Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Корантен подивився в тому напрямі, куди показувала пальцем Барбетта; туман почав розходитись, і він досить виразно побачив стовп білястого диму, про який казала вдова Налий-Кухля.

— А коли ж він прийде? Га, стара? Увечері чи вночі?

— А цього я не знаю, чоловіче добрий.

— Чому ти видаєш своїх? — швидко запитав Юло, відвівши селянку на кілька кроків від Корантена.

— Ох, пане генерале, гляньте на ногу мого хлопчика! Вона облита кров'ю мого чоловіка, — шуани вбили його. Вибачайте, зарізали, як теля, покарали за тих троє слів, що ви у мене випитали позавчора, коли я працювала на полі. Візьміть мого хлопчика, — адже ви відняли у нього батька й матір, але зробіть з нього справжнього синього, хай він переб'є якнайбільше шуанів, чоловіче добрий. Ось вам двісті екю, збережіть їх для нього; якщо він буде ощадливий, то йому надовго вистачить, — адже батько дванадцять років їх збирав.

Юло здивовано поглянув на бліду, зморшкувату селянку, — в очах у неї не було сліз.

— А як же ти, тітонько, — спитав він, — що ти робитимеш? Краще б ти собі залишила ці гроші.

— Я? — відповіла вона, сумно похитуючи головою. — Мені вже нічого не треба! Та заховайте мене хоч у самій глибині башти Мелузіни (вона показала на одну із замкових веж), то шуани й там мене уб'ють.

Вона з похмурою скорботою поглянула на свого синочка, поцілувала його із сльозами на очах, поглянула ще раз і зникла.

— Командире, — сказав Корантен, — ось нагода, яку слід використати, тільки одна голова добре, а дві голови все-таки краще. Ми знаєм усе й не знаєм нічого. Негайно оточити будинок мадмуазель де Верней — це означає настроїти її проти себе. Ні тобі, ні мені, ні твоїм контршуанам і двом твоїм батальйонам не під силу боротися з такою дівчиною, якщо вона надумається врятувати свого колишнього. А той юнак — придворний, отже, розумник; до того ж він молодий і відважний. Зроду нам не пощастить схопити його, коли він входитиме в Фужер. А може, зрештою, він уже й тут. Робити обшуки в будинках? Безглуздя! Нічого ми не знайдем, тільки гармидеру наробимо та збаламутимо городян.

— Я піду на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, — нетерпляче сказав Юло, — й дам наказ, щоб вартові продовжили, маршрут на кілька кроків, отже, вони проходитимуть і повз будинок мадмуазель де Верней. З кожним вартовим я умовлюсь відносно сигналу, сам сидітиму в кордегардії, і коли мене сповістять, що в місто зайшов якийсь молодик, я візьму капрала, чотирьох солдатів і…

— Стривай… — перервав Корантен запальну мову солдата, — А що, коли виявиться, що цей молодик зовсім не маркіз, що, коли маркіз увійде до міста не через браму, що, коли він уже у мадмуазель де Верней, коли… коли…

Корантен поглянув на командира з виглядом такої образливої зверхності, що старий вояка вигукнув:

— Хай мене грім поб'є! Щезни, громадянине дияволе! Нащо все це мені здалося! Якщо цей хлюст попадеться в одну з моїх кордегардій, мені доведеться його розстріляти; якщо я дізнаюся, що він у якомусь будинку, я накажу оточити будинок, схопити його й знов-таки розстріляти! А на біса мені сушити собі голову та бруднити свій мундир!

— Командире, в листі, що його підписали три міністри, тобі наказано підкорятися мадмуазель де Верней.

— Громадянине, хай вона прийде сюди сама, тоді я побачу, що треба робити.

— Гаразд, громадянине, — погордливо відповів Корантен, — вона прийде не забариться. Вона сама вкаже тобі годину й хвилину, коли з'явиться цей колишній. Може, вона й не заспокоїться, поки не побачить, що ти виставив вартових і оточив її будинок.

«Диявол у людській подобі,— сумно сказав собі старий командир півбригади, дивлячись услід Корантенові, коли той широкими кроками піднявся Королевиними сходами, де відбувалася ця сцена, а потім попрямував до брами Святого Леонарда. — Він видасть мені громадянина Монторана зі зв'язаними руками й ногами, — говорив сам до себе Юло, — і я ще матиму мороку головувати на військовому суді. Але зрештою, — сказав він, знизуючи плечима, — Молодець — ворог Республіки, він убив мого бідолаху Жерара, та й на одного аристократа стане менше. До дідька все це!»

Він круто повернувся і, насвистуючи «Марсельєзу», пішов перевіряти сторожові пости в місті.

Мадмуазель де Верней поринула в роздуми, таємницю яких ніби поховала в безоднях душі; безліч суперечливих почуттів охоплюють людину, доводячи, що можна й між чотирьох стін, не сходячи з отоманки, переживати бурхливі пристрасті, які спопеляють душу. Наближалась розв'язка драми, яка привела її сюди, і вона пригадувала сцени кохання й гніву, що з такою нездоланною силою збурювали її життя протягом десяти днів — відколи вона вперше зустрілася з маркізом. Раптом у вітальні, перед її кімнатою, почулися чоловічі кроки. Вона здригнулась. Двері відчинились, вона швидко повернула голову й побачила Корантена.

— Хитрунко! — сміючись, промовив поліційний агент. — Чи довго ще ви ошукуватимете мене? Ох, Марі, Марі! Ви граєте в небезпечну гру. Не розповідаєте мені про свої наміри, зважуєтесь на рішучі дії, не порадившись зі мною. Якщо маркіз уникнув своєї долі…

— То це сталося не з вашої вини, так ви хочете сказати? — відповіла мадмуазель де Верней з глибокою іронією. — Пане, — додала вона вже поважним голосом, — хто вам дав право знову прийти до мене?

— До вас? — перепитав він ображено.

— Ви, мабуть, хочете мені нагадати, — зауважила вона з гідністю, — що я тут не у себе вдома. Може, ви навмисне обрали цей дім, щоб зручніше чинити тут свої убивства? То я зразу ж піду звідси. Втечу хоч і в пустелю, аби тільки не бачити більше…

— Шпигунів? Так просто й кажіть, — підхопив Корантен. — Але це будинок не ваш і не мій, він урядовий. А піти звідси ви не схочете, — додав він, кинувши на неї диявольський погляд.

Мадмуазель де Верней обурено схопилася, ступила кілька кроків, але раптом спинилась, побачивши, що Корантен розсуває фіранки на вікні й, посміхаючись, запрошує її підійти.

— Бачите отой стовп диму? — спитав він. Його бліде обличчя було непроникне: ця людина завжди, навіть у хвилину найбільшого зворушення, вміла зберігати вираз цілковитого спокою.

— А який же зв'язок може існувати між моїм від'їздом і тим, що хтось там палить бур'яни? — спитала вона.

— Чому ваш голос так змінився? — відповів Корантен. — Бідолашна, — додав він лагідно, — я все знаю. Маркіз прийде сьогодні в Фужер, і ви прибрали так пишно свій будуар зовсім не для того, щоб видати його нам: ці квіти, ці свічки…

Мадмуазель де Верней зблідла, прочитавши смертний вирок маркізові у погляді цього тигра в людській подобі, і відчула до свого коханого пристрасть, що межувала з безумством. Кожна волосинка на голові завдавала їй такого нестерпного болю, що вона впала на отоманку. Корантен постояв якусь мить, схрестивши на грудях руки, наполовину задоволений тими стражданнями, якими він помстився бідолашній жінці за весь її сарказм, за всю зневагу до нього, але наполовину засмучений, бачачи, як Марі мучиться, бо деспотичне ярмо цього створіння, хоч яке важке, було для нього завжди втіхою.