Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж, любий мій хлопче, ви таки справжній фат! Чи ви думаєте, що можна безкарно зневажити таку жінку, як я? Я прийшла сюди заради вас і заради себе, — вела вона далі, помовчавши, і, поклавши руку на рубінове гроно на грудях, показала йому лезо кинджала.

«Що це все означає?» — міркувала пані дю Га.

— Але ж ви, — провадила Марі,— ще любите мене! Чи принаймні жадаєте мене, і дурниця, яку ви зробили, — додала вона, узявши його за руку, — пересвідчує мене в цьому. Я знову для вас та, якою хотіла бути, і я йду звідси щаслива. Хто кохає, той прощення має. І от мене кохають, я знов завоювала пошану людини, що для мене — цілий світ, тепер я можу померти.

— Отже, ви мене ще любите? — спитав маркіз.

— Хіба я це сказала? — глузливо відповіла вона, із втіхою спостерігаючи, як посилюються жахливі тортури, що їх терпів маркіз, відколи вона з'явилась, — Так знайте: щоб потрапити сюди, мені довелося принести деякі жертви. Я врятувала від смерті пана де Бована, а він виявився людиною більш вдячною, ніж ви, і за моє заступництво запропонував мені своє багатство і своє ім'я. А вам щось подібне ніколи не спадало на думку.

Ці слова приголомшили маркіза, він вирішив, що граф ошукав його, і весь аж закипів од шаленого гніву, одначе стримався і нічого не відповів.

— А-а!.. Ви розмірковуєте! — сказала вона з гірким усміхом.

— Мадмуазель, — відповів юнак, — ваші сумніви виправдують мої.

— Пане, ходімо звідси, — вигукнула мадмуазель де Верней, помітивши краєчок сукні пані дю Га; вона підвелася, але бажання довести суперницю до відчаю не давало їй піти.

— То ви хочете вкинути мене в пекло? — вигукнув маркіз, міцно стискаючи їй руку.

— А чи не вкинули ви мене туди п'ять днів тому? І навіть у цю мить хіба не мучать мене жорстокі сумніви щодо щирості ваших почуттів?

— Та звідки ж я знаю, може, замість того, щоб бажати моєї смерті, ви з помсти хочете заволодіти моїм життям і зробити його безнадійно похмурим.

— Ах, ви не любите мене, ви думаєте тільки про себе, а не про мене, — сказала вона з люттю і зронила кілька сльозин.

— Що ж, — промовив він у нестямі,— візьми моє життя, тільки осуши свої сльози!

— О моє кохання! — скрикнула вона приглушеним голосом. — Ось ті слова, той голос і той погляд, яких я чекала, і тепер я твоє щастя ставлю над своє! Але, пане, — додала вона, — я прошу у вас іще одного останнього доказу вашої любові, якщо вона така велика. Я не хочу лишатися тут довго, лише доти, доки всі побачать, що ви належите мені. Я не вип'ю й склянки води в домі, де мешкає жінка, яка двічі намагалась убити мене, яка, може, замислює знову якусь зраду проти нас і яка зараз нас підслуховує,— додала вона, показуючи маркізові рукою, як коливаються складки сукні пані дю Га. Потім вона витерла сльози й нахилилась до вуха юнака, що аж здригнувся, відчувши лагідне тепло її подиху. — Приготуйте все для нашого від'їзду, — сказала вона, — ви супроводжуватимете мене до Фужера і тільки там дізнаєтесь, чи я вас кохаю! Удруге я звіряюсь на вас. Чи можете ви вдруге звіритись на мене?

— Ах, Марі, ви доводите мене до такого стану, що я й сам уже не знаю, що роблю! Мене п'янять ваші слова, ваші погляди, ви вся, і я готовий на все, чого ви бажаєте.

— Ну що ж, зробіть мене на мить щасливою! Дайте мені навтішатись єдиним тріумфом, якого я прагнула. Я хочу дихати вільним повітрям того життя, про яке мріяла, зігріти серце ілюзіями, поки вони не розвіялись. Ходімо звідси. Потанцюємо.

Вони разом вернулися до зали, і хоч мадмуазель де Верней цілковито, наскільки це можливо для жінки, задовольнила своє серце і пиху, непроникна лагідність її очей, тонкий усміх уст, спритність рухів у жвавому танці зберігали таємницю її думок, як море зберігає таємницю злочинця, що довірив йому важкого трупа. Проте поміж гостей перебігло захоплене шепотіння, коли Марі пурхнула в обійми коханого, коли вони, любострасно сплівши руки, з затуманеним поглядом, закинувши назад запаморочені голови, кружляли у вальсі, стискаючи одне одного в якійсь нестямі, виявляючи в цю хвилину свої сподіванки на майбутні насолоди, свої мрії про ще ближче єднання.

— Графе, дізнайтеся, чи Хапай-Коровай у таборі, і покличте його до мене, — сказала пані дю Га графові де Бовану. — Будьте певні, що за цю невеличку послугу ви дістанете від мене все, чого зажадаєте, навіть мою руку. Дорого мені обійдеться моя помста, — прошепотіла вона, дивлячись йому вслід, — але цього разу я не схиблю.

За кілька хвилин після цієї сцени мадмуазель де Верней і маркіз їхали в кареті, запряженій четвіркою дужих коней. Франсіна мовчки здивовано поглядала на уявних ворогів, що трималися за руки й досягли, як видно, повної згоди, і не насмілювалася спитати саму себе, чи це в її господині підступність, чи кохання. Мовчанка і нічна темрява не дали маркізові помітити, як хвилювалася мадмуазель де Верней, під'їжджаючи до Фужера. У тьмяних відблисках вечірньої заграви вдалині забовваніла дзвіниця церкви Святого Леонарда. І тоді Марі сказала собі: «Зараз я помру».

На першому підйомі в обох закоханих з'явилася та сама думка; вони вийшли з карети й пішки почали вибиратися на пагорок, ніби на згадку про свою першу зустріч. Марі сперлась на руку коханого і, пройшовши кілька кроків, подякувала йому усмішкою за те, що він не порушив мовчанки; та коли вони піднялися на високе плато, звідки було видно Фужер, її мрійний настрій одразу розвіявся.

— Не ходіть далі,— сказала вона, — сьогодні навіть моя влада не врятує вас від синіх.

Монторан глянув на неї з подивом; вона журливо всміхнулась і показала рукою на гранітну брилу, ніби звелівши йому сісти, а сама стала біля нього; вигляд у неї був сумний. Почуття, що краяли її душу, не дозволяли їй більше вдаватися до тих витівок кокетування, на які вона була така щедра перед тим. В цю хвилину вона могла б стати навколішки на жар і не відчувати болю, як не відчував його маркіз, ухопивши розжеврену вуглину, щоб довести силу своєї пристрасті. Кинувши на коханого погляд, сповнений глибокої скорботи, вона промовила жахливі слова:

— Усе, в чому ви мене підозрювали, — правда!

Маркіз аж здригнувся.

— Ах, на Бога, — сказала вона, благально склавши руки, — вислухайте мене, не перебиваючи. Я справді,— схвильовано провадила вона, — дочка герцога де Вернея, але нешлюбна дочка. Моя мати, мадмуазель де Катеран, постриглася в черниці, щоб уникнути мук, які чекали її вдома; п'ятнадцять років спокутувала вона свій гріх сльозами й померла в Сеезі. Тільки на смертній постелі моя люба абатиса звернулась до того, хто її покинув, з благанням за мене, бо знала, що залишає мене без друзів, без грошей, без майбутнього… Про цього чоловіка часто говорили в домі Франсіниної матері, чиїм турботам я була доручена, але він забув про свою дитину. Проте герцог прийняв мене привітно і визнав за свою дочку, а може, й тому, що я нагадала йому власну молодість. Він був одним із тих вельмож часів передостаннього короля, які славилися хистом змусити людей пробачати їм злочини, бо вони чинили їх з великою елегантністю. Більше нічого не додам: це ж був мій батько! Дозвольте тільки пояснити вам, чому життя в Парижі неминуче повинно було зіпсувати мою душу. Оточення герцога де Вернея і товариство, до якого він мене ввів, захоплювалось іронічною філософією, поширеною у Франції, бо скрізь її викладали дуже дотепно. Блискучі бесіди, що пестили моє вухо, зачаровували вишуканістю думки або дотепно висловленою зневагою до всього святого чи правдивого. Чоловіки, глузуючи з почуттів, змальовували їх тим краще, чим менше їх переживали; вони чарували яскравістю своїх епіграм і добродушністю, з якою вміли переказати цілу пригоду одним влучним словом; але частенько вони вдавалися до надмірної дотепності і втомлювали жінок намаганням перетворити любов скоріше на мистецтво, ніж на сердечний потяг. Я надто мляво опиралась цій течії. Щоправда, моя душа — даруйте мені мої гордощі — була занадто пристрасна, щоб не відчути, як розум висушив у всіх них серце; але життя, яке я тоді провадила, породжувало в мені постійну боротьбу між моїми природними почуттями й порочними звичками. Деяким визначним особам подобалося розвивати в мені ту вільність мислення, ту зневагу до громадської думки, які позбавляють жінку душевної скромності і тим самим віднімають у неї частину її чарів. На жаль, нещастя не змогли знищити вад, прищеплених багатством. Мій батько, герцог де Верней, — провадила вона далі, тяжко зітхнувши, — перед смертю визнав мене і згадав у заповіті, набагато зменшивши частку мого брата, свого законного сина. І ось одного ранку я опинилася без пристановища й без захисника. Мій брат оскаржив у суді заповіт, що зробив мене багатою. За три роки, прожиті в достатку, у мене розвинулось марнославство. Задовольняючи всі мої примхи, батько привчив мене до розкошів, до таких згубних звичок, тиранічної влади яких моя ще юна й наївна душа не могла усвідомити. Друг мого батька, маршал і герцог Ленонкур, сімдесятирічний дід, запропонував мені бути моїм опікуном. Я погодилась; за кілька днів після того, як розпочався цей огидний судовий процес, я знов опинилась у пишному домі, де втішалася всіма тими вигодами, яких братова жорстокість позбавила мене біля батькової труни. Щовечора старий маршал приходив до мене на кілька годин, і я чула від нього тільки ласкаві слова розради. Його похилі літа і всі зворушливі прояви батьківської ніжності спонукали мене бачити в його серці ті самі почуття, які були й у моєму, — мені приємно було вважати себе його дочкою. Я приймала від нього в дарунок коштовні убори, не приховувала від нього жодної своєї примхи, бачачи, що йому приємно їх виконувати. І от одного вечора я дізналася, що весь Париж вважає мене коханкою цього жалюгідного старого діда. Мені довели, що не в моїй владі знову повернути собі чесне ім'я, якого мене так несправедливо позбавили. Той, хто так зловживав моєю недосвідченістю, не міг бути моїм коханцем і не бажав стати моїм чоловіком. На тому тижні, коли я зробила це жахливе відкриття, напередодні мого весілля з дідуганом, який таки згодився дати мені своє ім'я — єдине відшкодування лиха, що він мені заподіяв, — він поїхав до Кобленца. Мене з ганьбою вигнали із маленького будиночка, де мене оселив маршал, — будинок йому не належав. Досі я розповідала вам усю правду, як перед Богом; але тепер не примушуйте нещасну жінку відкривати всі страждання, поховані в її пам'яті. Трапилось так, пане, що я стала дружиною Дантона. Невдовзі ураган звалив цей велетенський дуб, який я оповила руками. Я знову поринула в найглибшу прірву злиднів і на цей раз вирішила померти. Не знаю, чи була мені непроханим порадником любов до життя, чи надія, що лиха доля нарешті стомиться і я знайду в глибині пекельної безодні те щастя, яке від мене тікає, чи, може, мене спокусили умовляння одного юнака з Вандома, — він уже років зо два горнувся до мене, мов змія до дерева, вважаючи, мабуть, що, дійшовши до краю, я дістанусь йому; не знаю, як це сталося, та нарешті я прийняла ганебну пропозицію за триста тисяч франків приїхати сюди, закохати в себе невідомого мені чоловіка й потім видати. Побачивши вас, я одразу вгадала, хто ви, керована передчуттям, яке ніколи нас не ошукує; проте мені так хотілося сумніватись, бо що більше я вас кохала, то жахливіша для мене була певність. Врятувавши вас із рук командира Юло, я зреклася своєї ролі і вирішила ошукати катів замість ошукати їхню жертву. Я не повинна була грати отак людьми, їхнім життям, їхніми політичними переконаннями і собою з безтурботністю дівчини, яка не бачить у світі нічого, крім почуттів. Я гадала, що мене люблять, у мене виникла надія розпочати нове життя; але все і, може, навіть я сама, зраджувало моє безладне минуле, — ви й не могли мати довіри до жінки, такої пристрасної, як я. Але хто не пробачив би мого кохання й моєї потайності? Так, пане, мені здавалося, що то був тяжкий сон, що я прокинулась і що мені знову шістнадцять років. Хіба ж не до Алансона я потрапила, де минуло моє дитинство, де мене опанували невинні, чисті спомини? Безрозсудно й наївно я повірила, ніби кохання — це хрещення, що поверне мені невинність. На мить мені здалося, ніби я ще дівчина, — адже я ніколи не кохала. Та вчора ввечері ваша пристрасть видалась мені щирою, і внутрішній голос крикнув мені: «Нащо вводити його в оману?» Отже, знайте, маркізе, — провадила вона здавленим голосом, але з гордовитим викликом, — знайте і затямте собі як слід, що я — лише зганьблене створіння, негідне вас. Віднині я знов повертаюсь до своєї ролі куртизанки, мене стомила роль жінки, якій ви повернули все, що є святого в серці. Цнота обтяжує мене. Я зневажала б вас, якби ви виявили слабкість і одружилися зі мною. Такий нерозумний вчинок личив би якомусь графові де Бовану, але ви, пане, будьте гідні свого майбутнього і покиньте мене без жалю. Куртизанка, бачте, була б занадто вимоглива, вона кохала б вас інакше, ніж просте й наївне дівча, що на мить відчуло в серці чарівну надію стати вашою подругою, завжди дарувати вам щастя, бути гідною вас, шляхетною, гордою дружиною, і в цьому почутті я знайшла відвагу оживити в своєму серці всі ниці вади, щоб поставити навіки перепону між собою й вами. Заради вас я жертвую пошаною й багатством. Я пишатимусь принесеною жертвою, це підтримає мене в моїх злигоднях, і нехай доля робить зі мною що хоче. Я ніколи вас не видам. Я повернусь до Парижа. Там ваше ім'я буде моїм другим «я», і блиск, якого ви зможете йому надати, буде втіхою в усіх моїх стражданнях… А ви… ви — чоловік, ви мене забудете… Прощайте!

Вона побігла в напрямку долини Святого Сульпіція й зникла раніше, ніж маркіз підхопився, щоб її затримати; але вона повернулась, заховалась у заглибині скелі й спостерігала звідти маркіза з цікавістю і сумнівом — вона побачила, що він іде кудись навмання, як пригнічена горем людина.

«Невже це слабка душа? — спитала себе Марі, коли втратила його з очей і відчула, що розлучилася з ним. — Чи зрозуміє він мене?»

Вона здригнулася і раптом швидко сама попрямувала до Фужера, наче боялась, що маркіз піде за нею в місто, де на нього чигає смерть.

— Ну, Франсіно, що він тобі сказав? — спитала вона, коли вірна бретонка приєдналась до неї.