Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Свята Діво Орейська! Блаженний Лавре! Помилуйте нас! Не вірю я, щоб це були наші люди! Черевики в них не підковані… Біжи низом, попередь батька, бо так він і голови позбудеться, — сказала вона хлопчині, і той, наче лань, помчав крізь зарості дроку й ломикаменю.

А тим часом мадмуазель де Верней, ідучи на побачення, не зустріла ні синіх, ні шуанів, що ганялися одні за одними по лабіринту нивок навколо хатини Налий-Кухля. Тільки-но з'явилася блакитна струминка диму над піврозваленим димарем цієї вбогої оселі, як серце у неї закалатало так шалено, що, здавалося, гучні його удари хвилями бурхали до горла. Вона зупинилась і, вхопившись рукою за гілку, вдивлялася в димок, що правив, здається, за маяк і для друзів, і для ворогів молодого проводиря шуанів. Ніколи ще вона не відчувала такого згубного хвилювання.

— Ах, я занадто його кохаю! — сказала вона стиха з якимось одчаєм. — Сьогодні, мабуть, я не зможу опанувати себе…

Вона рвучко пройшла відстань, що відділяла її від хижі, й опинилася на подвір'ї, де рідке болото вже затужавіло від приморозків. Величезний пес знову кинувся на неї з гавканням; але одного слова Налий-Кухля було досить, щоб він замовк і завиляв хвостом. Увійшовши в хатину, мадмуазель де Верней пильно озирнулася довкола. Маркіза там не було. Марі зітхнула вільніше. Вона з приємністю помітила, що шуан намагався трохи прибрати й очистити від бруду єдину комірчину в своєму лігві. Налий-Кухоль схопив двостволку, мовчки вклонився гості й пішов, покликавши пса. Марі провела його до порога й побачила, як він звернув праворуч від хижі, на стежку, перегороджену товстою трухлявою колодою. Звідси їй було видно довгі смуги нив, їхні загорожі здавалися анфіладою воріт, безлисті дерева й кущі відкривали найдрібніші деталі краєвиду. Коли крислатий капелюх Налий-Кухля зник удалині, мадмуазель де Верней повернулася ліворуч, щоб подивитись на фужерську церкву, але її геть усю закривав хлів. Вона кинула погляд на Куенонську долину, що скидалася на величезне муслінове покривало, — від цієї білини ще тьмянішим здавалося сіре небо, затягнене сніговими хмарами. Був один із тих днів, коли природа стає безгомінна, а повітря поглинає всі звуки. Отже, хоча сині й контршуани просувалися десь поблизу трьома лініями, утворюючи трикутник, що, наближаючись до хатини, дедалі звужувався, тиша була така глибока, що мадмуазель де Верней занепокоїлась; до її тривоги долучилось якесь фізичне відчуття туги. В повітрі відчувалося лихо. Нарешті там, де анфіладу огорож, ніби запона, заступав невеликий лісок, вона побачила чоловіка, що стрибав через огорожі, як білка, й біг з надзвичайною швидкістю.

«Це він», — подумала Марі.

Якби не грація рухів, то Молодця важко було б упізнати в просторій шуанській одежі, з важким мушкетом за плечима поверх козячого кожуха. Марі сховалась мерщій у хижку, покірна несвідомому відчуттю, такому самому незбагненному, як і страх; але невдовзі молодий ватажок стояв уже за два кроки від неї перед грубкою, де, потріскуючи, палало яскраве полум'я. Обоє мовчали, боячись поворухнутись, поглянути одне на одного. Однакова надія єднала їхні думки, однаковий сумнів роз'єднував їх; у цьому була мука, в цьому була солодка втіха.

— Пане, — сказала нарешті мадмуазель де Верней схвильовано, — лише турбота про вашу безпеку привела мене сюди.

— Мою безпеку? — гірко перепитав він.

— Так, — відповіла вона, — поки я в Фужері, ваше життя під загрозою… Я надто люблю вас, і тому сьогодні покидаю місто. Більше мене там не шукайте.

— Покидаєте місто, мій ангеле! Я піду за вами!

— За мною? Що ви надумали? А сині?

— Ах, люба моя Марі, що спільного між синіми й нашим коханням?

— Але ж мені здається, що вам важко залишитись у Франції біля мене й ще важче — покинути Францію зі мною.

— Чи є щось неможливе для того, хто кохає?

— О, все, все можливе. Вистачило ж у мене відваги заради вас відмовитись від вас!

— Як? Ви належали жахливій людині, якої не кохали, і ви відмовляєтеся зробити щасливим того, хто вас палко кохає, чиє життя було б повне вами, хто присягається належати лише вам?.. Послухай, Марі, ти любиш мене?

— Так, — відповіла вона.

— Ну, то будь моєю.

— Ви забули, що я знову граю ганебну роль куртизанки, що не я, а ви повинні бути моїм? Якщо я хочу втекти від вас, то тільки для того, щоб вашої голови не вкрила зневага, яку я можу накликати; якби я цього не боялась, то, може б…

— А коли ж я нічого не боюсь…

— А хто мене в цьому переконає? Я недовірлива. Та і як же не бути недовірливою в моєму становищі?.. Якщо наше кохання буде недовге, то хай воно принаймні буде повне, щоб легше було зносити несправедливість людей. Що ви зробили для мене?.. Ви запалали до мене бажанням. Невже ви гадаєте, що через це ви підноситесь над тими, кого я зустрічала раніше? Чи ви зважились заради години щастя пожертвувати своїми шуанами, не турбуватися про них, як я не турбувалася про синіх, замордованих тоді, коли все було втрачено для мене? А якщо я звелю вам зректися своїх поглядів, своїх сподівань, свого улюбленого короля, що, може, насміється з вас, коли ви загинете за нього? Я ж ладна з побожною радістю померти за вас! Нарешті, якщо я схочу, щоб ви підкорилися першому консулові, аби тільки можна було повернутися зі мною до Парижа?.. Якщо я наполягатиму, щоб ви поїхали зі мною до Америки й там оселилися далеко від суєтного світу, аби тільки я змогла переконатися, що ви кохаєте мене заради мене самої, як я вас кохаю в цю мить? Одне слово, якщо я схочу, щоб ви знизилися до мене, замість мені підноситися до вас, що ви тоді робитимете?

— Мовчи, Марі! Не наговорюй на себе. Бідолашна дитино, я тебе розгадав! Повір мені, якщо моє перше бажання було пристрастю, то тепер пристрасть стала коханням. Люба моя, душа душі моєї, я знаю, що ти така сама шляхетна, як і твоє ім'я, така сама велична, як і прекрасна; я сам належу до такого високого роду, та й почуваю в собі стільки сили, що змушу світ визнати тебе. Може, тому, що я передчуваю в тобі незнані й нескінченні насолоди… може, тому, що я, здається, знайшов у твоїй душі ті дорогоцінні риси, які змушують нас завжди любити одну й ту саму жінку… не знаю чому, але любов моя безмежна, і я думаю, що не можу існувати без тебе. Так, моє життя буде осоружне мені, якщо тебе не буде біля мене…

— Як, біля вас?

— Марі, ти не хочеш зрозуміти свого Альфонса?

— Ах, ви вважаєте, мене так вабить ваше ім'я, ваша рука, які ви мені пропонуєте? — сказала вона із зневажливим виглядом, але її пильний погляд намагався розгадати найпотаємніші думки маркіза. — А ви впевнені, що не розлюбите мене за півроку? І яке ж буде тоді моє майбутнє? Ні, ні, тільки коханка може бути впевнена в почуттях чоловіка, бо тоді не існує ні обов'язку, ні законів, ні світу, ні інтересів дітей, — ніяких сумних помічників жінки, і якщо її влада тривала — в цьому її гордість, її щастя, що дають силу терпіти найтяжчу скорботу в світі. Бути вашою дружиною й думати, що одного дня станеш тягарем для вас!.. Перед цим страхом я віддам перевагу любові минущій, але щирій, навіть якщо вона скінчиться смертю або злиднями. Так, я більш, ніж будь-яка інша жінка, могла б бути доброчесною матір'ю, відданою дружиною, але щоб підтримувати такі почуття в жіночому серці, чоловік не повинен одружуватись у пориві пристрасті. Зрештою, хіба знаю я сама, чи подобатиметесь ви мені завтра? Ні, я не хочу заподіяти вам лиха, я покидаю Бретань, — сказала вона, помітивши вагання в його погляді,— я повернуся до Парижа, і ви не поїдете туди шукати мене…

— Ні, якщо післязавтра вранці ти побачиш дим на скелі Святого Сульпіція, увечері я буду в тебе — коханцем, чоловіком, ким захочеш. Я все покину!

— Альфонсе, то ти мене справді кохаєш, — сказала вона в якомусь сп'янінні,— якщо ти ризикуєш своїм життям заради того, щоб дати його мені?..

Він не відповів, лише поглянув на неї, і хоч вона опустила очі, він прочитав на розпашілому личку своєї коханої захват, рівний його захватові, й простяг до неї руки. Якесь шаленство опанувало Марі, вона схилилась на груди маркіза, вирішивши віддатись йому і в цьому безумстві знайти найвище щастя, — адже вона ризикувала всім своїм майбутнім, що його могла забезпечити, якби вийшла переможницею з цього останнього випробування. Та ледве її голова впала на плече коханого, як надворі щось зашаруділо. Вона вирвалася з його обіймів, ніби прокинувшись, і вибігла з хижі. Лише тепер вона трохи отямилася й могла обміркувати своє становище.

«Він узяв би мене і, може, насміявся б із мене, — подумала вона. — Ах! Якби це було так, я вбила б його. Ні, не тепер», — додала вона, помітивши Прудконогого й подала знак, що його солдат чудово зрозумів.

Бідолаха круто повернувся на підборах, удавши, що нічого не бачив. Мадмуазель де Верней миттю вбігла в хатину й притисла палець до уст, показуючи, щоб молодий ватажок зберігав цілковиту тишу.