Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Раптом маркіз оглянув усе зборище своїми синіми очима, в яких блиснула іронія, й промовив дзвінким голосом:

— Панове, я не знаю, чи ті повноваження, які король зволив мені дати, досить широкі для того, щоб я зміг задовольнити ваші вимоги. Може, він і не передбачав такої запопадливості й такої відданості. Ви самі зараз побачите, які в мене обов'язки, і, можливо, я зможу їх виконати.

Він вийшов і швидко повернувся, тримаючи в руках розгорнутого листа з королівською печаткою й підписом.

— Ось лист, на підставі якого ви повинні підкорятися мені,— сказав він. — Згідно з ним я повинен управляти ім'ям короля Бретанню, Нормандією, Меном та Анжу і встановлювати заслуги офіцерів, що відзначилися в королівських арміях.

Гомін задоволення перебіг по всьому гурті. Шуани підійшли до маркіза, шанобливо його оточили. Всі погляди були прикуті до королівського підпису. Молодий командувач, що стояв перед каміном, раптом кинув лист у вогонь, де його миттю знищило полум'я.

— Віднині,— вигукнув юнак, — я хочу командувати тільки тими, хто в королі бачить короля, а не здобич власної зажерливості. Ви вільні, панове, можете залишити мене…

Пані дю Га, абат Гюден, майор Бріго, шевальє дю Віссар, барон дю Генік і граф де Бован захоплено гукнули: «Хай живе король!» Решта якусь мить вагалися, чи приєднатись до цього вигуку, а потім, вражені благородним вчинком маркіза, почали просити, щоб він усе забув, запевняючи, що й без королівського листа він залишиться їхнім вождем.

— Ходімо танцювати, — голосно сказав граф де Бован, — що буде, те й буде! Зрештою, — додав він весело, — краще вже, друзі, молити самого Бога, ніж його святих! Спершу воюватимем, а там — побачимо.

— Оце добре сказано! Даруйте, пане бароне, — тихенько сказав Бріго, звертаючись до вірного дю Геніка, — ніколи я не бачив, щоб уранці вимагали плату за весь день.

Усі розійшлися по вітальнях, де вже зібралося кілька гостей. Маркіз марно намагався зігнати з обличчя похмурий вираз; начальники ясно бачили, яке гнітюче враження справила ця сцена на людину, чия відданість поєднувалась іще з прекрасними молодечими ілюзіями, і їм стало соромно.

П'янка радість охопила цю юрбу найзапальніших прибічників роялістської партії, що в глушині своєї непокірної провінції не могли тверезо оцінити подій революції і сприймали за дійсність свої примарливі сподіванки. Відважні військові операції, що їх розпочав Монторан, його ім'я, багатство, його здібності підняли в усіх бойовий дух і викликали політичне сп'яніння, найнебезпечніше з усіх різновидів сп'яніння, бо охолодити його можуть тільки потоки крові, яку найчастіше проливають марно. Для всіх, хто тут зібрався, революція була тільки минущим заворушенням у французькому королівстві, де, на їхню думку, не відбулося ніяких змін. Навколишні села все ще належали Бурбонам. Роялісти панували тут так повновладно, що за чотири роки перед тим Гош домігся не стільки миру, скільки перемир'я. Дворяни дуже легковажно трактували республіканців: для них Бонапарт був кимось на зразок Марсо[52], тільки щасливішим за свого попередника. Отож дами весело готувалися до танців. Лише деякі начальники, яким уже довелося зітнутися з синіми, усвідомлювали всю серйозність становища, та, знаючи, що говорити про першого консула та його могутність — марна річ, бо відсталі земляки їх не зрозуміють, вони розмовляли тільки між собою, збайдужа поглядаючи на жінок, за що ті мстилися, зовсім не звертаючи на них уваги, й переминали на зубах одна одну. Пані дю Га, що взяла на себе обов'язки господині балу, намагалася вгамувати нетерпіння танцюристок, звертаючись до кожної зі звичайними люб'язностями. Уже чути було пронизливі звуки настроюваних інструментів, коли раптом пані дю Га помітила маркіза, обличчя якого ще мало зажурений вираз; вона швидко підійшла до нього й сказала:

— Сподіваюся, що вас пригнічує не та дуже звичайна сцена, що відбулась у вас із нашими селюками?

Вона не дістала відповіді, маркіз поринув у свої думки і, здавалося, досі ще чув пророчий голос Марі, що серед цих самих шуанських ватажків переконувала його у Вівітьєрі облишити боротьбу королів проти народу. Але цей юнак мав надто піднесену душу, надто багато в нього було гордості, а може, й переконаності, щоб покинути розпочату справу, і він вирішив відважно продовжувати її, незважаючи на всі перешкоди. Він згорда підвів голову і лише тоді усвідомив те, що казала йому пані дю Га.

— Думкою ви, звичайно, у Фужері,— з гіркотою сказала вона, побачивши, що її спроби розважити маркіза марні.— Ах, пане, я віддала б усю свою кров, аби лиш та жінка була ваша і ви були щасливі з нею.

— Чому ж ви тоді стріляли в неї?

— Бо хотіла, щоб вона або померла, або була у ваших обіймах. Справді, пане, я могла кохати маркіза де Монторана тоді, коли бачила в ньому героя. А відколи його розлучило зі славою зрадливе серце якоїсь оперної танцівниці, в мене залишилося до нього саме тільки почуття сумної приязні.

— Щодо кохання, — відповів маркіз не без іронії,— то ви хибної думки про мене. Якби я любив цю дівчину, я менше прагнув би її… І якби не ви, то більше я про неї, може, й не думав би.

— Ось вона! — раптом сказала пані дю Га.

Квапливість, з якою маркіз повернув голову, завдала бідолашній жінці глибокого болю; але яскраве сяйво свічок давало їй змогу добре помічати найменші зміни в виразі обличчя людини, яку вона так пристрасно кохала, і в неї зажевріла надія на повернення щастя, коли Монторан обернувся до неї, посміхаючись із цих її жіночих хитрощів.

— З чого ви посміхаєтесь? — запитав граф де Бован.

З мильної бульки, що зникла! — весело відповіла пані дю Га. — Маркіз, якщо йому можна вірити, дивується тепер, як могло його серце калатати хоч одну мить заради тієї дівки, що називала себе мадмуазель де Верней. Пригадуєте?

— Тієї дівки?.. — перепитав граф із докором. — Пані, я, як винуватець усього лиха, повинен його виправити, і я даю слово честі, що вона справді дочка герцога де Вернея.

— Графе! — вигукнув маркіз, у якого аж голос змінився. — Котрому ж вашому слову честі вірити — тому, що ви дали у Вівітьєрі, чи тепер, у Сен-Джемсі?

Гучний голос повідомив про прибуття мадмуазель де Верней. Граф метнувся до дверей, з найглибшою пошаною запропонував руку незнайомій красуні і, провівши її крізь гурт цікавих, представив маркізові й пані дю Га.

— Вірити лише сьогоднішньому, — відповів він остовпілому Монторанові.

Пані дю Га зблідла, побачивши осоружну їй дівчину, що якусь мить стояла непорушно і гордовито оглядала присутніх, шукаючи між ними тих, котрі були у Вівітьєрі. Вона дочекалася вимушеного вітання від суперниці, не поглянувши на маркіза, дозволила графові провести себе на почесне місце й посадити поруч пані дю Га, якій вона поблажливо ледь кивнула головою, а та, керуючись жіночим інстинктом, не виявила і найменшої досади й набрала веселого, приязного вигляду. Незвичайне вбрання та врода мадмуазель де Верней викликали серед присутніх шепотіння. Коли маркіз і пані дю Га придивилися до учасників збіговиська у Вівітьєрі, вони помітили, що поза кожного сповнена щирої пошани, кожен ніби шукав способу запобігти ласки в молодої парижанки, ще недавно так приниженої. Отже, вороги зустрілися.

— Але ж це справжнє чаклунство, мадмуазель! В усьому світі одна тільки ви можете так дивувати людей. Невже ви приїхали зовсім самі? — казала пані дю Га.

— Зовсім сама, — підтвердила мадмуазель де Верней, — тож сьогодні ввечері, пані, ви можете вбити тільки мене.

— Будьте вибачливі,— провадила далі пані дю Га. — Я й сказати не можу, як мені приємно знову бачити вас. Справді, мене весь час гнобило почуття провини перед вами, і я шукала нагоди спокутувати її.

— Щодо ваших провин, пані, то я охоче дарую все, чим ви завинили переді мною; та моє серце крає смерть синіх, що загинули через вас. Я ще, мабуть, могла б закинути вам надмірно різку манеру вести кореспонденцію… Та дарма! Я все вам прощаю в подяку за послугу, що ви мені зробили.

[52] Марсо Франсуа — республіканський воєначальник, який 1793 р. розбив вандейських заколотників біля Манса.