Мадмуазель де Верней ніколи не чула, щоб Корантен говорив таким лагідним, задушевним голосом, щоб він був такий щирий, такий добросердий. Серце бідолашної дівчини так легко відкривалось назустріч благородним враженням, що вона вже була готова видати свою таємницю змієві, який оповивав її своїми кільцями; та все-таки вона подумала, що в неї ще немає доказів щирості цієї лукавої мови, і вона не вагаючись вирішила ошукати свого наглядача.
— Що ж, — відповіла вона, — ви вгадали, Корантене. Так, я люблю маркіза, але він не любить мене!.. Принаймні я цього боюся, то, може, й побачення, яке він мені призначив, не що інше, як пастка.
— Але ж, — зауважив Корантен, — ви вчора казали нам, що він вас супроводив до Фужера… Якби він схотів удатись до насильства, то вас би тут не було.
— У вас суха душа, Корантене. Ви здатні на хитромудрі міркування про всілякі життєві справи, але не про людські пристрасті. Мабуть, тому ви завжди збуджуєте в мене огиду. Якщо ви вже такий проникливий, то спробуйте зрозуміти, чому той чоловік, якого я в такому гніві залишила позавчора, з великим нетерпінням чекає мене сьогодні ввечері на Маєннському шляху, в одній з хатинок села Флоріньї…
Почувши це признання, що вихопилося ніби в мимовільному пориві, цілком природному для такого щирого й пристрасного створіння, Корантен почервонів, — адже він був ще досить молодий; але при цьому він крадькома кинув на Марі пронизливий погляд, що, здається, прагнув зазирнути в саму душу. Та мадмуазель де Верней так добре удавала наївність, що ошукала шпигуна, і він сказав з робленою добродушністю:
— Хочете, я супроводитиму вас на відстані? Візьму з собою перевдягнених солдатів, ми будемо коритися вашим наказам.
— Згода, — сказала вона, — але обіцяйте мені, заприсягніться своєю честю… Та ні, не вірю я в вашу честь! Своїм вічним блаженством… але ж ви не вірите в Бога! Своєю душею! А може, у вас і душі нема! Чим ви можете переконати мене в своїй щирості? А проте я звіряюсь на вас, я віддаю вам до рук більше, ніж своє життя, — своє кохання або свою помсту!
Легенька усмішка, що з'явилась на блідому Корантеновому обличчі, показала мадмуазель де Верней, якої небезпеки їй пощастило уникнути. Від задоволення у шпигуна ніздрі не розширились, а звузились, він узяв руку своєї жертви й поцілував її з виглядом найглибшої пошани, а виходячи, віддав уклін, не позбавлений елегантності.
За три години після цієї сцени мадмуазель де Верней, боячись повернення Корантена, потайки вийшла брамою Святого Леонарда й попрямувала через Колюче Гніздо стежкою, що вела до Нансонської долини. Вона почувала себе в цілковитій безпеці, пробираючись сама, без свідків, лабіринтом стежок до житла Налий-Кухля; ішла вона весело, бо її вела надія знайти, нарешті, щастя і бажання врятувати коханого від небезпеки, що йому загрожувала. А тим часом Корантен розшукав Юло. Знайшовши Юло на майданчику, де той провадив якісь воєнні приготування, він ледве його впізнав. Справді, хоробрий ветеран приніс жертву, вагу якої не кожен зміг би оцінити. Вуса він поголив, косу обрізав, волосся, зачесане на церковний лад, було трохи припудрене. Взувши грубі черевики з підківками, помінявши старий синій мундир і шпагу на козячий кожух і важкий карабін, засунувши за пояс пару пістолетів, він робив огляд двом сотням фужерців, одяг яких міг ввести в оману найдосвідченішого з шуанів. У цій досить звичайній сцені виявився войовничий дух малого містечка й бретонська вдача. Час від часу з'являлися матері або сестри, що несли синам чи братам пляшки з горілкою або забуті пістолети. Старі розпитували, чи добрі набої й скільки їх у цих національних гвардійців, перебраних за шуанів і таких веселих, ніби вони зібралися на полювання, а не в небезпечний похід. Для них сутички з шуанами, коли бретонці-городяни воювали проти бретонців-селян, здавалося, замінили рицарські турніри. Можливо, цей патріотичний ентузіазм був викликаний надбанням деякого національного майна. Але не меншу роль грали тут переваги, принесені революцією й краще оцінені по містах, аніж у селах, дух політичних партій, властива французам любов до війни. Юло був у захваті, обходячи шеренги й питаючи пояснень у Гюдена, якому він присвятив усі дружні почуття, віддані колись Мерлю й Жерарові. Юрба городян спостерігала за приготуваннями до походу, порівнюючи вигляд своїх галасливих земляків і військову виправку батальйону з півбригади Юло. Мовчки й нерухомо вишикувавшись під командою офіцерів, сині чекали наказів командира, стежачи за ним очима, коли він переходив від взводу до взводу. Підійшовши до старого командира півбригади, Корантен мимоволі всміхнувся, коли побачив, як змінилося обличчя Юло. Він нагадував портрет, що втратив подібність до оригіналу.
— Які новини? — спитав Корантен.
— Ходи постріляй з нами, то й знатимеш, — відповів командир.
— Та я ж не з Фужера, — заперечив Корантен.
— Воно й помітно, громадянине, — сказав Гюден.
З найближчих рядів почувся глузливий сміх.
— Ти думаєш, тільки багнетами й можна служити Франції? — відказав Корантен.
Потім він відвернувся від насмішників і запитав одну з жінок, куди й з якою метою вирушає загін.
— Лихо, голубе! Шуани вже у Флоріньї! Кажуть, їх понад три тисячі й вони йдуть на Фужер.
— Флоріньї! — збліднувши, вигукнув Корантен. — Побачення відбудеться не там! А чи це те Флоріньї, що на Маєннському шляху? — запитав він.
— Є тільки одне Флоріньї,— відказала жінка, показуючи на дорогу, що вела на вершину Пелеріни.
— Чи ви шукаєте маркіза де Монторана? — спитав Корантен в командира.
— Може, й так, — відрубав Юло.
— Його нема у Флоріньї,— сказав Корантен. — Вирядіть туди ваш батальйон і національну гвардію, але при собі залиште кількох із ваших контршуанів і чекайте на мене.
— Занадто він хитрий, щоб бути божевільним! — вигукнув командир, дивлячись услід Корантенові, що йшов геть швидким кроком. — Справжній король шпигунів!
Юло дав своєму батальйонові наказ вирушати. Республіканські солдати йшли мовчки, без барабанного бою, вузьким передмістям до Маєннського шляху, розтягнувшись довгою синьо-червоною стрічкою між дерев і будинків; за ними йшли перевдягнені національні гвардійці; та Юло залишився на майдані з Гюденом і двома десятками найспритніших місцевих юнаків — він чекав на Корантена, що зацікавив його своїм таємничим виглядом.
Франсіна сама сказала кмітливому шпигунові, що мадмуазель де Верней пішла з дому; його здогади перетворились у впевненість, і він одразу заходився збирати факти, які б висвітлили цю явно підозрілу втечу. Дізнавшись від вартових біля брами Святого Леонарда, що невідома їм вродлива дама проходила через Колюче Гніздо, він кинувся на бульвар; на жаль, прибігши туди вчасно, він зміг простежити кожен крок Марі. Хоч вона й надягла зелену сукню й капор, щоб її важче було помітити, проте рвучкі рухи й майже божевільні стрибки дівчини показували, куди вона прямує, продираючись через безлисті, білі від паморозі живоплоти.
— Ага! — вигукнув Корантен. — Ти збиралася йти у Флоріньї, а спускаєшся у Жібарійську улоговину! Я справжній йолоп, вона мене ошукала. Але почекайте, від мене вам не втекти — я вас і під землею розшукаю!
Корантен, визначивши приблизно місце побачення закоханих, прибіг на майдан саме тоді, коли Юло вже збирався йти, щоб наздогнати свої загони.
— Стривайте, генерале! — крикнув Корантен командирові; той обернувся.
Корантен миттю розповів старому воякові про те, що сталося, сказавши й про деякі приховані причини подій, і Юло, вражений проникливістю дипломата, міцно схопив його за руку.
— Побий мене грім! Ти маєш рацію, громадянине Всезнавцю! Розбійники розпочали там фальшиву атаку! Дві колони, які я послав оглянути околиці між дорогами на Антрен і на Вітре, ще не повернулися. Отже, за містом ми зустрінемо підмогу, вона безумовно не буде для нас зайва, бо Молодець не такий дурний, щоб ризикувати, не маючи при собі своїх проклятущих сичів. Гюдене, — сказав він молодому фужерцеві,— біжи попередь капітана Лебрена, що він може обійтись і без мене у Флоріньї, нехай він там добре відчухрає розбійників, та швидше повертайся сюди. Ти стежки знаєш, я почекаю тебе, і ми разом розпочнемо гонитву за цим колишнім, щоб помститися за вбитих у Вівітьєрі. Грім його побий, як бігає! — додав він, побачивши, що Гюден побіг і зник, ніби якимось чудом, — Жерарові припав би до вподоби цей хлопчина!