Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якщо брат і зробить якусь дурницю, — сказав Хапай-Коровай, — то тільки через свою недосвідченість.

— Від чого б не сталося лихо, — гримнув Плазуй-по-Землі гучним голосом, аж затремтіло склепіння, — я цього не допущу. За нього відповідаєш мені ти, — додав він, повертаючись до Хапай-Коровая, — бо коли він чогось накоїть, то я й під козячою шкурою доберуся до твоєї власної!

— З вашого дозволу, шановний пане, — обізвався Налий-Кухоль, — чи не траплялося вам коли спутати шуанів із контршуанами?

— Знаєш, друже, — сухо відповів йому Плазуй-по-Землі,— хай краще з тобою такого не трапиться, бо я розкраю тебе навпіл, як головку капусти. А в усіх посланців Молодця є його рукавичка. Правда, після події у Вівітьєрі Старша молодиця чіпляє на неї зелену стрічку.

Хапай-Коровай швидко підштовхнув ліктем товариша, показуючи на д'Оржемона: той удавав, ніби спить, але обидва шуани добре знали з досвіду, що досі ніхто ще не засипав при їхньому вогнищі, і хоч останні слова Плазуй-по-Землі, звернені до Налий-Кухля, були сказані впівголоса, в'язень міг їх почути. Четверо шуанів якусь хвилину пильно дивилися на нього, гадаючи, певно, що зі страху йому відібрало тяму. Раптом, за ледь помітним знаком Плазуй-по-Землі, Хапай-Коровай стягнув із д'Оржемона черевики й панчохи, двоє інших схопили його на оберемок і піднесли до вогню; Плазуй-по-Землі взяв перевесло від хмизу й міцно прив'язав ноги скнари до залізного гака. їхні злагоджені й надзвичайно спритні рухи вирвали в жертви пронизливі крики, що перейшли в нестямний зойк, коли Хапай-Коровай підгорнув д'Оржемонові під ноги жарини.

— Друзі мої, любі друзі,— кричав д'Оржемон, — ви робите мені боляче! Я ж такий самий християнин, як і ви!

— Бреше твоя пелька! — відповів йому Плазуй-по-Землі,— твій брат зрікся Господа Бога. А ти купив Жювінійське абатство. Абат Гюден казав нам, що боговідступників можна підсмажувати без найменших докорів сумління.

— Браття мої во Христі! Але ж я не відмовляюся вам заплатити!

— Ми дали тобі два тижні, вже минуло два місяці, а Налий-Кухоль досі нічого не одержав.

— Хіба ти нічого не одержав, Налий-Кухлю? — в розпачі запитав скнара.

— Анічогісінько, пане д'Оржемон, — злякано відповів Налий-Кухоль.

Крики, що перейшли в безперервне гарчання, схоже на хрипіння вмирущого, раптом знову залунали з нечуваною силою. Четверо шуанів, звиклих до такого видовища не менше, ніж до вигляду собак без черевиків, байдужісінько дивилися, як звивається й волає д'Оржемон; вони скидалися на подорожніх, котрі чекають перед вогнищем у якомусь заїзді, поки печеня добре підсмажиться й можна буде її з'їсти.

— Я вмираю! Вмираю!.. — кричав д'Оржемон. — І ви не дістанете моїх грошей!

Незважаючи на несамовиті зойки д'Оржемона, Хапай-Коровай помітив, що вогонь іще не лизнув шкіри в'язня; він надзвичайно вправно згріб жарини, щоб над ними знялося легеньке полум'я. І тоді д'Оржемон сказав кволим голосом:

— Друзі мої, розв'яжіть мене… Скільки ви хочете? Сто екю, тисячу, десять тисяч екю? Сто тисяч? Я вам пропоную двісті екю!

Голос його був такий жалісний, що мадмуазель де Верней, забувши про власну небезпеку, тихо скрикнула.

— Хто там крикнув? — спитав Плазуй-по-Землі.

Шуани злякано озиралися довкола. Ці люди, такі відважні перед смертоносними жерлами гармат, боялися духів. Самий лише Хапай-Коровай уважно слухав признання своєї жертви, що вихоплювалися в неї від дедалі страшнішого болю.

— П'ятсот екю… так, я даю вам п'ятсот, — вказав скнара.

— Он як! А де ж вони? — байдужим голосом спитав Хапай-Коровай.

— Вони закопані під першою яблунею. Пресвята Діво! В глибині саду, ліворуч… Ви — розбійники, злодії… О, я вмираю!.. Там десять тисяч франків.

— Не треба нам франків, — озвався Плазуй-по-Землі,—давай ліври. На монетах твоєї Республіки поганські ідоли, вони ніколи не будуть у вжитку.

— Там ліври, добрі золоті луїдори. Розв'яжіть же мене, розв'яжіть швидше… Ви вже знаєте, де лежить мій скарб… моє життя!..

Чотири шуани перезиралися, міркуючи, на кого з товаришів можна звіритися, кого послати за цим скарбом, їхня канібальська жорстокість так обурила мадмуазель де Верней, що, навіть не знаючи, чи бліде обличчя, що робило її схожою на привид, ще раз врятує від небезпеки, вона відважно вигукнула грудним голосом:

— І ви не боїтеся гніву Божого? Звільніть його, варвари!

Шуани обернулися, побачили вгорі очі, блискучі, мов зірки, і з жаху кинулися геть. Мадмуазель де Верней стрибнула із своєї схованки в кухню, підбігла до д'Оржемона і з такою силою шарпонула його, відтягаючи від вогню, що перевесла розірвалися; потім вона видобула свого кинджала й перерізала ним мотузки на його руках і ногах. Коли звільнений скнара підвівся, на його обличчі з'явилася скорботна й заразом глузлива посмішка:

— Біжіть, біжіть до Яблуні, бандити! Двічі вже я вас обдурював, а втретє ви мене не впіймаєте!

У цей час знадвору почувся жіночий голос.

— Привид! Привид! — кричала пані дю Га. — Телепні! Це ж вона! Тисяча екю тому, хто принесе мені голову цієї повії!

Мадмуазель де Верней сполотніла, але скнара посміхнувся, взяв її за руку й потяг під комин печі, ступаючи дуже обережно, щоб не лишилося ніякого сліду, щоб не зачепити жодної з жарин, згорнутих у невеличку купку; він натиснув пружину, чавунна плита піднялася, і, коли їхні вороги повернулися до підземелля, важка ляда тайника вже безгучно зачинилася. Парижанка збагнула тепер, з якою метою звивався, мов та риба, бідолашний банкір.