Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пані дю Га втратила владу над собою, коли прекрасна суперниця потиснула їй руку, посміхаючись із образливою люб'язністю. Маркіз лишався непорушний, але якраз у цю мить він міцно схопив графа за руку.

— Ви негідно ошукали мене, — сказав він, — і навіть кинули тінь на мою честь; я не якийсь там Жеронт[53] із комедії,— чи ви, чи я повинні за це розплатитися життям.

— Маркізе, — бундючно відповів граф, — я готовий дати вам усі пояснення, яких ви тільки зажадаєте.

І вони рушили до сусідньої кімнати. Навіть найменше втаємничені в цю сцену починали розуміти її вагу, і коли скрипки заграли до танцю, ніхто й не ворухнувся.

— Мадмуазель, яку ж послугу я мала честь вам зробити, та ще таку важливу, що заслужила… — почала пані дю Га, з якимсь шаленством стискаючи губи.

— Пані, чи ж не ви з'ясували мені справжню вдачу маркіза де Монторана? З якою байдужістю цей жахливий чоловік покинув мене на загибель!.. Охоче відступаю його вам.

— А чого ж ви шукаєте тут? — палко спитала пані дю Га.

— Пошани й гідності, яких ви позбавили мене у Вівітьєрі, пані. Що ж до решти, то прошу не турбуватись. Якби навіть маркіз і повернувся до мене, ви, певне, знаєте, що «любов не вернеться вже знов».

Пані дю Га взяла мадмуазель де Верней за руку з тією манірною лагідністю, яку жінки так охоче виявляють одна одній, особливо в присутності чоловіків.

— Ну що ж, бідолашна дитинко, я просто в захопленні від вашої розважливості. Якщо послуга, яку я вам зробила, і здавалась надто суворою, то нехай вона буде принаймні повна, — говорила вона, стискаючи дівчині руку, хоч відчувала бажання вп'ястися в цю ніжну ручку нігтями. — Слухайте, я знаю маркізову вдачу, — провадила вона, фальшиво всміхаючись, — він ошукав би вас, він не хоче й не може ні з ким одружитися.

— Он що!..

— Так, мадмуазель! Він узявся за це небезпечне доручення тільки для того, щоб заслужити руку мадмуазель д'Юкзель, — а його величність обіцяв йому свою цілковиту підтримку.

— Ах, он що!..

Мадмуазель де Верней нічого не додала до цього глузливого вигуку. Молодий і вродливий шевальє дю Віссар, нетерпеливлячись заслужити пробачення за свій жарт, що став початком образ у Вівітьєрі, підійшов до неї і шанобливо запросив до танцю; вона простягла йому руку й пурхнула, щоб зайняти місце в кадрилі, в якій взяла участь і пані дю Га. Убрання дам, котрі нагадували моди вигнаного королівського двору, напудрене й завите волосся — все це здавалося смішним, особливо в порівнянні з елегантним, багатим і водночас строгим туалетом, що його мода дозволила вдягти мадмуазель де Верней. Жінки вголос обурювалися, а in petto[54] заздрили. Чоловіки не переставали милуватися природною красою зачіски, кожною дрібницею вбрання, вся чарівність якого була в тому, що воно підкреслювало стрункий стан.

В цю мить маркіз і граф повернулися до зали і стали позад мадмуазель де Верней, що й не обернулася. Та якби вона й не побачила маркіза в дзеркалі, що стояло якраз навпроти неї, то могла б здогадатися про його присутність з поводження пані дю Га, яка за вдаваною байдужістю ледве приховувала нетерпляче очікування поєдинку, що рано чи пізно мав відбутися між закоханими. Хоч маркіз і балакав з графом та двома іншими гостями, проте він прислухався до розмови між кавалерами й дамами, які з примхи контрдансу на хвилинку зайняли місце мадмуазель де Верней та її сусідів.

— Боже мій, пані, вона справді прибула сама, — сказав кавалер.

— На це потрібна неабияка відвага, — відповіла дама.

— Якби я була так вдягнена, мені здавалося б, що я гола, — промовила інша дама.

— Вбрання, звичайно, не надто пристойне, — відказав кавалер, — але вона така гарна, і ця сукня так їй до лиця!

— Слухайте, мені соромно за неї, вона надто добре танцює. Чи не здається вам, що в ній одразу можна пізнати оперну танцівницю! — вела далі заздрісна дама.

— Може, вона прибула сюди на переговори від імені першого консула? — спитала третя дама.

— Ну, це жарти! — відповів кавалер.

— Її посагом не буде невинність, — сміючись, промовила перша дама.

Молодець раптом обернувся, щоб подивитись, котра з жінок дозволила собі таке глузування, і тоді пані дю Га поглянула на нього так, ніби хотіла сказати: «Бачите, що про неї думають!»

— Пані,— мовив сміючись граф ворогові Марі,— поки що тільки дами позбавили її невинності…

Монторан у думці пробачив графові всі його провини. Він наважився нарешті кинути погляд на свою кохану: її врода, як то майже завжди буває в жінок, у сяйві свічок здавалася ще досконалішою. Але вона обернулася до нього спиною й, вернувшись на місце, заговорила із своїм кавалером; до вух маркіза долинав її надзвичайно лагідний, пестливий голос.

— Перший консул шле до нас дуже небезпечних посланців, — сказав партнер.

— Пане, — відповіла вона, — це вже було сказано у Вівітьєрі.

— Але ж пам'ять у вас, немов у самого короля, — відказав дворянин, невдоволений із себе.

— Щоб вибачати образи, треба їх пам'ятати, — жваво відповіла вона, пом'якшуючи незручність становища усміхом.

[53] Жеронт — комедійний персонаж простакуватого старого.

[54] Потай (іт.).