонери, за винятком пані Кутюр, несли на собі тягар більш-менш одвертого убозтва. Ось чому злиденному виглядові приміщення відповідав і вбогий одяг пожильців. Чоловіки носили сюртуки якогось загадкового кольору, взуття, що його в багатих кварталах викидають на смітник, стару білизну, — одне слово, благеньку одежину. На жінках були перефарбовані й знову полинялі сукні, що давно вийшли з моди, старенькі поцеровані мережива, заношені до блиску рукавички, пожовклі комірці, а на плечах — подрані косинки. Але під такою одежею майже в усіх був міцний організм, який вистояв у життєвих бурях, обличчя холодні, сухі, стерті, немов вилучені з обігу монети. За в'ялими губами ховалися хижі зуби. Відчувалося, що в кожного з цих людей є своя драма, яку вони пережили чи ще переживають, — не з тих, що розігруються при світлі рампи серед декорацій, а жива, мовчазна драма, котра крижаним холодом стискає і хвилює серце, драма, яка не має кінця.

Стара діва Мішоно носила над запаленими очима засмальцьований козирок із зеленої тафти на мідному дроті, який злякав би самого ангела милосердя. Шаль з ріденькими злиденними торочками, здавалося, прикривала кістяк, — такі гострі були форми, сховані під нею. Вона, певно, була колись гарна й ставна. Яка ж то кислота витравила жіночність у цьому створінні? Чи то був порок, горе, скнарість? Чи любила надміру, чи просто продавала себе? Чи не буйні радощі юності, повної насолод, спокутувала вона тепер старістю, якої жахається перехожий? Її порожній погляд навівав холод, у неприємному обличчі було щось зловісне. Голос звучав пискляво, немов сюрчання коника в кущах, що віщує наближення зими. За словами мадмуазель Мішоно, вона доглядала якогось старого пана, хворого на катар сечового міхура; його покинули діти, гадаючи, що в нього нема грошей. Старий відписав їй тисячу франків довічної ренти, яку спадкоємці час від часу оскаржували, зводячи на Мішоно всілякі наклепи. Обличчя, спустошене бурею пристрастей, ще й досі свідчило, що шкіра на ньому була ніжна та біла, і це наводило на думку, що й тіло її зберігає сліди колишньої краси.

Пан Пуаре був схожий на якийсь автомат. Коли він, мов сіра тінь, чвалав алеєю Ботанічного саду — в старенькому пом'ятому кашкеті, ледве тримаючи в руці палицю з пожовклою кістяною головкою, у сюртуку, що обшарпаними полами ледве прикривав коротенькі штани, з-під яких видніли в синіх панчохах тонкі, мов два патики, ноги, тремтячі, як у п'яниці, у брудному білому жилеті й пожмаканому жабо з грубого мусліну, до якого погано прилягала краватка, обкручена навколо індичачої шиї, — перехожі питали себе, чи не належить ця китайська тінь до заповзятливої раси Яфетових синів, що метушаться на Італійському бульварі. Яка праця могла так його скрутити? Від якої пристрасті потемніло його гулясте чоло, що навіть на карикатурі здалося б неймовірним? Ким він був раніше? Може, служив у міністерстві юстиції, в тому відділі, куди кати надсилають звіти про свої витрати, рахунки на чорні покривала для батьковбивць, на тирсу для кошиків під гільйотину та вірьовки до її ножа? Може, він був збирачем податку біля воріт різниці або помічником санітарного наглядача? Одне слово, це був, очевидно, колишній в'ючний осел при нашому великому соціальному млині, один із тих паризьких Ратонів, які, певно, й не знають своїх Бертранів[73], один із стрижнів, навколо яких крутяться громадські лиха й пороки, — тобто один із тих людей, про яких ми кажемо: «Нічого не вдієш! Адже потрібні й такі!» Пишному Парижеві невідомі ці обличчя, бліді від фізичних або моральних страждань. Але Париж — це справжній океан. Киньте в нього лот — і все одно не визначите глибини; хочете оглянути його, описати? Хоч як пильно його оглядатимете й описуватимете, хоч які численні й завзяті будуть дослідники цього моря, — в ньому завжди залишиться якесь незаймане місце, невідома печера, квіти, перли, почвари, щось нечуване, не помічене літературними водолазами. «Дім Воке» — одне з таких цікавих страхіть.

Дві постаті разюче вирізнялися поміж пожильців та прихожих столовників. Хоч мадмуазель Вікторина Тайфер була хворобливо бліда, як усі недокрівні дівчата, і не виділялася на загальному скорботному тлі цієї картини ні своїм звичайним смутком та сором'язливістю, ні нещасним і хирлявим виглядом, проте її обличчя було не старе, а голос і рухи — жваві. Ця юна страдниця була схожа на кущик із пожовклим листям, недавно пересаджений у невідповідний грунт. Її рудувате волосся й тоненька талія були сповнені тієї грації, яку теперішні поети вбачають у середньовічних статуетках. У темно-сірих очах світилася лагідність і християнська покора. Проста, дешевенька сукенка щільно облягала дівочі форми. Проти інших вона була гарненька. Щастя зробило б її чарівною; адже щастя — це поезія жінки, так само як убрання — її прикраса. Якби веселощі балу кинули на це бліде личко свої рожеві відблиски, якби розкішне життя округлило й зарум'янило її трохи запалі щічки, якби кохання запалило її смутні очі, Вікторина могла б позмагатися з найвродливішими дівчатами. Їй бракувало того, що немовби вдруге творить жінку, — уборів та любовних листів. Історія її могла б стати сюжетом цілої книжки.

У батька Вікторини були якісь підстави не визнавати дочки; він не хотів, щоб вона жила з ним, призначив їй всього шістсот франків на рік, а все своє майно обернув на такі цінності, які згодом міг передати синові. Вікторинина мати, переїхавши до своєї далекої родички, вдови Кутюр, вмерла від горя, і пані Кутюр дбала про сирітку, як про рідну дочку. На жаль, вдова інтендантського комісара республіканської армії не мала нічого, крім належної вдові допомоги та пенсії; бідолашна дівчина, недосвідчена і без будь-яких засобів існування, могла колись лишитися напризволяще. Добра жінка щонеділі водила Вікторину до обідні, що два тижні — до сповіді, щоб на всякий випадок прищепити їй побожність. Пані Кутюр мала рацію. Релігійні почуття могли підтримати в майбутньому цю невизнану дочку, яка любила батька й щороку ходила до нього просити прощення за матір, хоч і даремно стукала у невблаганно замкнені батьківські двері. Її брат, єдиний можливий посередник між нею та батьком, за чотири роки ні разу не навідав сестри і нічим їй не допоміг. Вікторина благала Бога відкрити очі батькові, зворушити серце братові; вона молилася за обох, не звинувачуючи їх. Пані Кутюр і пані Воке не знаходили досить крутих слів, щоб затаврувати їхню варварську поведінку. Тимчасом як вони проклинали підлого мільйонера, Вікторина промовляла ніжні слова, схожі на туркотання пораненої горлиці, і навіть у її болісному стогоні бриніла любов.

Ежен де Растіньяк був справжній південець: біла шкіра, чорне волосся, блакитні очі. Його поводження, манери, звички, постава свідчили про походження із шляхетної родини, де виховання дітей змалечку йшло за старовинними традиціями доброго тону. Хоч він і мусив берегти своє вбрання, доношуючи у будень торішню одежу, але при нагоді міг вийти з дому, причепурившись, як годиться молодому франтові. А звичайно він носив старий сюртук, поганенький жилет, дешеву чорну краватку, пом'яту й недбало зав'язану, — справжню краватку студента, — такі самі штани і чоботи, до яких уже доводилося підбивати підметки.

Перехідною ланкою між цими двома особами та рештою пожильців був Вотрен, сорокалітній чоловік з пофарбованими баками. Він належав до тих людей, про кого в народі кажуть: «Оце молодець!» Плечистий, добре розвинені груди, опуклі м'язи; пальці дебелих квадратних рук порослі густими жмутами вогненно-рудого волосся. На протилежність м'яким і вкрадливим манерам, обличчя, порите передчасними зморшками, було суворе. Він мав басовитий, досить приємний голос, що пасував до його грубоватої веселості. Вотрен був послужливий і любив посміятись. Коли псувався який-небудь замок, він негайно розбирав його, підпилював, лагодив, змащував і вставляв на місце, кажучи: «Діло звичне». А втім, усе йому було знане — кораблі, море, Франція, чужі країни, афери, люди, події, закони, готелі і тюрми. Коли хтось починав надто ремствувати, він негайно пропонував йому свої послуги. Не раз він позичав гроші пані Воке та кільком пансіонерам, але його кредитори скоріше б умерли, ніж привласнили ці гроші, — при всій своїй добродушності він наганяв страх якимсь особливим поглядом, глибоким і сповненим рішучості. Сама його манера спльовувати виявляла непорушний спокій; видно було, що він не відступить і перед злочином, аби тільки вийти із скрутного становища. Його погляд, мов суворий суддя, здавалося, проникав у глиб кожного питання, кожного сумління, кожного почуття. Спосіб його життя був такий: звичайно він виходив після сніданку, повертався обідати, зникав на цілий вечір і приходив додому десь опівночі, відмикаючи двері запасним ключем, який йому довіряла пані Воке. Лише один Вотрен користувався цим привілеєм. З удовою він був у найкращих стосунках, називав її «матусею» і обнімав за талію — незбагненні лестощі! Сама стара вважала, що обійняти її — діло просте, та тільки у Вотрена були досить довгі руки, щоб обхопити таку товсту колоду. Відзначався Вотрен ще й тим, що переплачував п'ятнадцять франків на місяць за «глорію», яку пив на десерт. Люди, не такі поверхові, як ці юнаки, захоплені виром паризького життя, або ці старигани, байдужі до всього, що їх безпосередньо не стосується, мабуть, не задовольнилися б двоїстим враженням, яке справляв Вотрен. Він знав або догадувався про справи кожного з тих людей, що його оточували, а його думки й заняття лишалися для всіх непроникною таємницею. Оточивши себе, немов бар'єром, позірною добродушністю, незмінною люб'язністю і веселістю, іноді він давав відчути жахливі глибини своєї вдачі. Часто гнівним дотепом, гідним Ювенала[74], він, здавалося, з насолодою висміював закони, бичував вищий світ, викриваючи його внутрішні суперечності, і це давало підстави гадати, що він озлоблений проти суспільства, що в його житті є якась глибоко захована велика таємниця.

Мадмуазель Тайфер, яку, мабуть, несвідомо приваблювала сила сорокалітнього чоловіка і краса молодого студента, поділяла свої боязкі погляди й таємні думки між першим і другим, але ні той, ні той не звертав на неї уваги, хоча волею випадку її становище з дня на день могло змінитися і вона б стала багатою нареченою. Зрештою, ніхто з цих людей не намагався перевіряти, наскільки правдиві були нещастя, на які скаржились інші. Вони ставилися одне до одного із змішаним почуттям байдужості й недовіри, яка була наслідком їхнього власного становища. Ці люди добре знали, що вони безсилі полегшити свої й чужі страждання, і, розповідаючи одне одному про власні злигодні, вже вичерпали чашу співчуття. Як старе подружжя, вони вже не мали про що говорити. Отже, їхні стосунки зводилися до зовнішнього зв'язку, до руху незмазаних коліс. Такі люди спокійно проходять повз сліпця на вулиці, байдуже вислуховують розповідь знедоленого і в смерті вбачають розв'язання проблеми злиднів, які й зробили їх нечутливими до видовища найжахливішої агонії. Найщасливішою серед цих спустошених душ була пані Воке, що царювала в своєму загальноприступному домі. Тільки для неї цей садок, пустельний, як степ, безлюдний у мороз, посуху і в дощ, був веселим гаєм. Тільки для неї цей жовтий похмурий будинок, від якого віяло пліснявою контори, був сповнений принад. Ці конури належали їй. Вона харчувала цих каторжників, засуджених на вічні муки, тримаючи їх у шанобливій покорі. Де ще в Парижі могли ці бідолахи знайти за таку дешеву ціну свіжо приготовлену їжу в достатній кількості й приміщення, яке вони при бажанні могли б зробити коли не елегантним і зручним, то хоча б чистим і не шкідливим для здоров'я? Навіть якби пані Воке вчинила страшну несправедливість, жертва стерпіла б її, не ремствуючи.

У такому зборищі людей завжди проявляються складові частини людського суспільства. Серед вісімнадцяти столовників, як то буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини. На початку другого року саме ця особа привернула увагу Ежена де Растіньяка, виступивши на передній план серед усіх тих, з ким він мав прожити ще два роки. Загальним посміховиськом був колишній вермішельник — батько Горіо. А тим часом і художник, і оповідач у своєму творі зосередив би на ньому все світло. З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткали саме його, найстарішого пансіонера? Чи дав він сам до цього привід якимись смішними або дивацькими рисами, що їх люди прощають менше, ніж пороки? Ці запитання торкаються широкої сфери соціальних несправедливостей. Мабуть, людській природі властиво дошкуляти тому, хто й так терпить усе через звичайну покірливість, слабкість чи байдужість. Хіба ми не любимо показувати свою силу на комусь або на чомусь? Найкволіше створіння, якийсь вуличний хлопчисько — і той дзвонить біля всіх дверей, коли надворі мороз, або пнеться, щоб написати своє ім'я на чистому граніті пам'ятника.

Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев'яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо — його тоді ще шанобливо величали паном Горіо — дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м'якому жабо дві з'єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його «шахвах» — він вимовляв це слово по-простацькому — було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, — одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.

— Ось, — мовив він до пані Воке, беручи в руки блюдо і чашку з накривкою, на якій цілувалися двоє голубків, — оце перший подарунок моєї дружини в річницю нашого шлюбу. Сердешна! Вона витратила на нього всі свої дівочі заощадження. Знаєте, пані, я краще ритиму землю нігтями, ніж розлучуся з оцим. Дякувати Богові, я до кінця життя зможу щоранку пити каву з цієї чашки. Нема чого нарікати, шматком хліба я забезпечений надовго.

На довершення всього пані Воке вгледіла своїм сорочачим оком кілька облігацій державної скарбниці, які щороку могли давати цьому чудовому Горіо вісім — десять тисяч франків річного прибутку. Відтоді пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, якій на той час було сорок вісім років, хоч вона визнавала з них тільки тридцять дев'ять, склала свій план. Хай внутрішні кутики повік у Горіо вивернулися, набрякли й сльозились і йому доводилося раз у раз витирати очі, а проте, на її думку, він був цілком приємний і пристойний. Крім того, його м'ясисті, опуклі литки і довгий товстий ніс свідчили про такі вартості, якими вдова, очевидно, дорожила; це підтверджувало й кругле, як повний місяць, наївно-простувате обличчя батька Горіо. Вона уявляла його здорованем, здатним вкласти всю душу в почуття. Перукар із Політехнічної школи щодня приходив пудрити йому волосся; зачесане під голубині крила, воно спускалося на низький лоб п'ятьма фестонами, красиво обрамляючи обличчя. Трошки неотесаний, Горіо був, одначе, вельми ставний, щедро брав пучками тютюн і нюхав, певний, що табакерка його завжди буде повна макуби[75]. Все це справило таке враження на пані Воке, що того дня, коли пан Горіо оселився в її пансіоні, вона, лягаючи спати, стала, мов та куріпка в салі, смажитися на вогні бажання — розпрощатися із саваном Воке і відродитися дружиною Горіо, одного з найкращих представників купецтва, стати поважною дамою в своєму кварталі, збирати пожертви на бідних, щонеділі виїжджати на прогулянки до Шуазі, Суассі та Жантійї; бувати, коли схочеться, в театрі, в ложі, не чекаючи, як тепер, поки хтось із пансіонерів подарує їй у липні контрамарку, — одне слово, ціле Ельдорадо паризьких міщанських радощів стало її мрією. Нікому не казала вона, що має сорок тисяч франків, заощаджених по одному су. Отже, з боку матеріального вона вважала себе за пристойну партію.

«Щодо всього іншого, то я варта цього молодця», — подумала вона, повертаючись у ліжку з боку на бік, немов для того, щоб пересвідчитись у своїх принадах, відбиток яких товстуха Сільвія бачила щодня на перині.

Починаючи з того дня, удова Воке місяців три вдавалася до послуг перукаря пана Горіо і витратила дещо на туалет, виправдуючи це тим, що треба, мовляв, додати пристойності дому, де оселилися такі поважні особи. Вона намагалася змінити склад своїх пансіонерів, заявляючи, що тепер триматиме тільки людей, з усіх поглядів шляхетних. Коли з'являвся який-небудь приїжджий, вона хвалилася, що пан Горіо, один із найвидатніших і найповажніших негоціантів Парижа, віддав перевагу її пансіону. Вона роздавала всім проспекти «ДІМ ВОКЕ». Там було сказано, що «це один з найстаріших і найповажніших пансіонів Латинського кварталу. З пансіону (з четвертого поверху) відкривається гарний краєвид на долину фабрики Гобеленів і на чудовий сад, уздовж якого тягнеться липова алея». Йшлося й про чисте повітря та про тишу. Цей проспект привів до неї графиню де л'Амберменіль, жінку тридцяти шести років, що чекала закінчення справи про призначення їй пенсії як удові генерала, що загинув на полях бою. Пані Воке почала давати кращі харчі, з півроку опалювала приміщення і так добре виконувала обіцянки свого проспекту, що навіть доклала своїх. Зате графиня називала пані Воке «серденько», обіцяла поселити в неї баронесу де Вомерланд і вдову полковника графа Пікуазо, двох своїх приятельок, які доживали строк у кварталі Маре, в пансіоні, дорожчому, ніж «Дім Воке». Ці дами будуть дуже багаті, коли закінчаться їхні справи у військових канцеляріях.

— Але, — казала вона, — оті канцелярії ніяк не можуть довести справи до кінця.

Після обіду обидві вдови йшли в кімнату пані Воке і правили теревені, попиваючи смородинівку й поїдаючи ласощі, призначені тільки для хазяйки. Пані де л'Амберменіль палко схвалювала наміри своєї господині щодо Горіо; на її думку, це були прекрасні наміри, про які вона здогадалась першого ж дня. Вона вважала, що Горіо — чоловік високого гатунку.

— Ах, люба моя пані, він здоровий, як дуб, — казала їй вдова Воке, — цей чоловік чудово зберігся і ще може дати жінці багато втіхи.

[67] «Телемак». — Мається на увазі роман Франсуа Фенелона (1651–1715) «Пригоди Телемака» (1699).

[68] …влаштувала німфа Каліпсо на честь Уліссового сина. — Сцена із названого роману, в якій Телемак, розшукуючи свого батька Одіссея (Улісса), відвідує острів німфи Каліпсо.

[69] Арганівські кінкети — удосконалені масляні лампи.

[70] …виказати Жоржа або Пішегрю… — Жорж Кадудаль і Шарль Пішегрю у 1804 р. організували роялістський замах на Наполеона, тоді ще першого консула. Кадудаль був страчений, а Пішегрю помер у в'язниці.

[71] Бурб — побутова назва одного з пологових будинків Парижа (від фр. слова bourbe — бруд, мул).

[72] Сальпетрієр — паризька богадільня для старих жінок. При ній є лікарня для душевнохворих.

[73] Ратон і Бертран — персонажі з байки Жана де Лафонтена «Мавпа і кіт», в якій хитра мавпа Бертран змушує кота Ратона тягати їй каштани із вогню.

[74] Ювенал Децій Юній (6л. 60-бл. 127) — римський поет-сатирик, який з суворим пафосом викривав пороки різних верств суспільства.

[75] Макуба- тютюн високого гатунку із Макуби на о. Мартініка.