Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не смійтеся, графе, ви — мій полонений. Якщо ви поворухнетеся, то взнаєте, на що здатна зневажена жінка.

В ту хвилину, коли граф і Марі дивились одне на одного, схвильовані різними почуттями, від скелі долинули нерозбірливі крики:

— Рятуйте Молодця! Розсипайтеся! Рятуйте Молодця! Розсипайтеся!

Заглушуючи цей безладний лемент, у хатині почувся Барбеттин голос, і двоє ворогів прислухалися до нього з протилежними почуттями, розуміючи, що вона звертається більше до них, ніж до свого сина.

— Хіба ти не бачиш синіх? — сердито кричала Барбетта. — Ходи-но сюди, паскудний хлопчиську, або я тебе піймаю сама. Ти хочеш потрапити під кулі? Біжи, притьмом ховайся!

В той час, як відбувалися ці дрібні швидкоплинні події, у брудний двір стрибнув якийсь синій.

— Прудконогий! — гукнула, до нього мадмуазель де Верней.

Прудконогий прибіг на її голос і націлився в графа вправніше, ніж його рятівниця.

— Аристократе — сказав насмішник-солдат, — не ворухнися, а то я знищу тебе в одну мить, як Бастілію!

— Пане Прудконогий, — ласкавим голосом мовила мадмуазель де Верней, — ви відповідаєте мені за цього полоненого. Робіть, як знаєте, але його треба цілим і здоровим доставити до Фужера.

— Слухаю, пані.

— Дорога на Фужер тепер вільна?

— Цілком безпечна, якщо тільки шуани не воскреснуть.

Мадмуазель де Верней весело озброїлась легкою мисливською рушницею де Бована й, іронічно посміхаючись, сказала полоненому:

— Прощавайте, графе! Або, скоріше, до побачення! — і, надівши свого крислатого капелюха, побігла стежкою.

— Трохи пізно я зрозумів, — гірко мовив де Бован, — що ніколи не слід жартувати з честю жінок, які втратили честь.

— Аристократе! — гримнув на нього Прудконогий. — Коли не хочеш, щоб я тебе відправив до вашого колишнього раю, не смій казати жодного лихого слова про цю гарну даму!

Мадмуазель де Верней верталася до Фужера стежечками, що пролягали поміж скель Святого Сульпіція і Колючим Гніздом. Добравшись до узвишшя, вона швидко подалася кривулястою стежкою по кам'янистому схилу і замилувалася чарівною Нансонською долиною, де недавно гримів бій, а тепер панувала глибока тиша. Згори вузька улоговина скидалася на зелену вулицю. Мадмуазель де Верней увійшла до міста через браму Святого Леонарда, куди привела її стежечка. Городяни, й досі стривожені боєм, бо стрілянина все ще долинала здалеку й могла тривати цілісінький день, чекали біля брами повернення національних гвардійців, щоб дізнатися про втрати. Вигляд мадмуазель де Верней, рушниця в руках, її чудне вбрання, розпатлане волосся, замазані вапном шаль і сукня, брудні зарошені черевики — все це викликало надзвичайну цікавість фужерців, тим паче що влада, врода й дивна вдача парижанки стали вже за головну тему міських розмов.

Франсіна, охоплена страшною тривогою, всю ніч чекала на свою господиню; врешті побачивши її, дівчина кинулась була до неї з розпитами, але мадмуазель де Верней дружнім жестом звеліла їй мовчати.

— Я залишилась жива, моя люба, — сказала Марі й, трохи помовчавши, додала: — Як я прагнула гострих відчуттів, коли виїздила з Парижа! Тепер я їх маю доволі…

Франсіна, зауваживши, що її господиня, певно, дуже зголодніла, хотіла була вийти поклопотатися про сніданок, та мадмуазель де Верней зупинила її:

— О ні! Ванну, найперше ванну! Насамперед помитися!

Франсіна неабияк здивувалася, коли мадмуазель де Верней звеліла подати їй найелегантніший з привезених із Парижа уборів. Після сніданку Марі одяглася дуже вишукано й дбайливо, як жінка робить цю важливу справу, коли збирається показатись на балу своєму коханому. Франсіна не могла збагнути насмішкуватих веселощів своєї господині. Це не була радість кохання, — жінка ніколи не помилиться в її виявах, — тут крилась якась зловтіха, що не віщувала нічого доброго. Марі сама задрапувала завіси на вікні, з якого відкривався чудовий краєвид, потім присунула канапку до каміна так, щоб вогонь найвигідніше освітлював її обличчя, й звеліла Франсіні дістати квітів, аби надати кімнаті святкового вигляду. Франсіна принесла квіти й за вказівками Марі мальовниче їх порозставляла. Востаннє оглянувши задоволеним поглядом кімнату, вона звеліла Франсіні послати до командира по свого полоненого, а сама прилягла на канапці, щоб відпочити й водночас прибрати недбалу позу, повну грації та знемоги, що має в деяких жінок невідпорну чарівність. Солодка млість, розлита в усьому тілі, зваблива ніжка, що ледь видніла з-під складок сукні, вигин шиї, рука з тоненькими пальчиками, що звисала з подушки, немов китичка жасмину, — все гармоніювало з поглядом її очей, збуджувало й спокушало. Вона звеліла запалити пахощі, і в кімнаті розлилися ніжні духмяні хвилі, що так владно полонять чоловічі почуття й частенько готують перемогу, коли жінка хоче здобути її непомітно, без домагань. За кілька хвилин у вітальні, прилеглій до кімнати Марі, почулася важка хода старого воїна.

— Ну, командире, де мій полонений?

— Я щойно дав наказ призначити пікет з дванадцяти солдатів, щоб розстріляти його як ворога, захопленого зі зброєю в руках.

— То ви розпоряджаєтесь моїм полоненим! — вигукнула мадмуазель де Верней. — Послухайте, командире, вбивати людей, за винятком як у бою, не дає вам ніякого задоволення, якщо вірити вашому обличчю. Так от, поверніть мені мого шуана, відкладемо на деякий час його смерть, я беру це на себе. Заявляю вам, що цей аристократ мені дуже потрібний, він допоможе здійснити наші заміри. До того ж розстрілювати цього шуана-аматора так само безглуздо, як стріляти в повітряну кулю: досить уколоти її шпилькою, і з неї вийде все повітря. Бога ради, полишіть цю жорстокість аристократам. Республіка повинна бути великодушна. Хіба ви не простили б жертвам Кіберона й багатьом іншим? Отож пошліть ваш пікет у дозор, а самі приходьте обідати до мене разом із моїм полоненим. Та не гайтеся, за годину вже посутеніє,— додала вона, всміхаючись, — і коли ви запізнитесь, мій туалет утратить весь свій ефект.

— Але, мадмуазель… — почав був спантеличений командир.

— Ну, що вас бентежить? Ага, зрозуміла! Граф ні в якому разі не вислизне з ваших рук. Рано чи пізно вогонь ваших карабінів обпалить крильця цьому товстому метелику.

Командир злегка знизав плечима, як людина, змушена мимохіть коритися бажанням гарненької жінки. За півгодини він повернувся разом із графом де Бованом.

Мадмуазель де Верней удала, ніби здивована цими несподіваними відвідинами, і, здавалося, зніяковіла, що граф побачив її в недбалій позі на канапці; але, прочитавши в його очах, що перше враження відповідає бажаному, вона підвелась і з надзвичайною грацією, з витонченою ґречністю привітала гостей. В її рухах, усмішці, в ході, в голосі не було нічого завченого чи вимушеного, ніщо не зраджувало її потаємних замірів. Все в неї було гармонійне, жодна риса не давала приводу подумати, що вона лише перейняла манери вищого світу, до якого сама не належить. Коли рояліст і республіканець посідали, вона суворо глянула на графа. Дворянин достатньо знав жінок, щоб зрозуміти: зневага до красуні може коштувати йому смертного вироку. Незважаючи на цю думку, він не виявив ані веселощів, ані смутку, даючи зрозуміти, що й не чекає такої швидкої розв'язки. Невдовзі йому видалося кумедним думати про смерть в присутності вродливої жінки. Неприступний вигляд Марі наштовхнув його на певні думки: «Хтозна, — казав він сам до себе, — може, графська корона буде їй більш до вподоби, ніж утрачена корона маркіза? Монторан сухий, як скіпка, а я… — Він задоволено оглянув себе, — Ну, свою голову мені в усякому разі пощастить урятувати».