Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Командир відступив на крок і поглянув з невимовною насмішкою на дівчину, ні в поводженні, ні в обличчі якої не помітно було й натяку на докори сумління.

Жінки мають надзвичайну властивість ніколи не розмірковувати над своїми найбільш гідними осуду вчинками, якщо їх пориває почуття; навіть коли вони прикидаються, в цьому є якась природність, і тільки жінка може вчинити злочин, позбавлений ницості. Найчастіше вони не знають, як усе це сталося.

— Я поїду в Сен-Джемс на бал, який влаштовують шуани, і…

— Але, — втрутився Корантен, перебиваючи її,— туди аж п'ять льє. Хочете, я супроводитиму вас?

— Ви надто заклопотані тим, про що я зовсім не думаю, — відповіла вона, — власною особою.

Зневага, з якою Марі ставилась до Корантена, була дуже до вподоби Юло, і він скорчив свою звичайну гримасу, дивлячись, як дівчина рушила в напрямку церкви Святого Леонарда. Корантен провів Марі очима, і на його обличчі спалахнуло невиразне усвідомлення своєї фатальної влади над цим чарівним створінням; скеровуючи пристрасті Марі, він у такий спосіб сподівався колись панувати над нею.

Мадмуазель де Верней, повернувшись додому, взялася квапливо обмірковувати з Франсіною бальне вбрання. Франсіна, що звикла коритися своїй господині, не прагнучи зрозуміти її намірів, понишпорила в валізах і запропонувала грецький туалет. Всі тоді наслідували грецький стиль. Туалет Марі сподобався; його можна було покласти в легку й зручну картонку.

— Франсіно, дитино моя, я вирушаю далеченько. Ти хочеш лишитися чи супроводитимеш мене?

— Лишитися! — скрикнула Франсіна, — А хто ж вас одягатиме?

— Де ти поділа рукавичку, що я тобі дала сьогодні вранці?

— Ось вона.

— Наший на неї зелену стрічку, а головне — візьми грошей.

Помітивши, що Франсіна бере монети нового карбування, вона вигукнула:

— Не вистачає, щоб нас іще повбивали через них! Нехай Жеремі розбудить Корантена. Ні, не треба, цей нікчема ще ув'яжеться слідом за нами. Краще пошли кого-небудь до командира, хай попросить його позичити кілька екю по шість франків.

З суто жіночою завбачливістю, що не обминає жодної дрібнички, вона подумала про все. Поки Франсіна закінчувала приготування до цієї незбагненної для неї подорожі, Марі взялась удавати совиний крик і навчилася наслідувати цей сигнал так само досконало, як Плазуй-по-Землі. Опівночі вона вирушила з міста через браму Святого Леонарда, вийшла на стежку, що вела до Колючого Гнізда, і попростувала через Жібарійську улоговину, йдучи поперед Франсіни впевненим кроком, бо нею керувала незламна воля, яка надає могутності ході й тілу. Повернутися з балу, не застудившись, — для жінки справа непроста, та коли її серце опанує пристрасть, тіло стає наче лите з бронзи. Подібний намір змусив би довго вагатися навіть відважного чоловіка, та тільки-но така думка зародилась у мадмуазель де Верней, як небезпека стала для неї принадою.

— Ви рушили в дорогу, не попросивши Божого благословення, — промовила Франсіна і обернулася, щоб поглянути на дзвіницю Святого Леонарда.

Побожна бретонка зупинилася, склала руки й проказала молитву до святої Анни Орейської, благаючи послати їм щасливий кінець у цій мандрівці. Марі стояла в задумі, поглядаючи то на простодушне обличчя своєї покоївки, що ревно молилася, то на мінливі відблиски місячного світла, що, пробиваючись крізь просвіти дзвіниці, надавало гранітові філігранної легкості. Мандрівниці швидко дійшли до хатини Налий-Кухля. Хоч які нечутні були їхні кроки, вони розбудили одного з тих величезних псів, яким бретонці довіряють охорону своїх дверей, що замикаються тільки звичайними дерев'яними засувками. Пес підбіг до чужинок і загавкав так люто, що їм довелося відступити на кілька кроків і покликати на допомогу; але в хаті ніщо й не ворухнулося. Та коли мадмуазель де Верней подала сигнал криком сови, одразу ж пронизливо заскрипіли іржаві завіси, і Налий-Кухоль, що квапливо скочив з ліжка, вистромив з дверей своє похмуре обличчя.

— Мені треба якнайшвидше дістатися до Сен-Джемса, — сказала Марі, показуючи «доглядачеві Фужера» рукавичку маркіза Монторана. — Граф де Бован сказав, що ти мене проведеш і будеш моїм захисником у дорозі. Отже, любий мій Налий-Кухлю, осідлай нам двох віслюків і приготуйся супроводити нас. Часу обмаль: якщо ми завтра ввечері не доїдемо до Сен-Джемса, то не побачимо ні Молодця, ні балу.

Ошелешений Налий-Кухоль узяв рукавичку, оглянув її з усіх боків і засвітив смоляну свічку, що була завтовшки з мізинець і кольором скидалася на медяник. Цей товар, що його привозять до Бретані з півночі Європи, як і все, на що натрапляв погляд у цій особливій країні, свідчив про цілковите незнання найзвичайніших принципів торгівлі. Побачивши зелену стьожку на рукавичці, розглянувши мадмуазель де Верней, Налий-Кухоль пошкрябав за вухом, вихилив збанок сидру, запропонувавши склянку й прекрасній дамі, а тоді залишив її сидіти біля столу на зашмарованому до блиску каштановому ослоні, а сам пішов розшукувати віслюків. Синювате світло екзотичної свічки не могло затьмарити примхливої гри місячного проміння, що вкривало ясними плямами чорну стелю й меблі в закуреній хижці. Хлопчик здивовано підвів своє гарненьке личко, а над його пишними кучерями дві корови, поблискуючи великими очима, попросовували рожеві морди крізь діри в стіні хліва. Здоровенний пес — вигляд у нього був не дурніший, ніж у людей з цієї сім'ї, — здавалося, розглядав незнайомих жінок з не меншою цікавістю, ніж хлопець. Художник довго б милувався нічними ефектами цієї картини, але Марі не хотілося заводити розмову з Барбеттою, що підвелася на постелі, як привид, і вже, пізнавши її, широко розплющила очі; дівчина вийшла, щоб вирватися із смердючої халабуди й уникнути запитань Довгодзьобої. Вона хутко вибралась нагору східцями, вирубаними в скелі, під якою притулилась хижка Налий-Кухля, і замилувалася безмежним розмаїттям краєвидів — досить було ступити крок вище, до верховини, чи нижче, до балки, як пейзаж змінювався. Місячне сяйво оповивало Куенонську долину немовби ясним серпанком. Звичайно, жінці, що ховає в серці зневажену любов, більше відповідає меланхолія, якою сповнює душу ніжне сяйво, фантастичні потвори скель, нюанси різних кольорів на воді. Раптом тишу порушило ревіння віслюків; Марі квапливо зайшла до шуанової хижки, й вони незабаром вирушили. Налий-Кухоль, озброєний мисливською двостволкою, вдягнений у козячий кожух, нагадував Робінзона Крузо. Вугрувате зморщене обличчя шуана ледь виглядало з-під крислатого капелюха, що його селяни ще й досі носять за давньою традицією, пишаючись завойованим за часів кріпацтва правом на цей старовинний панський головний убір. Маленький нічний караван, рухаючись під охороною провідника, чиє вбрання, поводження і постать мали в собі щось патріархальне, нагадував «Утечу до Єгипту» — витвір похмурого пензля Рембрандта. Налий-Кухоль старанно уникав великих шляхів, ведучи мандрівниць нескінченним лабіринтом бретонських доріг.

Тільки тоді мадмуазель де Верней зрозуміла, що таке шуанська війна. Проїжджаючи покрученими дорогами, вона могла краще уявити собі довколишню місцевість, що з височини здавалася їй такою мальовничою; лише заглибившись у цей край, можна було збагнути всі небезпеки й нездоланні труднощі, які таїлися тут. З давніх-давен кожний лан селяни обносили земляним валом у формі призми футів шість заввишки; на його гребені ростуть каштани, дуби та буки. Ці вали звуться живоплотами (за прикладом Нормандії); довгі віти дерев, що ростуть зверху, майже завжди звисають над дорогою, утворюючи велетенську арку. Дороги, похмуро затиснуті між стінами глинясної землі, нагадують фортечні рови, і коли тільки граніт, що в цих місцях майже всюди виходить на поверхню грунту, не утворює щось подібне до нерівного бруку, там завжди непролазна грязюка, і навіть невеликий візок мусять тягти дві пари волів або двоє низькорослих, але надзвичайно дужих тутешніх конячок. Болото на дорогах — явище таке звичайне, що здавна повелося лишати для пішоходів стежечку, так звану обочину, яка починається й кінчається разом із кожною ділянкою. Щоб перейти з одного поля на інше, треба підніматися на вал східцями, частенько слизькими після дощу.

На цих звивистих дорогах мандрівникам довелося долати ще багато й інших перешкод. Кожен вал, що захищає клаптик землі, має вхід завширшки близько десяти футів, і вхід цей закритий тим, що на заході Франції зветься коловоротом. Коловорот — це колода або деревина, одним продовбаним кінцем настромлена на нетесаний стовп, що є ніби віссю. До кінця колоди, що виступає за вісь, для рівноваги чіпляють важкий камінь, щоб навіть дитина могла орудувати цим своєрідним польовим шлагбаумом, легший кінець якого лягає в гніздо з внутрішнього боку земляного валу. Часом селяни, заощаджуючи камінь, беруть для противаги просто деревину з грубим відземком. Зрештою, кожна перегорожа має свої відмінності залежно від особистої вигадливості господаря. Часто коловорот складається з однієї тільки жердини, що обома кінцями вмазана глиною в насип. А часом він скидається на чотирикутні ворота, збиті з кілків, розміщених рівномірно, ніби щаблі драбини, покладеної боком. Ці ворота відчиняються, як і всякий коловорот, їх відкочують набік за допомогою коліщати з дерев'яного кругляка. Всі ці загорожі й коловороти надають місцевості вигляду величезної шахівниці, кожен лан утворює ніби окрему клітину, цілком ізольовану від інших, замкнену, ніби фортеця, і, як фортеця, захищену валами. Вхід, який легко захищати, завжди дуже небезпечний для нападників. Справді, бретонський селянин, залишаючи землю під паром, вважає, що її родючість можна збільшити, даючи змогу рости на ній великим кущам дроку, і так їх доглядає, що невдовзі вони сягають людського зросту. Цей забобон, гідний людей, які тримають гній на найвищому місці свого подвір'я, призводить до того, що п'ята частина поля вкривається заростями дроку, де може причаїтися безліч засідок. Нарешті, немає, мабуть, тут жодного поля, де не росло б кілька старих яблунь; з їхніх плодів роблять сидр, — вони хилять до самої землі своє розложисте гілля і тінню заглушують посіви; а коли ви згадаєте, які маленькі ці поля, які великі ростуть тут на валах дерева, що своїм жадібним корінням захоплюють четвертину грунту, то матимете уявлення про тутешнє хліборобство й про вигляд місцевості, якою мадмуазель де Верней проїздила тієї ночі.

Хто зна, чи то бажання уникнути суперечок за землю, чи, може, такий зручний для лінощів звичай тримати худобу в оборі, щоб не пасти її,— змусили спорудити ці грізні укріплення, ці незліченні перешкоди, що роблять країну неприступною, а війну армій — неможливою. Коли отак, крок за кроком, вивчити місцеві умови, стане зрозуміла неминучість поразки регулярних військ у війнах із повстанцями: адже п'ятсот чоловік тут можуть чинити опір військам усього королівства. В цьому й крилася вся таємниця військових дій шуанів. І мадмуазель де Верней збагнула, чому Республіка змушена була придушувати заколот скоріше засобами поліційними й дипломатичними, аніж марним застосуванням збройної сили. Справді, що можна було вдіяти проти людей досить кмітливих, щоб не захоплювати міст, а триматися в полях, оточених укріпленнями, які неможливо зруйнувати? Чому не розпочати переговорів, коли вся сила цих засліплених селян полягала в спритному й заповзятливому ватажку? Марі була в захопленні від проникливості міністра, що, сидячи в кабінеті, розгадав спосіб втихомирення бунтівного краю. Їй здавалося, що вона зрозуміла, якими міркуваннями керуються люди, такі могутні, що одним поглядом охоплюють усю державу, люди, дії яких, злочинні в очах юрби, лише гра необмеженої думки. В цих грізних душах є якась частка могутності фатуму чи долі, якийсь дар передбачення, ознаки якого раптом підносять їх дуже високо; щойно юрба шукала їх поміж себе, потім зводить очі і бачить, що вони вже ширяють угорі. Здавалося, ці міркування виправдували й навіть ушляхетнювали мстиві наміри мадмуазель де Верней; до того ж наполеглива робота думки і її сподівання додавали їй досить енергії, щоб переносити незвичну й виснажливу подорож. В кінці кожного земельного володіння Налий-Кухоль пропонував обом мандрівницям зійти з віслюків і допомагав їм на важкому переході, а коли стежка кінчалася, вони знов сідали верхи і їхали далі заболоченими дорогами, де затужавіле болото вже свідчило про наближення зими. Поєднання високих дерев, вибалків і насипів підтримувало в низинах вологу, що часто огортала трьох наших подорожніх крижаною запоною. Вкрай знеможені, вони на світанку досягли лісів Маріньє. Просуватися широкою лісовою дорогою стало легше. Склепіння, утворене густими вітами дерев, захищало подорожніх від неласкавого неба, а численні перешкоди, які їм доводилося долати перед тим, тепер зникли.

Ледве проїхали вони лісом приблизно льє, як раптом почули вдалині невиразний гомін голосів і дзеленькання дзвіночка, але в його сріблястих звуках не було своєрідної монотонності — ознаки того, що рухається череда. Не зупиняючись, Налий-Кухоль дуже уважно вслухався в ці звуки, аж ось порив вітру доніс до нього кілька слів церковного співу, і, мабуть, цей спів так сильно вплинув на нього, що він, глухий до всіх заперечень мадмуазель де Верней, побоювання якої ще збільшила похмурість нового краєвиду, повернув стомлених віслюків на стежку вбік від дороги на Сен-Джемс. І праворуч, і ліворуч насувалися одна на одну величезні гранітні скелі химерних обрисів. З розколин кам'яного громаддя тяглося довге, подібне до велетенських змій коріння, шукаючи поживи для столітніх буків. Узбочини дороги нагадували підземні гроти, знамениті своїми сталактитами. Величезні кам'яні фестони, на яких темна зелень гостролиста й папороті поєднувалися із зеленкуватими й білястими плямами моху, приховували провалля чи входи до глибоких печер. А коли троє подорожніх проїхали вузенькою стежечкою кілька кроків, найдивовижніша картина відкрилася очам мадмуазель де Верней, і тепер вона зрозуміла упертість Налий-Кухля.

Над півкруглою улоговиною, наче грубі сходи, здіймалися амфітеатром гранітні уступи гір, і на них височіли одні над одними стрункі чорні ялини й пожовклі каштани; місцина нагадувала величезний цирк, де зимове сонце скоріше розливало бліді барви, аніж своє ясне проміння, а осінь скрізь понастеляла рудуваті килими сухого листя. Посеред цієї зали, яку, здавалося, спорудив всесвітній потоп, стояли три величезні друїдичні камені[48] — широкий вівтар, на якому підносилася стара церковна корогва. З сотню чоловік навколішках, без шапок ревно молились у цій кам'яній загорожі, де священик з двома вікаріями правив месу. Убоге вбрання священика, його слабкий голос, що звучав на широкому просторі, як тихий журкіт, сповнені віри люди, об'єднані в єдиному почутті і простерті перед позбавленим усякої пишноти вівтарем, нічим не прикрашений хрест, дика велич храму, час, місцина — все надавало цій сцені рис наївної простоти, властивої першій добі християнства. Мадмуазель де Верней охопив захват. Ця відправа в лісовій гущавині, культ, що його переслідування повернуло до першоджерела, стародавня поезія, відважно відновлена серед примхливої, химерної природи, шуани, озброєні й беззбройні, жорстокі й побожні, водночас воїни й діти — все це нітрохи не було подібне до того, що вона будь-коли бачила чи могла собі уявити. Вона пригадала, як у дитинстві захоплювалась пишнотою римської церкви, такою принадною для почуттів; але вона ще не знала Бога, Бога без прикрас: хрест на вівтарі, вівтар на землі; замість різьбленого листя, що в соборах оздоблює готичні арки, — осіннє листя на деревах, які підтримують небесне склепіння; замість різнобарвних відблисків кольорових вітражів — перші червонясті промені сонця, що тьмяно осяває вівтар, священика і його паству. Люди, що зібралися тут, були фактом, а не системою, це була молитва, а не релігія. Але людські пристрасті, на мить приглушені перед гармонією таємничої картини, незабаром ожили й бурхливо виступили на сцену.

Коли мадмуазель де Верней прибула сюди, закінчувалося читання Євангелія. У священику вона із острахом упізнала абата Гюдена й квапливо сховалася від нього за величезною гранітною брилою. Вона швиденько потягла за собою Франсіну, але марно силкувалася змусити й Налий-Кухля залишити те місце, яке він обрав для участі у службі Божій. Марі сподівалась уникнути небезпеки, яка їй загрожувала, бо завдяки характеру місцевості могла щезнути звідси раніше за всіх. Крізь широку розколину скелі вона бачила, як абат Гюден піднявся на гранітну брилу, що правила йому за амвон, і почав проповідь:

— In nomine Patris et Filii, et Spiritus Sancti…[49]

На цих словах усі присутні побожно перехрестилися.

— Любі браття, — вів далі абат гучним голосом, — насамперед помолімося за полеглих: за Жана Котегрю, Нікола Лаферте, Жозефа Бруе, Франсуа Паркуа, Сюльпіса Купйо — всі вони з нашої парафії і померли від ран, яких зазнали в бою коло Пелеріни та під час облоги Фужера. De profundis…#

# 3 глибини (латин.). — Початок покаянного псалма у заупокійній відправі.

Псалом читали за звичаєм і священнослужителі, й усі молільники, виголошуючи по черзі кожен вірш із піднесенням, що провіщало успіх проповіді. Коли закінчили псалом, абат Гюден знову почав говорити, і голос його дедалі міцнішав, бо старий єзуїт не забував про те, що бурхливий запал мови — найпереконливіший аргумент для його диких слухачів.

[48] Друїдичні камені — культові камені давньокельтських жерців-друїдів.

[49] В ім'я Отця і Сина і Святого Духа (латин.).