Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Це вона, й це він», — сказала собі Марі.

Блискавично виникла в неї думка вистежити маркіза й захопити його зненацька. «Але ж я не маю зброї!» — вигукнула вона. Марі згадала, що, вирушаючи з Парижа, вкинула в одну зі своїх картонок гарненького кинджала, — він колись належав якійсь султанші,— щоб з'явитись озброєною на театр воєнних дій, подібно до тих диваків, котрі запасають альбоми для записування думок, які виникають у них під час подорожі; але тоді її менше спокушало проливати кров, ніж утішатися гарненьким кинджалом, оздобленим коштовним камінням, і бавитися лезом, чистим, наче погляд. Ще три дні тому, коли вона хотіла вбити себе, щоб урятуватися від мерзенних тортур, приготованих для неї суперницею, Марі гірко пошкодувала, що не взяла з собою своєї зброї. Через хвилину вона була вдома, знайшла кинджал і застромила його за пояс, загорнулась у велику шаль, волосся заховала під чорне мереживо й наділа на голову капелюха з широкими крисами, що їх звичайно носили шуани, — вона взяла його в слуги у своєму домі; винахідливість, яку породжують іноді великі пристрасті, підказала їй узяти з собою маркізову рукавичку, що її дав Плазуй-по-Землі як перепустку. Кинувши переляканій Франсіні: «Що вдієш! Я пішла б шукати його в саме пекло!» — вона вернулась на бульвар.

Молодець стояв іще на тому самому місці, але вже без супутників. За напрямом його підзорної труби було видно, що він із ретельністю військового уважно вивчає переправи через Нансон, Королевині сходи, дорогу, що йде від брами Святого Сульпіція, обминає церкву і з'єднується з великими шляхами під захистом замкових гармат. Мадмуазель де Верней кинулась до вузенької стежечки, протоптаної козами й пастухами на схилі гори над бульваром, збігла униз Королевиними сходами на дно прірви, перейшла Нансон, перетнула все передмістя, знаходячи, наче пташка в пустелі, шлях серед урвищ на скелях Святого Сульпіція, швидко дісталася до слизької, прокладеної через гранітні кручі дороги й, не зважаючи на колючі тернові й дрокові чагарі та гострі дрібні камінці під ногами, почала видиратися нагору із завзяттям, можливо, невідомим чоловікам, але властивим іноді жінці, охопленій пристрастю. Ніч заскочила Марі тоді, коли вона зійшла на вершину гори і намагалася при блідому місячному світлі розпізнати дорогу, якою пішов маркіз; марні, хоч і вперті пошуки й тиша, яка панувала навкруги, свідчили, що шуани подалися геть разом із своїм ватажком. Раптом її палкий порив згас водночас із надією, що його породила. Опинившись сама-одна вночі в незнайомій місцевості, де лютувала війна, вона згадала поради Юло, постріл пані дю Га й затремтіла від страху. Нічна тиша, така глибока в горах, давала змогу чути найменший шелест листя вдалині, і ці легенькі звуки бриніли в повітрі журливо, немов розкриваючи всю безмежність самоти й безгоміння. Хмари, гнані шаленим вітром, раз у раз затуляли місяць, і чергування темряви й світла, надаючи звичайним предметам фантастичного й страшного вигляду, побільшували її жах. Вона звернула очі до Фужера, де затишні вогники в будиночках блищали, паче земні зірки, і раптом виразно розгледіла Папужу вежу. Щоб дійти додому, треба було подолати зовсім невелику відстань, але ця відстань була прірвою. Марі уявила собі безодню з протоптаною на самому краєчку вузькою стежкою, якою вона йшла, й зрозуміла, що вертатися до Фужера ще небезпечніше, ніж здійснити свій задум. Марі подумала, що маркізова рукавичка врятує її від усіх небезпек у цій нічній прогулянці, якщо шуани й оточили місто. Лякала її тільки пані дю Га. Ця гадка примусила Марі стиснути руків'я кинджала, і вона пішла в напрямку сільського будиночка, дах якого бачила мигцем, сходячи на скелі Святого Сульпіція. Але йшла вона поволі, бо досі їй невідома була похмура велич, що гнітить самотню людину вночі в дикій місцині, де з усіх боків її обступають гірські вершини, посхилявши, наче велетні, свої голови. Від шелесту сукні, що чіплялася за тернові колючки, вона раз у раз здригалася й прискорювала ходу, а тоді знову її уповільнювала, гадаючи, що вже настала її остання година. Та невдовзі обставини набули такого характеру, що їм, мабуть, неспроможні були б опертися й найвідважніші чоловіки, і мадмуазель де Верней охопив жах, — той жах, який так збурює життєві імпульси, що все в людині досягає найвищої напруги — і сила її, і кволість. Найслабша істота здатна тоді на нечуваний подвиг, а найдужча може збожеволіти від страху. Марі почула десь поблизу якісь дивні звуки, то чіткі, то невиразні, подібно до того, як ніч була то темна, то ясна; ці звуки свідчили про якесь сум'яття, безладну біганину, і вухо втомлювалося їх ловити; звуки ніби виходили із земного лона, що, здавалося, здригалось від тупоту незчисленного людського юрмища. На мить мигнуло світло, й Марі побачила за кілька кроків від себе довгу вервечку огидних істот, що коливалися, ніби колосся в полі, й прослизали, наче привиди. Вона їх ледь роздивилася, бо, немов чорна завіса, знову впала темрява, й сховала від неї страхітливу картину й блискучі жовті очі. Марі метнулася назад і вибігла на вершину схилу, а то вона зустрілася б з трьома жахливими постатями, що йшли просто на неї.

— Ти бачив його? — спитав один.

— Я відчув тільки холодний вітер, коли він проходив повз мене, — відповів інший хрипким голосом.

— А на мене війнуло вологим повітрям і могильним духом, — мовив третій.

— Він — білий? — спитав перший.

— А чому, — мовив другий, — лише він один вернувся з усіх, що полягли на Пелеріні?

— Чому? — озвався третій, — Бо тим, хто з братства Серця Господнього, в усьому полегкість. А все ж таки я волів би краще сконати без сповіді, ніж отак тинятися, як оцей, без їжі, без питва, без крові в жилах, без м'яса на кістках.

— Ой!

Цей вигук або скоріше несамовитий зойк вихопився в трьох шуанів, коли один із них показав пальцем на струнку постать і бліде обличчя мадмуазель де Верней, що бігла неймовірно швидко й нечутно.

— «Ось він!» — «Ось тут». — «Де?» — «Отам». — «Ні, тут». — «Він зник», — «Ні». — «Він тут». — «Ти бачиш його?»

Ці слова лунали, наче одноманітний плюскіт хвиль на піщаному березі.

Мадмуазель де Верней відважно простувала в напрямі будинку й невиразно бачила безліч людей, що кидалися врозтіч, охоплені панічним страхом, тільки-но вона наближалась. Немов якась невідома сила несла Марі, і вона їй корилась; незрозуміла їй легкість власного тіла ще посилювала її жах. Якісь примари раз у раз поставали перед нею, немов із-під землі, де вони спочивали, і вона чула їхні нелюдські зойки. Нарешті Марі насилу дісталася до спустошеного саду з пошкодженим живоплотом й поламаним парканом. Її зупинив вартовий, вона показала йому Монторанову рукавичку. В цю мить місячне світло впало на обличчя дівчини, шуан, що вже був націлився в неї, впустив рушницю, і його хрипкий крик розітнувся по всій садибі. Вона розгледіла неподалік велику будівлю, з кількох вікон лилося світло — отже, там жили люди; без перешкод вона підійшла до будинку і крізь перше вікно, у яке зазирнула, побачила пані дю Га і шуанських ватажків, що приїздили до Вівітьєра. Налякана цим видовищем і усвідомленням власної небезпеки, вона відскочила до маленького віконечка, загородженого товстими ґратами, й за два кроки від себе побачила в довгій склепистій залі маркіза, самотнього й сумного. Він сидів на грубому стільці перед вогнищем, і червонуваті мерехтливі відблиски полум'я, падаючи на його обличчя, надавали сцені примарного вигляду. Тремтячи всім тілом, дівчина припала до ґрат і застигла нерухомо, сподіваючись у глибокій навколишній тиші почути голос маркіза, якщо він заговорить. Марі бачила, що він занепав духом, чимось пригнічений, блідий, і втішалася думкою, що, можливо, вона стала однією з причин його смутку. Поволі її гнів перейшов у співчуття, а співчуття в ніжність, і раптом вона відчула, що її привела сюди не тільки жадоба помсти. Маркіз підвівся, повернув голову до вікна і остовпів, побачивши, наче в тумані, обличчя мадмуазель де Верней. В нього вихопився нетерплячий і презирливий жест разом із вигуком:

— Що за халепа! Повсюди бачу я цю чортицю, навіть коли не сплю!

Вражена його глибокою зневагою, нещасна дівчина зареготала, мов божевільна; маркіз здригнувся й кинувся до вікна. Марі відсахнулась. Почувши поблизу чоловічу ходу, вона подумала, що це Монторан, і кинулась бігти від нього. Для неї не існувало ніяких перепон; вона промчала б крізь мури й злетіла б у повітря, вона знайшла б дорогу в пекло, аби тільки не прочитати вдруге накреслених на його чолі вогненних слів: «Він тебе зневажає», — слів, що їх кричав їй внутрішній голос, наче гучно лунала в ній сурма. Сама не відаючи, куди йде, Марі нарешті зупинилася, відчуваючи, що всю її пройняло вогке повітря. Почувши тупіт багатьох ніг, вона метнулася до сходів, не тямлячи себе від страху, й спустилась у глиб якогось підземелля. Зупинившись на останній приступці, вона прислухалася, щоб визначити напрямок, куди побігли її переслідувачі; незважаючи на великий гамір, що долинав знадвору, вона почула скорботний стогін у підвалі, і її охопив іще більший страх. Промінь світла впав на неї із верхніх східців; Марі вжахнулася, що її схованку викриють, і знайшла в собі нові сили для порятунку. Коли за кілька хвилин вона опам'яталась, їй було важко збагнути, як вона могла оце видряпатися на невисоку стінку й там заховатися. Спочатку вона навіть не помітила, в якому незручному положенні опинилось її скоцюрблене під склепінчастою аркою тіло; але потім ця поза стала нестерпна — Марі була достоту схожа на статую Венери, що сидить навпочіпки, яку аматор мистецтва поставив у надто вузенькій ніші. Ця досить широка, складена з граніту стіна відокремлювала сходи від підвалу, звідки долинав стогін. Невдовзі Марі побачила, як сходами спустився якийсь чоловік у козячій шкурі й увійшов під склепіння, проте жодний рух його не свідчив про квапливі розшуки. Прагнучи якнайскоріше вибратися нагору, мадмуазель де Верней нетерпеливилась, тривожно чекаючи, коли чоловік принесеним вогнем освітить усі кутки підземелля, де вона невиразно бачила долі якусь безформну, але живу купу, що намагалась добратися до стіни швидкими, рвучкими рухами, судорожно звиваючись, наче викинута на берег рибина.

Незабаром невеличкий смолоскип залив підземелля хистким синюватим світлом. Хоч уява мадмуазель де Верней намалювала їй поетичне похмуре склепіння, від якого відлунює скорботний стогін, вона упевнилась, що потрапила до звичайної кухні в підвалі, давно занедбаної. Освітлена смолоскипом, безформна купа обернулась на невеличкого, дуже гладкого чоловічка; руки й ноги в нього були міцно зв'язані, але ті, хто його захопив, з холодною байдужістю кинули свою жертву на вогкі плити кам'яної підлоги. Побачивши людину зі смолоскипом в одній руці і в'язкою хмизу в другій, полонений голосно застогнав, глибоко вразивши чутливу мадмуазель де Верней; вона забула про своє жахливе становище, свій розпач, нестерпний біль у занімілих руках і ногах і завмерла в своєму куточку. Шуан, упевнившись у міцності старого гака, закріпленого високо на чавунній плиті, кинув хмиз у піч і підпалив його смолоскипом. Тут мадмуазель де Верней з жахом упізнала хитрого Хапай-Коровая, якому її віддала суперниця; обличчя шуана, освітлене полум'ям, скидалося на смішні голови химерних дерев'яних чоловічків, що їх вирізьблюють із самшиту в Німеччині. Жалісні зойки полоненого викликали широку посмішку на його поораному зморшками, засмаглому під сонцем обличчі.

— Ти бачиш, — мовив він до своєї жертви, — ми, християни, не ламаємо свого слова, як ти. Оцей вогонь одразу розв'яже тобі руки, ноги й язика. Ой лишенько! Де ж я візьму казанок, щоб підкласти тобі під ноги? А то на них стільки сала, що воно може загасити вогонь. Видно, у тебе в домі немає порядку, раз тут не знайдеш, чого потрібно хазяїнові, щоб він погрівся собі на втіху.

Жертва пронизливо закричала, певно, сподіваючись, що той зойк почують надворі і сюди прибіжить якийсь рятівник.

— Е, ви можете тут виспівувати досхочу, пане д'Оржемон, там нагорі всі сплять, а зараз сюди прийде Плазуй-по-Землі і замкне двері.

Говорячи безперестану, Хапай-Коровай дулом карабіна вистукував піч, комин, кам'яні плити підлоги й стіни кухні, шукаючи потайник, де скнара сховав своє золото. Він розшукував так спритно, що д'Оржемон замовк, наче злякавшись, чи, бува, зі страху не зрадив його котрийсь із слуг; бо хоч він і не звірявся нікому, його звички могли підказати домашнім певний висновок. Хапай-Коровай раз по раз несподівано обертався й дивився на свого бранця, як, буває, діти в грі за виразом наївного обличчя того, хто заховав якусь річ, намагаються вгадати, чи наближаються вони до неї, чи віддаляються. Коли шуан узявся стукати по кахлях каміна і почувся приглушений звук порожнечі, д'Оржемон удав переляк: очевидно, він хотів посміятися з легковір'я загребущого Хапай-Коровая. Саме в цю хвилину троє шуанів швидко збігли сходами і вскочили в кухню. При появі Плазуй-по-Землі Хапай-Коровай припинив свої пошуки, кинувши на д'Оржемона погляд, сповнений люті обдуреного скнари.

— Марі Ламбрекен воскрес, — вигукнув Плазуй-по-Землі, всім своїм виглядом показуючи, що будь-які інші справи — ніщо перед такою важливою новиною.

— Це мені не дивина, — зауважив Хапай-Коровай, — адже він так часто причащався! Наче загарбав собі Господа Бога.

— Ну, це йому помогло, як мертвому кадило, — підхопив інший шуан— Адже він не дістав відпущення гріхів перед боєм на Пелеріні, а всім відомо, що він звів дівку в Гоглю, отож так і не встиг скинути із себе смертного гріха. Ось абат Гюден і каже, що він ще два місяці блукатиме привидом, а тоді вже зовсім воскресне! Ми тільки-но бачили його втрьох, він пройшов повз нас. Блідий, холодний, легкий, і кладовищем від нього тхне.

— Його превелебність казав нам: якщо привид упіймає кого, той мусить тинятися разом із ним, — додав четвертий шуан.

Потворне й смішне обличчя нового співрозмовника відвернуло Плазуй-по-Землі від релігійних міркувань про чудо, що могло статися, за словами абата Гюдена, з кожним побожним і щирим захисником релігії й короля.

— Бачиш, Налий-Кухлю, — мовив він поважно до неофіта, — до чого призводить найменший недогляд в обов'язках, що їх заповіла нам свята релігія. Сама свята Анна Орейська наказувала нам бути невблаганними один до одного за найменшу провину. Твій двоюрідний брат Хапай-Коровай просив доручити тобі нагляд за Фужером, Молодець погодився, й ти матимеш добру платню. Та чи знаєш ти, з якого борошна ми печемо коржі для зрадників?

— Знаю, пане Плазуй-по-Землі.

— А ти знаєш, навіщо я тобі це кажу? Люди подейкують, що ти надто полюбляєш сидр і грошики. Гляди, не хитруй, ти повинен служити тільки нам.

— Дозвольте сказати, шановний пане Плазуй-по-Землі, що й сидр, і грошики дуже добрі речі і спасінню душі аж ніяк не завадять.