Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я, пане маркізе? — знову перервав його абат. — Ні, я вас підтримуватиму найрішучіше і сподіваюся, ви мені повірите, що відновлення вівтарів у Франції, повернення короля на трон його батьків — це для моєї скромної праці багато привабливіша нагорода, ніж сан єпископа Рейнського, що ви його мені…

Абат не насмілився продовжувати, бо після цих слів маркіз гірко посміхнувся. Та молодий проводир відразу відігнав від себе сумні думки, обличчя його набрало суворого виразу, і він пішов услід за абатом Гюденом до кімнати, звідки долинали гнівні вигуки.

— Я не визнаю тут нічиєї влади, — кричав Ріфоель, кидаючи люті погляди на тих, хто його оточував, і хапаючись за руків'я шаблі.

— А владу здорового глузду визнаєте? — холодно спитав маркіз.

Молодий шевальє дю Віссар, відоміший під своїм родовим ім'ям Ріфоель, замовк, побачивши командувача католицької армії.

— Щось сталося, панове? — спитав молодий проводир, вглядаючись в обличчя.

— Так, сталося, пане маркізе, — відповів славетний контрабандист, зніяковілий, як кожна проста людина, що, опинившись перед великим паном, спершу відчуває ярмо пересудів, та коли вже переступить бар'єр, який розділяє їх, і відчує себе рівнею йому, то не знає ніякого впину. — Сталося, і ви прийшли дуже до речі. Я не майстер говорити кучеряво і скажу навпростець. Протягом останньої війни я командував п'ятьма сотнями людей. Відколи ми знову взялися за зброю, я зумів завербувати на службу королю тисячу хлопців з головами такими самими впертими, як і моя. Ось уже сім років я ризикую життям заради святої справи. Я вам не дорікаю, але ж за всяку працю треба платити. Отже, насамперед я хочу, щоб мене називали паном де Котро. Я хочу, щоб мені надали звання полковника, а інакше я піду повинюся першому консулові. Річ у тім, пане маркізе, що мої люди та я маємо такого з біса настирливого позикодавця, що його вимоги завжди мусимо виконувати. Ось він! — додав Котро, ляснувши себе по череву.

— Скрипалі вже прийшли? — глузливо спитав маркіз у пані дю Га.

Але контрабандист брутально зачепив занадто важливе питання, а ці люди, не менш корисливі, ніж честолюбні, надто довго не були певні, чи справді їм можна сподіватися чогось від короля, тому зневага молодого командувача не могла покласти край цій сцені. Молодий і запальний шевальє дю Віссар рвучко став перед Монтораном і вхопив його за руку, щоб той не пішов.

— Обережно, пане маркізе, ви надто легковажите людьми, що мають деяке право на вдячність з боку того, кого ви тут представляєте. Ми знаємо, що його величність уповноважив вас оцінювати наші заслуги, за які нам належить нагорода на цьому чи на тому світі,— адже повсякчас на нас чекає ешафот. Щодо себе, то скажу, що чин генерал-майора…

— Ви хочете сказати — полковника…

— Ні, пане маркізе, Шарет уже зробив мене полковником. Моє право на чин, про який я сказав, беззаперечне, і зараз я клопочуся не за себе, а за всіх відважних бойових товаришів, чиї заслуги треба ще засвідчити. На сьогодні їм досить буде вашого підпису й ваших обіцянок. І мені здається, — додав він стиха, — не треба багато, щоб їх задовольнити. Але, — він знову заговорив голосно, — коли у Версалі зійде сонце і осяє щасливі дні монархії, чи легко буде відданим людям, які допомагали королю в самій Франції завоювати Францію, домогтися ласки для своїх родин, пенсій для вдів, повернення так недоречно конфіскованого майна. Сумніваюсь. Отже, пане маркізе, писані докази зроблених послуг не завадять. У мене ніколи не буде недовіри до короля, тільки до його міністрів та придворних, цих бакланів, які йому туркотатимуть у вухо про загальне добро та честь Франції, потреби корони та ще багато інших нісенітниць. І якого-небудь відданого вандейця чи хороброго шуана тільки висміють, бо він буде вже старий і шпага, яку він підняв на захист справедливої справи, теліпатиметься у нього в ногах, схудлих від нестатків… Чи ви вважаєте, що ми помиляємось?

— Ви говорите дуже красномовно, пане дю Віссар, але трохи передчасно, — відповів маркіз.

— Послухайте, маркізе, — тихенько сказав граф де Бован. — Слово честі, як на мене, то Ріфоель висловив тут слушні речі. Ви ж бо певні, що король завжди вас вислухає; а ми бачитимемо нашого владаря тільки вряди-годи, і я вам кажу: коли ви не дасте слова дворянина, що допоможете мені свого часу одержати посаду головного єгермейстера Франції, то на якого біса я важитиму своєю головою? Завоювати для короля Нормандію — це не якась там дрібничка, отож я розраховую ще й на орден. Але, — додав він, почервонівши, — ми ще матимемо час поміркувати про це. Боронь, Боже, щоб і я ще надокучав вам, як оці злидарі. Ви поговорите про мене з королем, та й годі.

Кожен із начальників знайшов більш або менш зручний спосіб повідомити маркіза про ту надмірну нагороду, якої він жадав за свої послуги. Один скромно претендував на посаду губернатора Бретані, інший — домагався маєтку й баронського титулу, цей — чину, той — командування полком; усі вимагали пенсії.

— Ну, а ви, бароне, — звернувся маркіз до пана дю Геніка, — ви хіба нічого не хочете?

— Далебі, маркізе, ці пани лишили для мене тільки корону Франції, доведеться задовольнитися нею…

— Ох, панове! — промовив абат Гюден громовим голосом. — Подумайте все-таки, що своєю поквапливістю ви все зіпсуєте в день перемоги. Адже король змушений буде зробити деякі поступки революціонерам.

— Якобінцям? — вигукнув контрабандист. — Хай тільки король дасть мені наказ, — і ми швидко їх спекаємось: даю слово, що мої тисяча хлопців умить перевішають їх усіх.

— Пане де Котро, — відповів маркіз, — я бачу, що вже з'явився дехто із запрошених. Ми всі повинні змагатися в запалі й ретельності, щоб переконати цих людей приєднатися до нашої святої справи, і ви самі розумієте, що зараз не час розглядати ваші вимоги, нехай навіть і справедливі.

Кажучи це, маркіз попрямував до дверей, ніби наміряючись вийти назустріч гостям — кільком околишнім дворянам; але відважний контрабандист заступив йому дорогу з покірним і шанобливим виглядом:

— Ні, ні, пане маркізе, вибачте мені, але в тисяча сімсот дев'яносто третьому році якобінці дуже добре навчили нас, що не той їсть паляницю, хто жне пшеницю. Підпишіть мені оцей папірець, і завтра ж я приведу вам півтори тисячі хлопців, а ні — умовлюся з першим консулом.

Гордовито поглянувши навколо себе, маркіз помітив, що ані зухвальство старого повстанця, ані його рішучий вигляд ні в кого не викликають невдоволення. Тільки один, що сидів у кутку, здавалося, не брав участі в цій сцені і набивав собі тютюном череп'яну люльку. Зневага до промовців, скромна поза і погляд, у якому помітне було співчуття, змусили маркіза уважніше придивитись до цього безкорисливого вояки, в якому він упізнав майора Бріго; вождь роялістів швидко підійшов до нього.

— А ти? — звернувся він до нього. — Чого ти просиш?

— О пане маркізе, хай лиш король повернеться, і я буду задоволений.

— А для тебе?

— Для мене? Жартуєте, ваша вельможність!

Маркіз потиснув жорстку руку бретонця і, підійшовши до пані дю Га, сказав:

— Пані, я можу загинути в бою, не встигши подати королю правдивого звіту про стан католицької армії в Бретані. Якщо вам пощастить побачити реставрацію, не забудьте ні цієї хорошої людини, ні барона дю Геніка. У них двох більше відданості, ніж в усіх цих панів.

Він показав на начальників, що вичікували з виразною нетерплячкою, коли вже молодий маркіз задовольнить їхні прохання. Всі тримали в руках розгорнуті папери, де їхні заслуги були, мабуть, перелічені й засвідчені роялістськими генералами минулих воєн, і всі вже починали ремствувати. В цій юрбі абат Гюден, граф де Бован і барон дю Генік радились, як допомогти маркізові відхилити такі надмірні вимоги, бо вважали становище молодого командувача дуже складним.