Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мадмуазель де Верней затулила рукою приплющені очі, але старий для більшої певності ще й погасив лампу; тоді взяв свою рятівницю за руку й повів її якимсь покрученим проходом; вони ступили сім-вісім кроків, а за кілька хвилин старий обережно зняв з очей її руку, і Марі побачила себе в тій кімнаті, яку щойно залишив маркіз де Монторан; це була д'Оржемонова спальня.

— Дорога дитино, — мовив старий, — тепер ви можете йти. Але не роздивляйтеся так пильно довкола. У вас, напевно, немає грошей? Ось десять екю. Вони трохи стерлися, та дарма, їх візьмуть. Коли вийдете з садка, зразу натрапите на стежку, вона веде до міста, або, як тепер кажуть, до округи. Але навколо Фужера шуани, ви навряд чи зможете скоро туди дістатися. Отож вам напевно потрібний буде надійний притулок. Добре запам'ятайте, що я вам казатиму, але скористайтеся цією порадою тільки в крайньому випадку. На дорозі, що веде до Колючого Гнізда через Жібарійську улоговину, ви побачите ферму, де живе Сібо Великий, на прізвисько Налий-Кухоль. Зайдіть туди і скажіть його жінці: «Добридень, Довгодзьоба!» — і Барбетта сховає вас. Якщо Налий-Кухоль побачить вас уночі, то подумає, що це привид, а вдень ви зможете відкупитися від нього десятьма екю. Прощавайте! Ми з вами розрахувалися. Але якби ви забажали, — він жестом показав на сади й луки навколо будинку, — все це належало б вам!

Мадмуазель де Верней кинула вдячний погляд на старого дивака, і той відповів зітханням найрізноманітніших тонів.

— Безперечно, ви повернете мені ці десять екю, — зауважте, що я нічого не кажу про проценти, — то покладіть їх на мій рахунок у метра Патра, фужерського нотаря. До речі, він міг би скласти нашу шлюбну угоду, якби ви захотіли, моє золотко!.. Прощавайте!

— Прощавайте, — мовила вона, усміхаючись, і помахала йому рукою.

— Якщо вам будуть потрібні гроші,— гукнув він їй навздогін, — я позичу вам з п'яти відсотків. Так, лише з п'яти. О, невже я сказав «з п'яти»?

Марі пішла.

«На вигляд вона наче й хороша дівчина, — думав старий, — проте тайник у комині я перебудую».

Він узяв дванадцятифунтовий буханець хліба, шинку й повернувся до своєї схованки.

Вийшовши в поле, мадмуазель де Верней наче відродилася — передсвітанкова свіжість овіяла її обличчя, що його протягом кількох; годин немов обпалювало гаряче повітря. Вона намагалася знайти вказану їй стежку, але місяць уже зайшов і темрява так погустішала, що їй довелося йти навмання. Раптом у неї похолонуло серце від страху впасти в прірву, і це врятувало її, бо вона зупинилася, відчувши, що досить їй ступити іще один крок — і земля зникне в неї з-під ніг. Прохолодний вітерець, що пестив її волосся, дзюркіт води, власний інстинкт — все підказало їй, що вона опинилася біля самого краю скель Святого Сульпіція. Обхопивши руками стовбур дерева, дівчина чекала світанку, сповнена тривоги: їй вчувалися брязкіт зброї, кінський тупіт, гомін людських голосів. Вона дякувала темній ночі, що врятувала її від небезпеки попасти в руки шуанів, коли вони справді оточили Фужер, як сказав їй старий скнара.

Немов запалені вночі багаття — гасла до повстання за свободу, — спалахнули над гірськими вершинами червонясті відблиски, але підніжжя гір зберігали ще свій синюватий колір, контрастуючи з білою імлою, що колихалася над росяними долинами. Невдовзі з-за обрію поволі випливло рубінове кружало, й небеса привітали його; з темряви помалу виступали всі обриси пейзажу, дзвіниця Святого Леонарда, скелі й луки, повиті сірою запоною, і в променях народжуваного дня вималювалися на верховинах дерева. Чудовим стрибком сонце вихопилося над загравою пурпурових, жовтогарячих, сапфірових смуг, яскраве світло рівними пасмами гармонійно осяяло пагорби і залило долини. Пітьма щезала, в природі переміг день. Знявся холодний вітерець, заспівали пташки, повсюди пробудилось життя. Та тільки-но Марі встигла окинути поглядом прегарний краєвид унизу, як випари, що частенько бувають у цій вологій місцевості, простяглися суцільною пеленою, затопили долини, піднялися до найвищих вершин і поховали розкішну улоговину під сніжно-білим покровом. Невдовзі мадмуазель де Верней здалося, що перед нею розкинулося крижане море, подібне до альпійських льодовиків. Потім по хмарах туману покотилися хвилі, як в океані, здіймаючись високими гребенями, колихаючись, люто вируючи, забарвлюючись під сонячним промінням у яскраво-рожеві тони, а де-не-де нагадуючи своїм прозорим блиском озера рідкого срібла. Раптом північний вітер дмухнув на цю фантасмагорію і розвіяв туман, що впав на траву насиченою озоном росою. І тоді мадмуазель де Верней побачила на фужерських скелях силу-силенну темних постатей. Сімсот чи вісімсот озброєних шуанів метушилися в передмісті Святого Сульпіція, немов мурашки у розворушеному мурашнику. Трьохтисячна навала, з'явившись наче якимсь чудом, захопила околиці замку й розпочала шалену атаку. Незважаючи на свої вкриті зеленню фортечні вали й старезні сірі вежі, сонне місто не встояло б перед ворогом, якби не пильність Юло. Батарея, захована на узгірку в глибині окопу за валами, відповіла вогнем на перші постріли шуанів і перепинила їм шлях до замку. Картеч розчистила, наче вимела, дорогу. Тоді із брами Святого Сульпіція вийшла рота солдатів, вишикувалась на дорозі, скориставшись розгубленістю шуанів, і вдарила по них нищівним вогнем. Побачивши, що замкові вали зразу вкрилися шеренгами солдатів, наче умілий театральний декоратор миттю провів там сині смужки, і упевнившись, що фортечний вогонь захищає республіканських стрільців, шуани не наважились чинити опір. Однак інші шуани, захопивши невелику долину річки Нансон, видерлися по скелястих уступах нагору й добулися до бульвару; відразу бульвар заряснів козячими шкурами й став схожий на потемнілу від давності солом'яну покрівлю. Водночас несамовиті постріли залунали у частині міста, оберненій до Куенонської долини. Очевидно, Фужер оточили й атакували з усіх боків. Шуани навіть спробували підпалити передмістя — червоні спалахи замиготіли на східному боці скелястої гори. Проте вогненні язики, що вихопилися були понад ґонтовими й дроковими покрівлями, невдовзі згасли; натомість розляглися клуби чорного диму — пожежа, видно, вже догоряла. Білі й брунатні хмари ще раз затулили від мадмуазель де Верней це видовище, та незабаром вітер розігнав пороховий дим. Республіканський командир уже звелів повернути жерла гармат так, щоб можна було обстрілювати Нансонську долину, скелю й Королевині сходи, — з висоти бульвару він бачив, що всі його накази виконуються бездоганно. Дві гармати, встановлені на посту біля брами Святого Леонарда, знищили мурашник шуанів, які захопили були цю позицію, а фужерські національні гвардійці, що збіглися на церковний майдан, остаточно прогнали ворога. Бій тривав лише півгодини й коштував синім менше сотні чоловік. Шуани були розгромлені й відкинуті і вже відступали у всіх напрямках за неодноразовими наказами Молодця; він і гадки не мав, що його сміливий напад зазнав поразки через різанину у Вівітьєрі — вона спонукала Юло потай вернутися до Фужера. Артилерія синіх прибула тільки цієї ночі; якби Монторан довідався про перевезення снарядів, то напевне відмовився б від свого задуму, знаючи, що його розголошення спричинилось би до сумного кінця. Справді, Юло так само прагнув провчити Монторана, як той бажав домогтися успіху своєї атаки, щоб вплинути на рішення першого консула. Та тільки-но гримнув перший гарматний постріл, маркіз зрозумів, що було б божевіллям заради честолюбства продовжувати невдалу атаку. Щоб не кидати шуанів на марну згубу, він поспішив відрядити сім чи вісім гінців із наказом негайно відступити з усіх пунктів. Помітивши свого супротивника в оточенні численної військової ради, в якій була й пані дю Га, Юло дав по них залп, але місце на скелястій горі Святого Сульпіція було обрано так вдало, що ватажок шуанів був там у цілковитій безпеці. Тоді Юло раптом змінив роль: від захисту перейшов до нападу. Тільки-но шуани заворушилися, відкриваючи наміри маркіза, сотня, що стояла під замковими мурами, одержала наказ захопити верхні проходи Нансонської долини і таким чином відрізати відступ шуанам.

Незважаючи на свою ненависть, мадмуазель де Верней перейнялася співчуттям до людей, що були під командою її коханого, й хутко обернулася — подивитись, чи ще не закритий інший прохід. Але й там вона побачила синіх, котрі, очевидно, перемогли ворога на протилежному боці Фужера й тепер поверталися з Куенонської долини через Жібарійську улоговину з наміром здобути Колюче Гніздо й ту частину скель Святого Сульпіція, де були нижні проходи в долину. Отож, замкнені у міжгір'ї, на вузькому видолинку, шуани, здавалося, всі до одного були приречені до загибелі, настільки передбачення старого республіканського командира були розумні й усі заходи надзвичайно слушні. Але гармати, що так добре прислужилися Юло, виявилися безпорадними проти цих двох пунктів, де й розпочалася запекла боротьба, і як тільки було відбито напад на Фужер, зав'язався звичний для шуанів бій. Тепер мадмуазель де Верней зрозуміла, що означало збіговище людей на околицях міста, збори шуанських ватажків у будинку д'Оржемона і всі події минулої ночі; вона не могла збагнути, як їй пощастило уникнути стількох небезпек. Боротьба, викликана розпачем, так глибоко захопила її, що вона стояла нерухомо і не відривала погляду від драматичних картин, які розгорталися перед нею. Невдовзі бій біля підніжжя гір Святого Сульпіція набув для неї особливого інтересу. Побачивши, що сині беруть гору над шуанами, маркіз і його друзі кинулись у долину їм на поміч. Групи розлючених бійців укрили підніжжя скель; закипіла смертельна сутичка, але місце бою і зброя давали перевагу шуанам. Поволі бойовище ширшало. Шуани розсипалися і стали п'ястися на стрімкі скелі, хапаючись за кущі, які подекуди стриміли з розколин. Мадмуазель де Верней вжахнулася, побачивши трохи запізно, що її вороги вже досягли вершини і шалено захищають небезпечні стежки, якими туди піднялися. Всі гірські проходи були зайняті бійцями, і Марі злякалася, що може опинитися між ними; вона покинула дерево, за яким ховалася, й кинулась щосили бігти, вирішивши скористатися порадою старого скнари. Довго бігла вона униз схилом, оберненим до Куенонської долини, аж поки не помітила вдалині якийсь хлів і здогадалася, що це садиба Налий-Кухля, де під час бою, мабуть, залишалася тільки його жінка. Підбадьорена такими здогадами й сподіваючись на гостинну зустріч у цій оселі, вона хотіла перебути там кілька годин, поки можна буде повернутися до Фужера. З усього було видно, що Юло незабаром переможе. Шуани тікали так швидко, що постріли лунали вже поруч Марі; страх, що якась куля може влучити в неї, примусив її чимдуж бігти в напрямі хижки — димар правив їй за дороговказ. Стежка привела її нарешті до якоїсь повітки з дахом із сухого дроку, його підпирали чотири грубезних стовпи, ще вкриті корою. Під самановою стіною в глибині повітки стояла чавильня для виготовлення сидру, поруч був маленький тік, де обмолочували гречку і зберігалося різне хліборобське знаряддя. Марі зупинилась біля одного із стовпів, не наважуючись ступити в грузьке, болото, що було подвір'ям при хатині, яка їй — справжній парижанці — здалеку видалася хлівом.

Цій хижці, приліпленій до виступу скелі, що височіла над її дахом і захищала від північного вітру, не бракувало поетичності — берестові пагінці, верес і гірські квіти прикрашали її, китицями звисаючи з гори. Незграбні, видовбані в скелі східці між повіткою й хатиною давали можливість мешканцям вийти на вершечок скелі й подихати свіжим повітрям. Ліворуч хижки гора різко знижувалася й відкривала смужки засіяних нивок, найближча з яких належала, очевидно, господареві цієї ферми. Ці нивки, обрамлені чарівними гайками, відгороджувалися одна від одної земляними насипами, засадженими деревами, найближча з них оточувала своїм живоплотом подвір'я. Стежку до нивок перегороджував величезний стовбур трухлявого дерева — то був бретонський шлагбаум (назва його пізніше стане нам за привід до відступу з метою доповнити характеристику цього краю). Між вирубаними у сланцевій горі сходами і стежкою, перегородженою деревом, в глибині брудного двору, під навислою скелею кілька гранітних, грубо обтесаних каменюк, покладених одна на одну, утворювали чотири кути хижки, підтримуючи стіни цієї непоказної споруди з глини, дощок і дрібних камінців. Хатина, очевидно, ділилася на дві частини, бо одна половина була вкрита сухим дроком, а друга — ґонтом, чи, скоріше, дубовими дощечками, вирізаними на зразок черепиці; справді, одна половина хатини, відгороджена тоненькою стінкою, правила за хлів, у другій жили господарі. Хоч у хатині, завдяки сусідству з містом, були й деякі вигоди, чого вже аж ніяк не зустріти за два льє далі, все ж таки вона красномовно свідчила про ту несталість життя, на яку прирікали кріпаків війни й феодальний лад, настільки підкоряючи собі їхні звичаї, що й досі багато селян у цьому краї називають храминою замок, де жили їхні сеньйори.

Оглядаючи подвір'я з легко зрозумілим подивом, мадмуазель де Верней нарешті помітила в грязюці уламки граніту — щось схоже на вельми ненадійну доріжку, прокладену до житла; та гуркіт стрілянини так швидко наближався, що Марі, наважившись попросити притулку, стала перестрибувати з каменя на камінь, немов переходила струмок. Двері хижки складалися з двох частин: нижньої, із суцільного міцного дерева, і верхньої, що мала віконницю й правила за вікно. В багатьох крамничках по маленьких французьких містах можна побачити такі двері, але гарно оздоблені і з дзвоником у нижній частині; двері засувалися на дерев'яну засувку, гідну золотого віку, а верхня частина зачинялася тільки на ніч, бо денне світло пробивалося досередини лише крізь цей отвір. В хижці було ще одне грубо зроблене вікно, але його дрібні шибки скидались на денця від пляшок, а перехрестя свинцевої рами було таке товстелезне, що, здавалося, вікно скоріше затримувало світло, ніж пропускало.

Коли мадмуазель де Верней відчинила двері, що зарипіли на іржавих завісах, на неї війнуло їдким аміачним духом, який клубками вихопився з хижки, бо худоба, вдаряючи ногами, зруйнувала стінку між хлівом і кімнатою.

Отож ферма — бо це була ферма — всередині мала вигляд такий самий, як і зовні. Мадмуазель де Верней запитувала себе: як можуть людські істоти жити в цьому одвічному багні? Аж раптом перед нею десь узявся обідраний хлопчина років восьми-дев'яти; він мав свіже біло-рожеве личко, пухкенькі щічки, жваві оченята, зуби наче з слонової кістки; скуйовджене біляве волосся кучерями спадало йому на півголі плечі. Він був міцний і пружний, а його постава виявляла ту дикунську наївність, той чарівний подив, що змушує широко розплющуватися дитячі очі. Це був напрочуд вродливий хлопчик.

— Де твоя мама? — лагідно спитала Марі і, нахилившись, поцілувала його в очі.

Діставши поцілунок, хлопченя вислизнуло за двері, мов той в'юн, і зникло за купою гною, накиданого на горбочку поміж стежкою та хатиною. Як і багато інших бретонських хліборобів, Налий-Кухоль складав гній за місцевим звичаєм на високому місці, де його поливали дощі, позбавляючи всякої вартості, аж доти, поки не наставав час вивозити його на поле. Залишившись на кілька хвилин господинею хати, Марі миттю оглянула всю обставу. Кімната, де вона чекала на Барбетту, була єдиною в домі. Найпишніша річ, що одразу впадала в око, був величезний комин з балдахіном із синього граніту. Етимологію цього слова підтверджував напівкруглий клапоть зеленої саржі, облямований блідо-зеленою стрічкою; він звисав із гранітної плити, а посередині його стояла статуетка Діви Марії з розфарбованого гіпсу. На цоколі статуетки мадмуазель де Верней прочитала два рядки розповсюдженого в тому краї духовного вірша:

Позаду статуетки висіла картина — жахливо розмальований червоним і синім образ святого Лавра. Ліжко, схоже на гробницю під зеленим саржевим покривалом, недоладне дитяче ліжечко, прядка, кілька неоковирних стільців, різьблена скриня, на ній деяке хатнє начиння — ото й майже всі меблі в хижці Налий-Кухля. Перед вікном стояв довгий стіл з каштанового дерева й два таких самих ослони; скупе світло, що просочувалося крізь шибки, забарвлювало їх у темні відтінки старовинного червоного дерева. Величезна бочка з сидром, — під чопиком мадмуазель де Верней помітила жовтувату калюжку, — попсована від вологи підлога, хоч і викладена гранітними скалками, скріпленими глиною, — все це красномовно свідчило, що господар оселі цілком виправдував своє шуанське прізвисько. Мадмуазель де Верней підвела очі, і тоді їй здалося, ніби сила-силенна кажанів злетілися сюди з усього світу — таке щільне павутиння звисало донизу із сволока. На столі стояли два величезних дзбани, вщерть налиті сидром. Цей глиняний посуд розповсюджений у багатьох французьких провінціях, і парижанин може уявити його собі, пригадавши гладущики, у яких гурмани тримають бретонське вершкове масло, тільки черевце в нього випукліше і вкрите де-не-де нерівною поливою, що міниться рудуватими барвами, наче поверхня мушлі. Шийка такого глечика кінчається отвором, схожим на пащу жаби, що хапає повітря, висунувши з води голову. Врешті дзбани на столі притягли до себе увагу Марі, але гуркіт бою раптом наблизився і змусив її пошукати якоїсь схованки, не чекаючи Барбетти; та раптом з'явилася вона сама.

— Добридень, Довгодзьоба, — привіталася до неї дівчина, стримуючи мимовільну посмішку, бо обличчя жінки дуже скидалося на кам'яні маски, що частенько правлять за архітектурну оздобу надвіконних склепінь.

— А-а! Ви від д'Оржемона? — мовила не надто привітно Барбетта.

— Де ви мене сховаєте? Шуани ось-ось сюди зайдуть…

— Отам, — відповіла Барбетта, вражена вродою і кумедним одягом цієї істоти, не в силі збагнути, до якої статі вона належить. — Там, у абатовій схованці.

Жінка підвела Марі до узголів'я ліжка й поставила її в закапелок між ним і стіною. Та обидві враз закам'яніли, почувши, наче хтось стрибнув у болото перед хатою. Тільки-но Барбетта встигла спустити запону й загорнути в неї Марі, як опинилася лицем у лице із втікачем-шуаном.

— Де в тебе можна сховатися, стара? Я — граф де Бован.

Мадмуазель Де Верней здригнулася, впізнавши голос того гостя, чиї слова, залишившись для неї таємницею, призвели до кривавої трагедії у Вівітьєрі.

— Ой лишенько, паночку, ви ж бачите, ніде тут сховатися. Ліпше буде, коли я вийду й вас постережу. Як надійдуть сині, я вас попереджу. А коли залишусь тут і мене застукають із вами, вони спалять мені хату.

І Барбетта вийшла, — їй було невтямки, в який спосіб поєднати протилежні інтереси двох ворогів, що мали однакове право на притулок у її домі завдяки подвійній ролі її чоловіка.

— В мене тільки два набої,— мовив граф у розпачі.— Але сині вже пішли далі. Ех, лихо мені буде, коли, повертаючись повз цю хату, надумають вони зазирнути під ліжко!

Він легковажно притулив рушницю до стовпчика, біля якого стояла Марі, закутана в зелену саржеву запону, і нахилився подивитись, чи можна залізти під ліжко. Він неминуче побачив би ноги втікачки, але в цей небезпечний момент вона схопила рушницю, вистрибнула на середину кімнати і націлилась у графа; той упізнав її і зареготав: ховаючись у тайнику, Марі скинула крислатий шуанський капелюх, і її волосся хвилястими пасмами вибилося з-під мереживної сіточки.