Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повернувшись, Гюден побачив, що до невеличкого загону Юло приєдналося ще кілька солдатів, знятих з різних сторожових постів у місті. Командир наказав молодому фужерцеві відібрати з десяток своїх земляків, найдосвідченіших у складному мистецтві контршуанів, і звелів їм вибратися через браму Святого Леонарда й простувати вздовж схилів узвишшя Святого Сульпіція з боку Куенонської долини, де була хатина Налий-Кухля; а сам він, ставши на чолі другої частини загону, вирушив через браму Святого Сульпіція, щоб піднятись на верховину, де, за його розрахунками, він мав зустріти людей із загону Прудконогого, наміряючися зміцнити ними цеп вартових, що охороняли скелі від передмістя Святого Сульпіція до Колючого Гнізда. Корантен, упевнившись, що віддав долю ватажка шуанів у руки його найневблаганніших ворогів, поспішив на бульвар, звідки міг краще охопити оком усі військові приготування Юло. Невдовзі він побачив, як невеличкий Гюденів загін вийшов із Нансонської долини й посувається кам'янистим схилом уздовж Куенонської долини, тоді як сам Юло, поминувши фужерський замок, підіймається небезпечною стежкою, що веде на вершини гірського пасма Святого Сульпіція. Отже, обидва загони розгорталися на двох рівнобіжних лініях. Дерева й кущі, оздоблені розкішними арабесками інею, кидали на поле білясті відсвіти, і можна було виразно побачити, як рухаються дві сірі смужки — дві невеличкі армії. Досягши скелястого плато, Юло відділив із свого загону всіх солдатів, одягнених у мундири, і Корантен побачив, як вони, з наказу свого досвідченого командира, розімкнулися цепом дозорців, ідучи один від одного на деякій відстані,— перший у цепу повинен був тримати зв'язок із Гюденом, а останній — з Юло, і таким чином жоден кущ не міг уникнути багнетів цих трьох рухомих ліній, що почали в горах і в долинах облаву на Молодця.

— Але ж і хитрий старий вовк! — вигукнув Корантен, коли зникли з очей останні багнети, що виблискували в заростях ломикаменю. — Молодцеві каюк! Якби Марі видала цього проклятущого маркіза, нас би з'єднали найміцніші узи — підлота… Але й так вона буде моя.

Дванадцятеро молодих фужерців під командою сублейтенанта Гюдена швидко дійшли до того схилу скелястого узвишшя Святого Сульпіція, де воно пасмом чимраз нижчих пагорків тягнеться до Жібарійської улоговини. Гюден, зійшовши зі стежки, спритно перестрибнув через огорожу першої ділянки, порослої дроком, за ним стрибнули шестеро його земляків, решта шестеро з його наказу рушила до ділянки праворуч, щоб вести облаву з обох боків шляху. Гюден насамперед підбіг до яблуні, що височіла над кущами дроку. Шарудіння кроків шістьох контршуанів, яких він проводив крізь дрокові зарості, намагаючись не хитнути вкритого інеєм гілля, змусило сімох чи вісьмох чоловік на чолі з Прудконогим сховатися за каштанами, що здіймалися над земляним насипом. Незважаючи на білястий відблиск інею, незважаючи на свій гострий зір, фужерці спершу не помітили солдатів, що поховалися за деревами.

— Тихше! Ось вони, — сказав Прудконогий, підвівши голову. — Розбійники зовсім заганяли нас, але коли ми вже взяли їх на мушку, то не схибте, а то, хай йому біс, ми не будемо придатні навіть для папського війська!

А тим часом пильне Гюденове око таки помітило декілька рушничних стволів, наставлених просто на його невеличкий загін. У цю мить, ніби глузуючи, вісім грубих голосів крикнули: «Хто йде?» — і водночас пролунало вісім пострілів. Навколо контршуанів засвистіли кулі. Одного влучило в руку, другий упав. П'ятеро фужерців, що лишилися неушкоджені, теж відповіли пострілами й з криком «Свої!» кинулись на ворогів, щоб захопити їх, поки вони не встигли знову понабивати рушниці.

— Та й добре ж ми відповіли їм! — крикнув молодий сублейтенант, упізнавши мундири та старі трикутні капелюхи своєї півбригади. — Ми вчинили, як справжні бретонці: спершу побились, а тоді вже порозумілись.

Восьмеро солдатів остовпіли, впізнавши Гюдена.

— Хай йому лихо, громадянине офіцере! Та й як же в біса не сплутати вас із розбійниками, коли на вас оці козячі шкури! — скрушно вигукнув Прудконогий.

— Ну, трапилось нещастя, і ніхто тут не винен, адже вас не попередили, що контршуани вирушать. Але чого ви тут? — спитав Гюден.

— Громадянине офіцере, ми розшукуємо якийсь десяток шуанів, що розважаються, ганяючись за нами. Ми гасаємо, наче потруєні щури, і вже так настрибалися через оці загорожі, бодай їх чорти вхопили, що вже й на ногах не тримаємось, от ми й захотіли відпочити. Здається мені, що розбійники мають бути десь отут недалечко, — біля тієї хатини, над якою звивається дим.

— Гаразд! — відповів Гюден. — Ви, — звернувся він до вісьмох солдатів Прудконогого, — відступайте полями до скель Святого Сульпіція на підмогу дозорцям, що їх там виставив командир. Вам не можна лишатися з нами, бо ви в мундирах. Сто чортів! Ми хочемо покінчити з цими псами; адже з ними Молодець! Товариші усе вам розкажуть. Звертайте праворуч, та дивіться, зустрівши шістьох наших у козячих шкурах, не привітайте їх пострілами. Контршуанів ви впізнаєте по краватках, — вони скручені в них джгутом.

Гюден залишив обох поранених під яблунею і попрямував до хатини Налий-Кухля, на яку показав Прудконогий; дим із димаря був йому за дороговказ.

Тимчасом як молодий офіцер натрапив на слід шуанів завдяки досить звичайній у цій війні сутичці, що могла призвести й до більших жертв, невеличкий загін під командуванням Юло, посуваючись верхньою лінією наступу, піднявся на узвишшя проти того місця, куди Гюден привів своїх людей. Старий вояка з юнацьким запалом крокував на чолі своїх контршуанів, досить спритно як на свій вік перестрибував через огорожі, пильним поглядом обмацував кожен пагорок і, як мисливець, прислухався до найменшого шереху. На третій ділянці, куди вони дійшли, Юло побачив жінку років тридцяти, що скопувала землю, низько зігнувшись і старанно працюючи мотикою, а хлопчина років семи-восьми струшував іней з гілля ломикаменю, зрізував його серпом і складав на купу. Почувши, як Юло важко перестрибнув через огорожу, мати й хлопчина підвели голови. Ця ще молода жінка здалася Юло старою бабою. Передчасні зморшки порили чоло й шию бретонки, вона була так кумедно вдягнена в старий козячий кожух, що якби не жовта брудна спідниця — безперечна ознака її статі,— Юло зразу не впізнав би, що перед ним жінка, бо й довгі пасма її чорного волосся були сховані під червоним вовняним ковпаком. У хлопчини крізь лахміття, що ледве його прикривало, світило голе тіло.

— Гей, бабусю! — тихенько гукнув Юло, наближаючись до жінки. — Де Молодець?

В цю мить двадцятеро контршаунів, що йшли вслід за Юло, перелізли через огорожу.

— Е! Щоб потрапити до Молодця, вам треба повернутися туди, звідки ви прийшли, — відповіла жінка, недовірливо оглянувши загін.

— Я ж у тебе питаю не дорогу до фужерського передмістя Молодця, стара відьмо! — гримнув на неї Юло. — Ради святої Анни Орейської! Скажи, проходив тут Молодець?

— Ніяк не второпаю, про що питаєте, — відповіла жінка, знову нахиляючись до роботи.

— Проклятуща бабо! Ти, видно, хочеш, щоб нас схопили сині? Адже вони женуться за нами! — вигукнув Юло.

Почувши ці слова, жінка підвела голову й, знову кинувши недовірливий погляд на контршуанів, відповіла:

— Як же сині можуть гнатися за вами? Я тільки-но бачила, як їх чоловік сім-вісім поверталося низом на Фужер.

— Ти диви! Так і чекай, що вона дзьобне нас своїм довгим носом! — сказав Юло. — Та обернися ж, поглянь, стара козо!

І командир показав їй пальцем на кількох солдатів, що стояли на чатах кроків за п'ятдесят позаду, — їхні капелюхи, мундири й рушниці можна було легко розгледіти.

— Ти хочеш, щоб поперерізували горлянки тим, кого Плазуй-по-Землі вислав на допомогу Молодцеві: фужерці влаштували на нього облаву! — гнівно мовив Юло.

— Ах, вибачте мені,— сказала жінка, — але ж так легко помилитися. Ви з якої парафії будете? — спитала вона.

— Святого Георгія, — голосно відповіли двоє-троє фужерців нижньобретонською говіркою. — Ми з голоду помираємо.

— Ну добре, — відповіла жінка, — бачите димок ген там? Це моя хата. Тримайтеся праворуч, то й підійдете до неї згори. Може, по дорозі зустрінете й мого чоловіка. Налий-Кухоль повинен вартувати й попередити Молодця, коли скоїться яке лихо, — адже ви знаєте, що сьогодні він прийде до нас, — додала вона з гордістю.

— Спасибі, тітонько, — відповів Юло. — Вперед, хлопці! Побий мене грім! — звернувся він уже до своїх, — Тепер ми його зловимо!

Загін швидким кроком подався за командиром указаною стежкою.

Почувши зовсім не католицьку лайку вдаваного шуана, жінка Налий-Кухля зблідла. Вона поглянула на гетри й козячі кожухи молодих фужерців, сіла на землю, й, пригорнувши до себе сина, сказала: