Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вони тут, — тихо промовила вона з жахом.

— Хто?

— Сині.

— А-а! Ні, я не хочу вмирати, не діставши…

— Так, візьми…

Він обійняв її, похололу, беззахисну, і зірвав з її уст поцілунок, повний насолоди й жаху, бо він був перший і міг лишитися останнім. Потім вони разом підійшли до порога і, сховавшись за одвірком, почали стежити. Маркіз побачив Гюдена і його загін з дванадцяти чоловік — вони стояли внизу, в Куенонській долині. Він обернувся до анфілади загорож — семеро солдатів чатували біля трухлявої колони. Він виліз на бочку з сидром і продер ґонтовий дах, щоб вистрибнути нагору; але, просунувши голову в отвір, миттю сховав її: Юло стояв на пагорку, перегороджуючи йому дорогу до Фужера. Монторан поглянув на кохану, в неї вихопився зойк відчаю: вона почула тупотіння трьох загонів, що оточували хижу.

— Виходь перша, — сказав він, — будеш мені захистом.

Ці слова сповнили її гордощами й щастям, вона стала перед дверима, а маркіз звів курок свого мушкета. Змірявши поглядом відстань від порога хатини до трухлявої колоди, Молодець кинувся на сімох синіх, обсипаючи їх кулями, і прорвався крізь них. Всі три загони кинулись до загорожі, через яку перестрибнув ватажок шуанів, і побачили, як він мчить полем із неймовірною швидкістю.

— Вогонь! Вогонь! Тисяча чортів! Які ж із вас французи! Вогонь, мерзотники! — вигукував Юло щосили.

Тільки-но з пагорка пролунали ці слова, солдати й Гюденові хлопці дали дружний залп, але, на щастя втікача, погано прицілились. Маркіз уже підбіг до загорожі в кінці першої ділянки, та коли він, перестрибнувши її, майже досяг другої ниви, його мало не схопив Гюден, що пустився, розлючений, за ним навздогін. Почувши за собою тупіт небезпечного супротивника, Молодець помчав іще швидше. А проте й маркіз, і Гюден майже водночас підбігли до загорожі, але тут Монторан так влучно жбурнув свого мушкета Гюденові в голову, що той одразу сповільнив біг. Неможливо змалювати тривогу Марі й ту увагу, з якою стежили за цим видовищем Юло і загін синіх. Усі мовчки, несвідомо повторювали рухи тих, що бігли. Молодець і Гюден разом досягли білої заслони, яку утворив укритий інеєм лісок, але раптом Гюден метнувся назад і сховався за яблунею. Десятків зо два шуанів, що досі не стріляли, боячись убити свого командира, вискочили з ліска й враз продірявили кулями дерево. Увесь загін Юло побіг рятувати Гюдена, а він, беззбройний, перебігав від яблуні до яблуні, використовуючи хвилини, коли королівські ловчі набивали рушниці. Він недовго був у небезпеці. Контршуани, приєднавшись до синіх, на чолі з Юло приспіли на підмогу молодому офіцерові, добігши до того місця, де маркіз шпурнув у нього мушкет. Саме в цю мить Гюден помітив свого супротивника, що, зовсім знесилений, сидів під деревом край лісочка; тоді він, полишивши своїм товаришам обмінюватися пострілами з шуанами, що сховалися за бічною огорожею поля, обминув їх і побіг до маркіза з прудкістю дикого звіра. Побачивши це, королівські ловчі відчайдушними вигуками попередили свого ватажка; потім, вистріливши із звичайною для браконьєрів влучністю, вони спробували чинити опір контршуанам, але ті відважно вихопились на насип, що правив їхнім ворогам за укріплення, і взяли кривавий реванш. Шуани повибігали на дорогу вздовж огорожі тієї ділянки, де відбувалася ця сцена, і захопили пагорок, що Юло необачно його покинув. Поки сині отямились, шуани засіли за виступами скель і звідти могли цілком безпечно обстрілювати солдатів Юло, якби вони надумали почати наступ. Поки Юло з кількома солдатами пробирався до лісочка, щоб розшукати Гюдена, фужерці почали роздягати вбитих шуанів і добивати поранених. У цій жахливій війні жодна сторона не брала в полон. Маркізові пощастило врятуватись, а шуани й сині обопільно визнали неприступність своїх позицій і марність дальшої боротьби — і ті, і ті міркували тільки, як би звідси вибратися.

— Якщо я втрачу цього юнака, — вигукнув Юло, уважно вдивляючись у лісок, — я не хочу більше заводити друзів!

— А диви, — сказав один з молодих фужерців, обшукуючи вбитого, — ця пташка золотопера!

І він показав землякам гаманця, повного золотих монет, що знайшов у кишені товстуна, вдягненого в чорне.

— А що це у нього? — спитав другий, тримаючи в руці молитовника, якого витяг з кишені редингота. — Та це ж священик! — вигукнув він, кидаючи молитовника додолу.

— От злодюга, на цьому не розживешся! — сказав третій, знайшовши в кишенях у шуана, якого він роздягав, тільки два екю по шість франків.

— Але ж черевики в нього знамениті! — відповів солдат, збираючись їх стягти.

— Візьмеш черевики, якщо при розподілі вони припадуть тобі,— озвався один із фужерців, скидаючи черевики з ніг мерця й шпурляючи їх на купу здобичі.

Четвертий контршуан приймав гроші, щоб поділити їх, коли зберуться всі учасники експедиції. Коли Юло повернувся з Гюденом, друга спроба якого захопити Молодця була така сама небезпечна, як і марна, він побачив десятків зо два своїх солдатів і з тридцять контршуанів перед купою мертвих ворогів: у рів, що йшов уздовж огорожі, було скинуто одинадцять ворожих трупів.

— Солдати! — суворо вигукнув Юло. — Я забороняю вам ділити це ганчір'я! Шикуйтесь! Швидко!

— Командире, — сказав один солдат, показуючи Юло свої черевики, з яких вилазили всі п'ять пальців обох ніг, — ну, гроші — нехай! Але отаке взуття, — додав він, тикаючи рушничним прикладом у пару підкованих черевиків, — отаке взуття було б мені якраз по нозі.

— Ти понадився на англійські черевики? — дорікнув йому Юло.

— Командире, — шанобливо озвався один із фужерців, — на війні ми завжди ділили здобич.

— Я не бороню вам, — гостро перебив його Юло, — робіть, як звикли.

— Тримай, Гюдене, цього гаманця, в ньому повно луїдорів; ти наморився добре, і твій начальник не заперечуватиме, коли ти його візьмеш, — звернувся до офіцера один із його давніх приятелів.

Юло скоса поглянув на Гюдена й побачив, що той зблід.

— Це гаманець мого дядька! — вигукнув юнак.

До краю знесилений, він усе ж підійшов до купи мерців, і перший, на кого він кинув погляд, був труп його дядька; та ледве Гюден побачив червоно-чорне обличчя, вже вкрите синюватими плямами, задубілі руки і рану від кулі, він глухо скрикнув, а тоді сказав:

— Ходімо, командире.

Загін синіх рушив. Юло підтримував рукою свого молодого друга.

— Побий мене грім! Заспокойся! — казав йому старий вояка.