Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чи ця амністія поширюється на нас усіх? — спитав у неї маркіз.

Але вона не відповіла й, лишивши Монторана в збентеженні, знов пурхнула в танець із дитячим захопленням; він дивився на неї холодно й сумно; помітивши це, вона кокетливо нахилила голову, щоб підкреслити граційний вигин шиї, і, певна річ, не проминула жодного руху, який би міг показати надзвичайну довершеність її постаті. Марі вабила, як надія, вона тікала, як спомин. Дивитись, як вона танцює, означало піддатися бажанню володіти нею будь-що. Вона це знала, й усвідомлення своєї вроди надавало її обличчю невимовної принади. Маркіз відчув у своєму серці справжню бурю кохання, люті й шаленства, він міцно стиснув графові руку й вийшов.

— Що? Він пішов? — спитала мадмуазель де Верней, повернувшись на своє місце.

Граф метнувся в сусідню кімнату й багатозначно кивнув головою своїй протеже, підводячи до неї Молодця.

«Він мій!» — подумала вона, поглядаючи в дзеркало на маркіза, схвильоване обличчя якого променіло надією.

Вона зустріла молодого вождя гнівним мовчанням, але покинула його з усміхом на устах; вона бачила, наскільки він вищий за інших, і пишалася, що може так його мучити; підкоряючись інстинктові, в тій чи іншій мірі властивому всім жінкам, Марі хотіла, щоб він дорого заплатив за кілька ніжних слів, щоб усвідомив усю їх цінність. Коли контрданс закінчився, всі дворяни, котрі були у Вівітьєрі, оточили мадмуазель де Верней, і кожен намагався домогтись прощення своєї провини більш чи менш вдалими лестощами; але той, кого вона хотіла бачити біля своїх ніг, не підходив до юрби, де вона царювала.

«Він ще й досі вважає, що його люблять, — подумала вона, — і не хоче приєднуватися до людей, для мене байдужих».

Вона відмовилась танцювати. Потім, начебто свято було влаштоване на її честь, почала переходити від однієї групи учасників кадрилі до іншої, спираючись на руку графа де Бована, виказуючи до нього певну прихильність. Події у Вівітьєрі стали відомі всім гостям до найменших подробиць завдяки старанням пані дю Га, яка сподівалася, що, розповідаючи про взаємини мадмуазель де Верней і маркіза, вона зведе ще одну перепону їх можливому примиренню: отже, двоє закоханих, що були у сварці, стали об'єктом загальної уваги. Монторан не насмілювався підійти до коханої, бо свідомість своєї провини і бурхливі бажання, що знову спалахнули в його серці, навіювали йому майже страх перед нею; а дівчина, яка нібито розглядала танцюристів, крадькома вдивлялася в його вдавано спокійне обличчя.

— Тут страшенно душно, — сказала вона своєму кавалерові.— Я бачу, що в пана де Монторана зовсім мокре чоло. Я задихаюся, проведіть мене в іншу кімнату, де можна вільніше дихати.

І вона кивнула головою на двері сусідньої вітальні, де кілька чоловік грали в карти. Маркіз пішов туди за своєю коханою, — її слова він угадав з поруху вуст. Він насмілився сподіватись, що вона віддалилась від гурту, аби тільки побачитися з ним, і ця можлива ласка надала його пристрасті ще не знаної сили; його любов зросла від упертого опору, що його він уже кілька днів уважав за потрібне чинити їй. Мадмуазель де Верней подобалось піддавати тортурам молодого командувача шуанів, її погляд, такий ніжний, такий оксамитний, коли призначався графові, ставав сухим і похмурим, коли її очі випадково зустрічалися з очима маркіза. Монторан, здавалося, зробив болісне зусилля, сказавши глухим голосом:

— Отже, мені вибачення нема?

— Любов не вибачає нічого або вибачає все, — холодно відповіла Марі.— Але треба любити, — додала вона, побачивши, що маркіз радісно стрепенувся.

Вона знову сперлась на графову руку й швидко вийшла в схожу на будуар кімнату, суміжну із вітальнею. Маркіз пішов за Марі.

— Ви повинні мене вислухати! — вигукнув він.

— Можна подумати, пане, — відповіла вона, — що я прийшла сюди заради вас, а не з пошани до себе самої. Якщо ви не припините цього бридкого переслідування, я піду звідси.

— Добре, — сказав він, згадавши одну з найбожевільніших витівок останнього герцога Лотарінгського, — дозвольте мені говорити з вами доти, доки я зможу тримати в руці оцю вуглину.

Він нахилився до каміна, схопив розжеврену вуглину й міцно стис у руці. Мадмуазель де Верней почервоніла, швидко звільнила свою руку з графової й здивовано подивилась на маркіза. Граф тихенько вийшов, залишивши закоханих на самоті. Такий нерозважний вчинок збентежив серце Марі, бо в коханні найпереконливіше — це відважне безглуздя.

— Цим ви тільки доводите, — сказала вона, намагаючись примусити його викинути вуглину, — що могли б і мене віддати на найжорстокіші тортури. В усьому ви доходите до крайнощів. Повіривши дурневі й жіночим наклепам, ви припустили думку, що та, котра врятувала вам життя, здатна вас продати.

— Так, — сказав він з усмішкою, — я був жорстокий до вас, але забудьте це назавжди, а я не забуду ніколи. Вислухайте мене, благаю вас. Мене ганебно ошукали, але того фатального дня стільки обставин з'єдналося проти вас.

— І цих обставин вистачило, щоб згасла ваша любов?

Він завагався з відповіддю, вона зробила зневажливий рух і підвелась.

— О Марі, віднині я не хочу вірити, що ви…

— Та покиньте ж вуглину! Ви шаленець! Розтуліть жменю, я вимагаю!

Йому було приємно опиратися ніжним зусиллям коханої, щоб далі тривала гостра втіха, коли його руку міцно й пестливо стискали маленькі пальчики; та нарешті їй таки пощастило розтулити руку, яку хотілося поцілувати. Кров загасила вуглину.

— Ну, й до чого це все?.. — спитала вона.

Вона наскубла корпії із своєї хусточки, перев'язала неглибоку рану, і, щоб приховати її, маркіз надів рукавичку.

Пані дю Га навшпиньках зайшла до кімнати й почала крадькома підглядати за закоханими, спритно ховаючись від їхніх поглядів, відступаючи назад при найменшому їхньому рухові; хоч вона й бачила все, що вони робили, їй важко було розібрати, про що вони розмовляли.

— Якби все, що вам про мене говорили, була правда, визнайте, що в цю мить я довершила б мою помсту! — зловтішно промовила Марі.

Маркіз поблід.

— Які ж почуття привели вас сюди?