Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З кінця ниви долинав хрипкий голос Хапай-Коровая, що виводив вихоплені навмання рядки наївної пісні, і вітер далеко розносив її простеньку мелодію:

Шуани поволі віддалялися, і мелодія ставала все невиразнішою, але тиша в полі була така глибока, що уривки балади долинули до вух Барбетти, яка поверталася саме додому, тримаючи своє хлопченя за руку. Жодна селянка не залишиться байдужа до цієї пісні, такої поширеної на заході Франції; отож Барбетта мимоволі почала підспівувати перші куплети балади:

Коли Барбетта дійшла до тих рядків, з яких почав Хапай-Коровай, вона вже увіходила на своє подвір'я; раптом голос її урвався, вона завмерла на місці, і з її широко розтуленого рота вихопився дикий зойк, одразу ж придушений.

— Що з тобою, матусю? — спитало хлопченя.

— Іди сам! — приглушено вигукнула Барбетта, висмикнувши руку з синової руки, і штовхнула його з незвичайною грубістю. — Ти не маєш більше ні батька, ні матері.

Хлопчик, плачучи, розтирав плече, та раптом побачив голову, і на його свіжому личку так і застигла плаксива гримаса. Він широко розплющив очі і довго дивився на батькову голову з трохи ошелешеним виглядом, але без найменшого хвилювання; потім його обличчя, на якому відбивалося тупе невігластво, прибрало навіть виразу дикої цікавості. Раптом Барбетта знову схопила малого за руку й, несамовито її стискаючи, швидко потягла за собою в хату. Коли Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі вкладали на ослін Налий-Кухля, один з його черевиків звалився на підлогу під головою і стояв тепер, ущерть налитий кров'ю; це було перше, що впало в око вдові.

— Скинь своє сабо, — сказала мати до сина, — застроми ногу сюди. Отак. Завжди пам'ятай оцей батьків черевик, — провадила вона похмурим голосом, — і ніколи не взувайся, не згадавши його, повного крові, що її пролили шуани. Вбивай шуанів!

Голова Барбетти судорожно затряслась, чорне волосся розкуйовдилось і розсипалося по плечах, надаючи її обличчю зловісного виразу.

— Присягаюся святим Лавром, що я віддам тебе синім. Ти станеш солдатом і помстишся за батька. Вбивай, вбивай шуанів і роби, як я. О! Вони відрубали голову моєму чоловікові, а я віддам синім голову Молодця!

Вона одним стрибком опинилася біля ліжка, дістала із схованки торбинку з грішми, схопила за руку здивованого сина й мерщій потягла, геть, навіть не давши йому часу взути сабо. Вони швидко попрямували до Фужера, й обоє ні разу не обернулися, щоб подивитись на покинуту хатину.

Коли вони зійшли на вершину скелі Святого Сульпіція, Барбетта поворушила жар у багатті, а син допоміг їй накидати зверху вкритого інеєм зеленого дрокового віття, щоб дим став густіший.

— Воно пережило твого батька, переживе і мене, і Молодця, — люто мовила Барбетта, показуючи синові рукою на багаття.

В ту хвилину, коли вдова Налий-Кухля та її син із закривавленою ногою похмуро дивилися з почуттям злорадної цікавості, як клубочиться дим, мадмуазель де Верней не відривала очей від цієї скелі, марно намагаючись розгледіти обіцяний маркізом сигнал. Туман поволі густішав, повиваючи все довкола, заховував під сірою пеленою навіть найближчі до міста пагорби. З ніжною тривогою вдивлялася Марі у скелясті вершини, в замок і будівлі, що здавалися в тумані плямами ще темнішого туману. Кілька дерев за її вікном вирізнялися на голубуватому тлі, наче корали, які можна розгледіти в морі, коли воно спокійне. Сонце надавало тьмяному небу відтінку старого срібла, його проміння забарвлювало в блідо-червоний колір голе віття дерев, де ще тріпотіло кілька останніх листочків. Але Марі хвилювали солодкі почуття, і вона не могла побачити лихої призвістки в похмурому пейзажі,— надто не пасував він до того щастя, яким вона завчасно втішалася. З позавчорашнього дня її думки якось дивно змінилися. Різкі, бурхливі спалахи пристрасті поволі улягали впливові того рівномірного тепла, яким зігріває наше життя справжня любов. Певність, що її кохають, яку вона здобула після стількох небезпек, викликала в неї бажання повернутися до тих соціальних умов, що ствердили й узаконили б її щастя, бо покинути їх змусив її тільки відчай. Швидкоплинне кохання здавалося їй тепер убогим. До того ж вона подумки бачила, як з дна суспільства, куди її штовхнуло нещастя, вона знов підноситься до вищих кіл, куди ненадовго потрапила завдяки батькові. Пиха, пригнічена болісним чергуванням то радощів, то тяжких переживань пристрасті, знову прокинулась і малювала їй усі переваги високого становища. Для неї, в певному розумінні народженої маркізою, одруження з Монтораном означало можливість жити й діяти у притаманному їй середовищі. Зазнавши сповненого злигоднів життя, вона могла тепер краще за інших жінок оцінити велич тих почуттів, що створюють сім'ю. До того ж шлюб, материнство і його турботи вона вважала не стільки обов'язком, скільки відпочинком. Їй було до душі спокійне доброчесне життя, яке вона бачила крізь бурі останніх днів, подібно до того, як жінка, втомлена власними чеснотами, палко прагне недозволеного кохання. Доброчесність стала для неї новою спокусою.

«Може, я була з ним надто кокетлива? — подумала вона, відходячи від вікна, так і не помітивши багаття на скелі Святого Сульпіція. — Але ж я не знала, чи він кохає мене…»

— Франсіно, — вигукнула вона, — це вже не сон! Сьогодні ввечері я стану маркізою де Монторан. За які ж заслуги дісталося мені таке повне щастя? О, я кохаю його, а тільки любов'ю можна заплатити за любов. І все ж таки Бог, напевно, хоче винагородити мене за те, що я зберегла мужність, незважаючи на всі злигодні, і він дасть мені забути всі мої страждання… Адже ти знаєш, моя дівчинко, я так багато вистраждала!

— Сьогодні ввечері ви станете маркізою де Монторан, ви, Марі! Ох, поки це не здійсниться, мені все здаватиметься тільки сном. Хто ж сказав йому, що ви цього гідні?

— Але ж, моя люба, він має не тільки гарні очі, а також і прекрасну душу. Коли б ти бачила його, як я, в годину небезпеки! О, він напевне вміє кохати, він такий відважний!

— Якщо ви його так любите, навіщо ви дозволили йому прийти до Фужера?

— Та хіба ж ми мали час сказати одне одному хоч слівце, коли нас захопили зненацька? До того ж хіба це не доказ кохання? А нам, жінкам, тих доказів ніколи не буває задосить. Ну а тепер зроби мені зачіску.

Але вона сто разів нервовими, немов наелектризованими рухами переробляла гарну зачіску, — з турботами кокетства усе ще перепліталися бурхливі думки. Закручуючи локони, додаючи блиску своїм чорним косам, вона все запитувала себе з недовірою, чи не ошукує її маркіз, і тут же казала собі, що така ницість була б просто незбагненною, бо, з'явившись до неї відважно у Фужер, він наражався на негайну помсту. Лукаво поглядаючи в дзеркало, вона вивчала дію ухильного погляду, усмішки, легенької зморшки на чолі, гнівного, закоханого або презирливого виразу, шукала якоїсь хитрої жіночої витівки, щоб до останньої хвилини випробувати серце шуанського ватажка.

— Твоя правда, Франсіно! Я теж хотіла б, як і ти, щоб мій шлюб уже відбувся. Цей день — останній смутний день у моєму житті, він криє в собі мою смерть або наше щастя. Який бридкий туман! — додала вона, знову глянувши на скелі Святого Сульпіція, й досі повиті густою млою.

Вона сама заходилася драпувати шовкові й муслінові фіранки на вікнах, щоб притінити денне світло й створити в кімнаті інтимну півтемряву.

— Франсіно, — сказала Марі,— забери ці дрібнички, вони захаращують камін, залиши тільки годинник і дві саксонські вази, я сама поставлю в них зимові квіти, що їх Корантен дістав для мене. І повинось усі стільці, я хочу, щоб тут була тільки софа й крісло. А коли впораєшся, люба, почисть килим, щоб на ньому ожили барви, потім повставляй свічки в бра біля каміна і в канделябри…

Марі довго й уважно розглядала старовинний гобелен, яким були оббиті стіни її кімнати. Керована природженим смаком, вона спромоглася знайти серед яскравих відтінків майстерного вишивання саме ті барви, які пасували до меблів і оздоб її будуара — чи то гармонією кольорів, чи то чаром контрастів. До цього ж вона прагнула, розміщуючи квіти у фігурних вазах, що прикрашали кімнату. Софу присунули ближче до вогню. З обох боків ліжка, що стояло навпроти стіни з каміном, вона поставила на маленькі позолочені столики великі саксонські вази, повні листя й квітів, від яких линули найніжніші пахощі. Не раз вона здригалася, розправляючи хвилясті складки зеленого шовку над ліжком і роздивляючись звивини квітчастої заслони, за якою воно було сховане. Подібні приготування завжди таять у собі невимовну втіху й викликають таке солодке збудження, що частенько серед цих бентежних турбот жінка забуває всі свої сумніви, як забула про них і мадмуазель де Верней. Хіба ж не сповнені якогось побожного почуття оті незчисленні клопоти заради коханого — він ще не може їх бачити й оцінити, але пізніше прихильною усмішкою винагородить за всі ці милі приготування, звичайно так добре йому зрозумілі. Тоді жінки ніби завчасу поринають у хвилі кохання, і немає поміж них жодної, що не сказала б собі подумки, як мадмуазель де Верней: «Сьогодні ввечері я буду щаслива». І найцнотливіша з жінок надихає цією чарівливою надією кожну складочку шовку чи мусліну, й непомітно та гармонія, яку вона створила навколо себе, накладає на все відбиток, що випромінює кохання. В атмосфері любострасної знемоги всі речі перетворюються для неї в живі створіння, на свідків, і ось уже вона обертає їх на спільників своїх майбутніх радощів. З кожним рухом, з кожним помислом вона все сміливіше випереджає майбутнє. Невдовзі вона вже знемагає від чекання, від марних сподіванок, вона дорікає тиші, і найменший шелест здається їй передвістям. Нарешті приходить сумнів і кістлявою рукою стискає їй серце; вона вся палає, тремтить, відчуваючи, як мордує її одна-єдина думка, що обернулась на чисто фізичну силу. Після безмежної радості вона зазнає таких страшних тортур, що стерпіти їх дає силу тільки надія на щастя. Разів двадцять мадмуазель де Верней відслоняла фіранки, сподіваючись побачити стовп диму над скелями; але туман, здавалося, з кожною хвилиною прибирав усе темніших сірих відтінків, які її уява сприймала нарешті як лихе віщування. Охоплена нетерпінням, вона випустила з рук фіранку й дала собі слово не підходити більше до вікна. З серцем глянула Марі на кімнату, якій вона дала душу й голос, запитуючи себе, чи не будуть даремними всі її піклування, і ця думка повернула її до дійсності.

— Серденько, — промовила вона до Франсіни, вводячи її в суміжну з будуаром туалетну кімнату, куди світло пробивалося крізь овальне віконечко, що виходило на той темний ріг, де міські укріплення з'єднувалися зі скелями наприкінці бульвару, — прибери тут як слід, щоб було чистенько! А в салоні, якщо хочеш, можеш і не прибирати, — додала вона з тією усмішкою, яку жінки приберігають тільки для найближчих подруг, ніколи не даючи чоловікам зазнати її витонченого лукавства.

— Ах, яка ж ви гарненька! — вигукнула молода бретонка.

— Ну й дурні ж ми всі! Адже найбільша наша окраса — це наш коханий!

Вона млосно розкинулася на отоманці, а Франсіна тихенько вийшла, кажучи собі, що її господиня ніколи не видасть Монторана, незалежно від того, кохає він її чи ні.

— А ти, стара, впевнена, що все воно так і є, як ти мені розповіла? — спитав Юло у Барбетти, яка відразу пізнала його, тільки-но дісталася до Фужера.

— Ви маєте очі? Дивіться он туди, чоловіче добрий, на скелі Святого Сульпіція, навпроти церкви Святого Леопарда.