Ці дипломатичні міркування були даремні. Захоплення, що його граф вирішив удавати, невдовзі обернулося на бурхливу примху пристрасті, і небезпечна чарівниця залюбки її розпалювала.
— Графе, — мовила вона, — ви мій бранець, ваша доля в моїх руках. Тільки за моєю згодою може відбутися ваша страта, а я надто цікава, щоб дозволити розстріляти вас негайно.
— А якщо я вперто мовчатиму? — весело запитав він.
— Та що ви, графе! Таке ще можливе з порядною жінкою, але з якоюсь дівкою!..
Ці слова, сповнені гіркої іронії, мадмуазель де Верней просичала (як висловився Сюллі[46], кажучи про герцогиню де Бофор), і вони свідчили про такий гострий язик, що здивований граф мовчки витріщився на свою жорстоку супротивницю.
— Послухайте, графе, — провадила вона далі, глузливо посміхаючись, — щоб не заперечувати ваших слів, я буду, як і всі ці тварюки, доброю дівкою. Насамперед ось ваша рушниця…
І насмішкувато-лагідним жестом вона простягла йому карабін.
— Слово честі дворянина, мадмуазель, ви чините…
— Е, що там! — перебила вона графа. — Досить уже з мене дворянських слів честі. Поклавшись на слово дворянина, я прибула до Вівітьєра. Ваш ватажок заприсягся мені, що я і мій конвой будемо там у безпеці.
— Яка підлота! — вигукнув Юло, насупивши брови.
— Це сталося з вини графа, — мовила Марі, показуючи Юло на дворянина. — Безперечно, Молодець мав чесний намір дотримати свого слова; але граф звів на мене якийсь брудний наклеп, підтвердивши все вигадане про мене Шаретовою Лошицею…
— Мадмуазель, — мовив граф, вкрай засоромлений, — я голову собі дам відрубати, коли не казав саму лише чисту правду…
— Що саме?
— Що ви були…
— Кажіть сміливо — що я була коханкою…
— Маркіза, а нині герцога Ленонкура, одного з моїх друзів, — закінчив граф.
— Тепер я могла б послати вас на страту, — мовила вона, начебто нітрохи не збентежена таким обвинуваченням, тоді як граф був вражений тією справжньою чи удаваною безтурботністю, з якою вона зустріла цей докір. — Однак, — додала вона, сміючись, — проженіть назавжди зі своєї уяви оті смертоносні шматочки свинцю, бо ви мене зганьбили не більше, ніж свого друга, стверджуючи, наче я була його… фе, гидко й казати! Послухайте, графе, хіба ж ви не бували у домі мого батька, герцога де Вернея? Адже ж так?
Вважаючи, що Юло не повинен чути такого важливого признання, мадмуазель де Верней жестом наказала графові наблизитися й шепнула йому на вухо кілька слів. У графа де Бована вихопився приглушений вигук подиву, він ошелешено глянув на Марі, що квапливо додала кілька подробиць до пробудженого нею спогаду, і, притулившись до каміна, прибрала вигляду щирості й дитячої безневинності. Граф упав перед нею на коліно.
— Мадмуазель, — вигукнув він, — я благаю вас, простіть мені мою провину, хоч я і не гідний вашої ласки.
— Мені нічого вам прощати, — відповіла Марі.— Підстав каятися тепер у вас не більше, ніж коли ви зухвало обмовили мене у Вівітьєрі. Але такі загадки вище вашого розуміння. Знайте тільки, графе, — додала вона поважно, — що в дочки герцога де Вернея вистачить великодушності, щоб подбати про вашу долю.
— Навіть після такої тяжкої образи? — спитав наче з жалем граф.
— Деякі особи стоять так високо, що образа не може їх зачепити. Я належу до їхнього числа, графе.
Кажучи ці слова, дівчина прибрала такої гордої й благородної постави, що її бранець перейнявся пошаною до неї, а для Юло вся ця інтрига стала ще більш незрозумілою. Він підняв руку, підкручуючи вуса, й нишком глянув занепокоєним оком на мадмуазель де Верней, і вона подала йому знак, що не відступає від свого плану.
— А тепер поговорімо, — сказала Марі по короткій мовчанці.— Франсіно, принеси нам світла, серденько.
І вона спритно завела розмову про ті часи, що всього за кілька років стали старим режимом. Жвавість її спостережень, влучність зауважень легко перенесли графа у недавнє минуле; багато разів вона давала йому нагоду виказати свій розум, люб'язно й тонко наводячи його на дотепні відповіді, так що врешті граф признався сам собі, що ніколи досі він не був такий приємний в товаристві. Він відчув себе помолоділим, і йому захотілося, щоб високу думку про його власну особу поділила й чарівна його співрозмовниця. Лукавій дівчині було до вподоби випробовувати на графові всі засоби свого кокетства, і вона робила це з тим більшою спритністю, що для неї це була тільки гра. То дозволяючи йому вірити в швидкий успіх, то немов здивована палкістю своїх почуттів, вона зненацька ставала холодною, і це ще більше вабило до неї графа, непомітно розпалюючи його раптову пристрасть. Вона була достоту схожа на рибалку, який час від часу витягає вудку, щоб подивитись, чи піймалася рибка на гачок. За принаду бідолашному Бованові стала наївна втіха, з якою його рятівниця вислухала два-три досить удалих компліменти. Еміграція, Республіка, Бретань і шуани були тепер за тисячу льє від його думок. Юло сидів, випроставшись, незворушний і мовчазний, наче бог Терм[47]. Через брак освіти він був цілком неспроможний брати участь у таких розмовах і лише здогадувався, що обидва співрозмовники дуже дотепні; всі зусилля свої він докладав до того, щоб їх зрозуміти й дізнатися, чи не змовляються вони, бува, проти Республіки.
— Мадмуазель, — казав граф, — Монторан походить із славного роду, добре вихований, непоганий з лиця, але в ньому зовсім немає галантності. Він надто молодий, не бачив Версаля, йому бракує справжньої світської науки, отож, замість очорнити супротивника, він хапається за ніж. Він здатний на шалене кохання, але ніколи не матиме тих вишуканих тонкощів у поводженні, якими вирізнялися Лозен, Адемар, Куаньї та багато інших! Він зовсім позбавлений приємного хисту говорити жінкам милі речі, що, зрештою, більше їм до вподоби, ніж бурхливі пристрасті, які швидко їх стомлюють. Так-так, хоч він із породи серцеїдів, та не має ані їхньої невимушеності, ані грації.
— Я це помітила, — сказала Марі.
«Ах! — мовив сам до себе граф. — Який голос, який погляд! Безперечно, незабаром я стану з нею на коротку ногу. І, присягаюся, щоб належати їй, я ладен повірити всьому, в чому вона захоче мене переконати».
Подали обід; граф запропонував їй руку, Мадмуазель де Верней поводилася за столом з такою чемністю й таким тактом, які прищеплюються тільки добрим вихованням та витонченим придворним життям.
— А тепер ви повинні піти, — звернулась вона до Юло, встаючи з-за столу, — вас він боятиметься, а коли я залишуся з ним наодинці, то швидко дізнаюсь у нього про все, що мені треба; він уже в такому стані, коли чоловік скаже жінці все, що думає, і на все дивитиметься її очима.
[46] Сюллі Максиміліан де Бетюн (1559–1641) — герцог, гугенот. В 1599–1611 рр. сюрінтендант (міністр) фінансів французького королівства.
[47] Терм — давньоримський бог, охоронець меж полів і покровитель сільського господарства.