Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Міле-Мюро, прихильник старого режиму. Дуже невчасно випускати тепер на арену таких бовдурів. Англійські ракети вже шугають над нашими берегами. Всі вандейські й шуанські хрущі знялися в повітря, а ті, хто смикає за нитку цих маріонеток, обрали саме такий момент, коли ми знемагаємо.

— Як то? — спитав Мерль.

— Наші армії повсюди зазнали поразки, — провадив Юло, все більше стишуючи голос. — Шуани вже двічі перехоплювали наших гінців; депеші й останні декрети я одержав через спеціального кур'єра, що його надіслав Бернадот, коли залишав міністерство. На щастя, друзі написали мені потай про цей розгром. Паризькі зрадники — Фуше[17] вдалося це викрити — сповістили тирана, Людовіка Вісімнадцятого, що йому треба вирядити до Франції ватажка своїм прибічникам. Гадають, що Баррас[18] зраджує Республіку. Коротко кажучи, Пітт[19] і принци[20] надіслали сюди одного з «колишніх», людину завзяту й талановиту, яка має намір об'єднати зусилля вандейців та шуанів і зірвати з Республіки її фрігійського ковпака. Цей негідник уже зійшов на берег в Морбігані, я перший про це дізнався й сповістив отих паризьких мудраків. Він прибрав собі ім'я Молодець. Всі ці тварюки, — мовив Юло, показуючи на Плазуй-по-Землі, — вигадують собі такі прізвиська, від яких чесного патріота кольки схопили б, якби довелося так зватися. Отож Молодець уже в нашій окрузі. Поява цього шуана, — він знову показав на Плазуй-по-Землі,— свідчить, що нас вистежують. Але стару мавпу не навчають гримасувати, а ви допоможете мені миттю спровадити моїх коноплянок до клітки. Буду я справжній телепень, коли дозволю одурити себе якомусь «колишньому», що примчав із Лондона і бажає струсити порох з наших шапок!

Довідавшись про ці таємні й критичні обставини, обидва офіцери, знаючи добре, що їхній командир ніколи не битиме марно на сполох, одразу споважніли, як то належить військовим у годину небезпеки, коли вони добре загартовані й знаються на людських справах. Жерар, що за своїм чином, згодом скасованим, стояв найближче до командира, хотів був відповісти й розпитати про ті політичні новини, що їх, очевидно, Юло замовчував, але той знаком наказав — ані пари з УСТІ — і всі троє поглянули на Плазуй-по-Землі. Шуан не виявляв ані найменшого хвилювання, опинившись під наглядом людей, небезпечних для нього своїм розумом і фізичною силою. Цікавість двох офіцерів, які вперше брали участь у такій війні, була збуджена вже її початком — він здавався їм майже романтичним; обом навіть захотілося пожартувати, але тільки-но в них вихопилось перше веселе слово, Юло глянув на них суворо й сказав:

— Хай мене грім поб'є! Цигарок не палять, громадяни, сидячи на бочці з порохом. Показувати хоробрість без потреби — однаково що носити воду решетом.

Нахилившись до свого ад'ютанта, Юло додав:

— Жераре, підійдіть непомітно до цього харцизяки і при найменшому підозрілому русі одразу ж проштрикніть його шпагою. А я повинен підготуватися, щоб підтримати розмову, коли нашим незнайомцям заманеться її розпочати.

Жерар злегка нахилив голову на знак послуху і взявся пильно розглядати різні місця у долині, з якою ми вже познайомились. Здавалося, він прагне тільки уважніше їх вивчити і ступає, так би мовити, сам по собі, без ніякої мети, але було ясно, що краєвид цікавить його найменше. Зі свого боку Плазуй-по-Землі нічим не показував, що рухи офіцера для нього небезпечні. Він бавився своїм батогом, наче вудив рибу в рівчаку.

Тимчасом як Жерар намагався наблизитись до шуана, командир мовив стиха до Мерля:

— Дайте якомусь сержантові десятеро найкращих хлопців і самі поставте їх над нами, на вершині гори, — там де дорога ширшає і йде по плато звідти видно добрячий шмат шляху на Ерне. Знайдіть місце де придорожні укоси не поросли лісом, щоб сержант міг спостерігати всю місцевість. Візьміть Серцевідця, він тямущий хлопець… Тут не до жартів, я й щербатого гроша не дам за наші шкури, якщо ми не будемо напоготові.

Поки капітан Мерль поквапливо виконував розпорядження, зрозумівши його важливість, командир підняв праву руку, наказуючи мовчати солдатам що, весело перемовляючись, стояли навколо нього. Потім він подав знак розібрати рушниці. Коли запала тиша, він пильно оглянув один схил дороги, тоді другий, тривожно прислухаючись, наче сподівався вловити приглушений шум, дзенькіт зброї або кроки — провісники очікуваної битви. Його гострі чорні очі, здавалося, пронизували до самої глибини лісові зарості; не помітивши ніяких ознак небезпеки, він почав, як то роблять дикуни, розглядати пісок на дорозі, шукаючи слідів невідомих ворогів, чиє зухвальство було йому відоме. Втративши надію ствердити чимсь свої побоювання, він рушив на узбіччя, важко вибрався на косогір і поволі пройшовся гребенем. Раптом він відчув, який потрібний його досвід для порятунку загону, й одразу повернувся. Обличчя Юло ще більше спохмурніло, бо в ті часи командири завжди шкодували, що не можуть самі виконувати найнебезпечніші завдання. Офіцери й солдати, помітивши стурбований вигляд свого командира, якого вони любили за мужність і щиру вдачу, вирішили, що його настороженість віщує небезпеку; не здогадуючись, наскільки вона серйозна, вони несвідомо завмерли на місці, затамувавши дух. Немов собаки, що марно намагаються вгадати незрозумілі їм наміри спритного мисливця, та змушені все-таки їм коритися, солдати по черзі переводили погляд з Куенонської долини й придорожніх лісів на суворе обличчя командира, намагаючись прочитати на ньому свою долю. Вони перезиралися між собою, й усмішка раз у раз перебігала по їхніх устах.

Коли Юло, за своєю звичкою, скривив обличчя, Прудконогий, молодий сержант, що мав славу ротного дотепника, стиха мовив:

— Куди ж це нас лиха година завела? Бач, яка в старого служаки Юло кисла міна! Наче на військовій раді.

Юло кинув на Прудконогого суворий погляд, і зразу запала тиша, як і належить у війську. В урочистій тиші чулися рівномірні кроки запізнілих рекрутів, приглушено рипів пісок під їхніми ногами, і ці звуки додавали якогось невиразного хвилювання до загальної тривоги. Це невимовне почуття зрозуміють лише ті, хто в хвилину гнітючого чекання лиха відчуває в нічному безгомінні, як повторювані одноманітні звуки підсилюють бурхливе биття власного серця, немов краплину за краплиною вливають у нього жах. Вийшовши на середину шляху, командир запитав себе: «Невже я помилився?» Стримуючи гнів. що вже миготів блискавками в його очах, він глянув у незворушне недоумкувате обличчя Плазуй-по-Землі, але вловив дикунський глузливий осміх у каламутному погляді шуана й переконався: припиняти захисні заходи не можна. Тут до Юло повернувся, виконавши його накази, капітан Мерль. Німі учасники цієї сцени, подібної до численних інших сцен, що обернули ту війну на найдраматичнішу з усіх воєн, нетерпляче очікували нових вражень, сповнені цікавості, сподіваючись побачити такі дії своїх командирів, які пояснили б їм загадкову воєнну ситуацію.

— Ми добре зробили, капітане, — сказав Юло, — поставивши в кінці загону кілька патріотів, що знайшлися серед новобранців. Візьміть іще десятеро хоробрих хлопців на чолі з лейтенантом Лебреном і негайно відведіть їх у хвіст колони на підкріплення тієї групки патріотів; вони підганятимуть весь табун цих гусей, щоб швиденько підтягти його до висоти, де стоять наші товариші. Я на вас чекатиму.

Капітан зник серед вояків. Командир по черзі оглянув чотирьох найвідважніших солдатів, відомих йому своєю спритністю й кмітливістю. Він мовчки підкликав їх, подавши дружній знак: вказав на кожного рукою і швидко покивав пальцем біля свого носа. Ті підійшли.

— Ви служили зі мною під командуванням Гоша, — мовив до них Юло, — коли ми провчили тих розбишак, що називають себе королівськими ловчими; ви добре знаєте, як вони ховалися й обстрілювали із своїх засідок синіх.

У відповідь на похвалу їхній досвідченості солдати значуще покивали головою. Вираз безтурботної покори на геройських войовничих обличчях ясно промовляв, що від початку війни між Францією та Європою їхні думки не сягали далі ладівниці позаду і багнета попереду. Міцно стиснувши вуста, наче стягнений шнурком капшук, вони уважно й допитливо дивилися на свого командира.

— Гаразд, — сказав Юло, що вмів розмовляти соковитою солдатською говіркою, — таким завзятим хлопцям, як ми, не личить ждати, поки шуани заллють нам сала за шкуру, а вони тут є або я не звуся Юло. Вирушайте вчотирьох, прочешіть ліс обабіч дороги. Загін затримається, щоб затягти час. Гайда, хлопці, все розвідайте, та, глядіть, вертайтеся цілі. І не баріться!

Він показав солдатам на небезпечні вершини край дороги. На знак вдячності за довіру кожний з них доторкнувся рукою до старого трикутного капелюха, широкі криси якого, побиті дощем, обм'якли від довгого вжитку й заломилися аж до наголовка. Один з четвірки, капрал Лароз, добре відомий Юло, мовив до нього, дзенькнувши рушницею:

— Ми просвищемо їм пісеньку на цій дуді, командире.

Вони рушили — двоє праворуч, двоє ліворуч. Загін з прихованим хвилюванням стежив, як солдати зникли за укосами дороги. Їхню тривогу поділяв і командир — він гадав, що послав розвідників на певну смерть. Юло навіть здригнувся мимоволі, коли їхні трикутні капелюхи розтанули в темряві. З почуттям тим гострішим, чим глибше воно було приховане, офіцери й солдати прислухалися до шарудіння кроків по сухому листі, що завмирало вдалині. На війні трапляються випадки, коли доля чотирьох бійців, які ризикують життям, жахає більше, ніж тисячі полеглих біля Жемаппа[21]. Почуття, відбиті на обличчях їхніх товаришів, бувають тоді такі різноманітні й невловимі, що митцям доводиться вдаватися до спогадів учасників боїв і полишити мирним людям самим вивчати ці драматичні образи, бо ті бурхливі події, такі багаті на деталі, неможливо змалювати повністю без нескінченно довгих описів.

Тільки-но багнети чотирьох розвідників востаннє блиснули в темряві, повернувся капітан Мерль, неймовірно швидко виконавши наказ командира. Кількома словами команди Юло вишикував на шляху до бою решту свого загону; потім він наказав солдатам зійти на вершину Пелеріни, де стояв його нечисленний авангард. Сам він ішов останній, спиною до загону, щоб примічати найменші можливі зміни в усіх точках місцевості, що її природа створила такою чудовою, а люди зробили такою страшною. Загін дійшов туди, де Жерар стеріг Плазуй-по-Землі, і раптом шуан, який нібито байдужісінько спостерігав маневри командира, а насправді надзвичайно розумними очима стежив за двома солдатами, що заглибились у ліс праворуч, свиснув кілька разів, наслідуючи дзвінкий і пронизливий крик сови. Три славнозвісних контрабандиста — їхні імена тут уже згадувались, — пугукаючи по-совиному з різними переливами, перегукувались між собою вночі, щоб попередити про засаду, відвернути небезпеку чи повідомити якусь важливу звістку. Звідси й виникло прізвисько шуан, що означає говіркою того краю «сова» або «сич». Цим спотвореним словом стали називати усіх, хто брав участь у першому заколоті й наслідував звичаї та гасла трьох братів.

Почувши підозрілий посвист, командир зупинився й пильно глянув на Плазуй-по-Землі. Він удав, ніби повірив дурнуватому вигляду шуана, щоб тримати його біля себе як барометр, який показує дії ворога. Тому він зупинив руку Жерара, що вже хотів був убити шуанського розвідника. Юло поставив двох солдатів за кілька кроків від шпигуна та голосно й чітко наказав їм стріляти в нього, коли він подасть хоч найнепомітніший знак. Незважаючи на очевидну небезпеку, Плазуй-по-Землі не виказав ніякого збентеження, і командирові, який стежив за ним, впала в око ця нечутливість.

— Хитрюга перебрав міру, — мовив він до Жерара. — Так, так, нелегко прочитати що-небудь на шуановому обличчі; але цей зрадив сам себе, прагнучи похизуватися своєю відвагою. Бачиш, Жераре, якби він удав, ніби перелякався, то здався б мені дурнем. І ми з ним були б тоді до пари. Я вже не знав, що й думати. Зараз на нас нападуть! Та хай-но спробують! Тепер я готовий.

Проказавши це впівголоса, старий солдат, з переможним виглядом потираючи руки, глузливо глянув на Плазуй-по-Землі; потім, схрестивши руки на грудях, застиг нерухомо посеред дороги, між двома офіцерами, улюбленими друзями, чекаючи наслідків своїх розпоряджень. Певний, що бій неминучий, він спокійно оглядав солдатів.

— Еге, буде жарко! — сказав стиха Прудконогий. — Командир потирає руки.

Юло і його загін опинилися в критичному становищі, коли загроза смерті настільки очевидна, що мужні люди вважають за честь виявити самовладання й розважливість. В такі хвилини людині ухвалюють остаточний вирок. Тому для Юло, який краще за своїх офіцерів знав про близьку небезпеку, було навіть питанням самолюбства здаватися найспокійнішим з усіх. Затримуючи погляд по черзі то на постаті Плазуй-по-Землі, то на дорозі, то на лісових заростях, він тривожно очікував, коли гримнуть постріли шуанів, що причаїлись, гадав він, наче лісовики, десь навколо; проте обличчя його було незворушне. Очі солдатів прикипіли до нього, і Юло зробив гримасу, що її усі вважали за усмішку: легенько зморщив засмагле, ледь віспувате обличчя, скривив правий кутик рота й примружив очі; потім ляснув Жерара по плечу і сказав:

— Тепер ми можемо бути спокійні. Про що ви хотіли мене запитати?

— Яке лихо спіткало нас знову, командире?

[17] Фуше Жозеф (1759–1820) — міністр поліції Французької республіки (1799–1802), потім наполеонівської імперії (1804–1810), створив розгалужену систему політичного нагляду й шпіонажу. Прославився політичною безпринципністю й цинізмом.

[18] Баррас Поль (1755–1829) — один з організаторів Термідоріанського перевороту і член Директорії, сприяв захопленню влади Наполеоном Бонапартом.

[19] Пітт Вільям Молодший (1759–1806) — прем'єр-міністр Англії, організатор європейських коаліцій проти республіканської і наполеонівської Франції.

[20] Принци — Бурбони, брати страченого короля Людовіка XVI: граф д'Артуа, граф Прованський, проголошений після розгрому Наполеона (1814) королем Людовіком XVIII, і принц Конде. Всі вони вели боротьбу проти республіки.

[21] Жемапп — село в Бельгії, біля якого 6 листопада 1792 р. війська Французької республіки розгромили австрійську армію.