Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він швидко пішов. Молода пані прислухалася з видимим незадоволенням до його кроків. Коли шелест сухого листя завмер, вона ще деякий час стояла непорушно, потім швидко повернулася до шуанів. В неї вихопився презирливий жест, і вона мовила до Плазуй-по-Землі, що допоміг їй злізти з коня:

— Цей молодик хотів би у війні з Республікою додержувати всіх правил. Ну що ж, мине ще кілька днів, і він змінить свою думку. «Але як він повівся зі мною», — сказала вона потім сама до себе.

Вмостившись на гранітній брилі, на якій недавно сидів маркіз, вона стала чекати на прибуття диліжанса. Досить знаменним явищем тієї доби була ця молода аристократка, яку бурхливі пристрасті кинули у вир боротьби монархій проти духу часу, а палкі почуття штовхнули на вчинки, що не були, так би мовити, їй властиві; цим вона скидалася на стількох інших екзальтованих жінок, яких запал поривав іноді до величних дій. Як і вона, багато жінок у коловороті подій грали роль героїчну або гідну осуду. Роялістам годі було шукати відданіших і діяльніших емісарів, ніж ці жінки; але жодній героїні роялістської партії не доводилося спокутувати помилок своєї відданості й згубності свого становища, забороненого жіночій статі, спокутувати таким страшним розпачем, який охопив цю пані, коли вона сиділа край дороги на гранітній брилі, неспроможна подолати захвату перед благородною зневагою і чесністю молодого шуанського ватажка. Помалу вона поринула в глибоку задуму. В гірких спогадах вона прагнула повернути невинність юних літ і жалкувала, що не стала жертвою революції: переможної її ходи не могли зупинити такі кволі руки.

Поштовий диліжанс, причетний у певній мірі до нападу шуанів, покинув маленьке місто Ерне за кілька хвилин перед сутичкою між двома загонами. Ніщо не може краще змалювати будь-яку країну, ніж стан громадського майна. З цього погляду поштова карета заслуговує на шанобливу згадку. Сама революція не спромоглась її знищити, вона мандрує ще й досі дорогами Франції. Коли Тюрго[26] відкупив привілей однієї компанії, одержаний нею за Людовіка XIV, на монопольне перевезення подорожніх в межах королівства, він заснував візницькі заклади, що дістали назву тюрготини; старі карети панів Вуж, Шантеклера і вдови Лакомб були витіснені в провінцію. Одна з таких карет підтримувала зв'язок між Маєнною і Фужером. Деякі вперті голови глузливо називали її тюрготиною, чи то перекривляючи парижан, чи то з ненависті до міністра, що запроваджував різні нововведення. Ця тюрготина була злиденним екіпажем на двох височенних колесах, де дві огрядні особи насилу могли б уміститися. Тіснота цього хисткого ридвана не дозволяла надто його навантажувати; скриня, що правила за сидіння, була призначена для кореспонденції. Коли пасажири мали при собі якийсь вантаж, вони змушені були тримати його між колін, і без того стиснутих у вузькому кузові, що нагадував формою ковальський міх. Первісний колір кузова й коліс був для подорожніх нерозв'язною загадкою. Дві шкіряні запони, цупкі, незважаючи на тривалий ужиток, мали захищати страдників від холоду й дощу. Візничий височів на ослінчику, схожому на передок найгірших паризьких «зозуль»[27], і хоч-не-хоч брав участь у розмові, бо сидів між своїми двоногими й чотириногими жертвами. Ця карета мала фантастичну подібність до старезних дідів, що хоч і зазнали не раз і катарів, й апоплексичних ударів, та смерть їх ще милувала: дорогою вона без упину стогнала, а іноді, здавалось, навіть зойкала. Як знеможений важким сном мандрівник, вона хилилася то вперед, то назад, немов опираючись відчайдушним зусиллям бретонських конячин, що тягли її вибоїстою дорогою. В цій пам'ятці іншого століття було три пасажири; виїхавши з Ерне, де перепрягали коней, вони провадили з візничим раніше розпочату розмову.

— Чому ви гадаєте, що тут з'являться шуани? — спитав візничий. — В Ерне мені сказали, що командир Юло ще не вийшов із Фужера.

— Ох, друже, — відповів наймолодший серед пасажирів, — адже ти ризикуєш тільки своєю головою! Коли б ти мав при собі, як я, триста екю і тебе знали за щирого патріота, ти б не був такий спокійний.

— Щось ви надто балакучі, — мовив візничий, похитуючи головою.

— Вовк хапає й лічені вівці,— озвався другий пасажир.

Цей чоловік у чорному одязі, років сорока на вигляд, був, очевидно, ректором[28] десь поблизу. Потрійне підборіддя й рум'яні щоки свідчили про його належність до духовного стану. Гладкий і низенький, він, проте, виявляв неабияку спритність щоразу, коли доводилося висідати з карети чи знову туди залазити.

— Ви хто — шуани? — вигукнув пасажир з трьома сотнями екю, судячи з одягу, заможний селянин: розкішна козяча шкура прикривала в нього штани з добротного сукна й дуже охайну куртку. — Присягаюся душею святого Робесп'єра, я дам добру відсіч тому, хто…

І він перевів погляд своїх сірих очей з візничого на подорожнього, показуючи їм на пару пістолів, застромлених у нього за поясом.

— Бретонці того не бояться, — презирливо кинув ректор. — Та невже в нас такий вигляд, ніби ми хочемо загарбати ваші гроші?

Щоразу, коли вимовлялося слово «гроші», візничий змовкав, і в священика вистачило глузду взяти під сумнів наявність у патріота трьохсот екю й припустити, що гроші у візничого.

— Ти сьогодні з вантажем, Купйо? — спитав він.

— Е, пане Гюдене, немає майже нічого, — відповів візничий.

Абат Гюден запитливо глянув спершу на патріота, а тоді на візничого — обличчя в обох були незворушні.

— Тим краще для тебе, — сказав патріот. — А коли трапиться яке лихо, я постараюся врятувати своє добро.

Так відверто проголошене прагнення до диктаторства обурило Купйо, і він грубо заперечив:

— Я господар цієї карети і якщо вас везу…

— Ти патріот? Чи ти шуан? — задирливо перебив його супротивник.

— Ні те, ні те, — відповів Купйо. — Я поштар, та ще й бретонець, а це головне; отже, я не боюся ані синіх, ані аристократів.

— Ти, мабуть, хочеш сказати — аристокрадів? — мовив глузливо патріот.

— Вони тільки повертають те, що в них забрали, — жваво втрутився в розмову священик.

Обидва пасажири пожирали один одного очима — якщо можна запозичити цей вислів з розмовної мови. В куточку карети сидів ще третій пасажир — під час усієї суперечки він зберігав непорушну мовчанку. Візничий, патріот і навіть абат Гюден не звертали ніякої уваги на цю мовчазну людину. То був і справді один із тих незручних і некомпанійських пасажирів, що схожі на покірливе теля із зв'язаними ногами, яке везуть на сусідній ярмарок. Вони починають з того, що захоплюють усе своє законне місце, а закінчують тим, що безцеремонно засинають на плечі свого сусіда. Патріот, Гюден і візничий залишили його на самого себе, певні, що він спить і що нема чого говорити до людини з таким закам'янілим лицем: воно без слів промовляло про життя, що минає у відмірюванні ліктів полотна і в клопотах, як би продати його якнайдорожче. Під час суперечки цей куценький товстун, зіщулившись у кутку карети, розплющував іноді свої маленькі, наче зроблені з голубого фаянсу очиці і зупиняв по черзі на кожному співрозмовникові погляд, в якому світилися переляк, підозра й недовіра. Але, здавалось, він боявся тільки своїх супутників, а шуани його зовсім не турбували. Коли ж він дивився на візничого, то вони скидалися на двох франкмасонів. Раптом почалася стрілянина на Пелеріні. Збентежений Купйо зупинив коней.

— Еге! — мовив священик, який, очевидно, добре розумівся на таких справах. — Сутичка серйозна, там сила людей.

— Атож, пане Гюдене, тільки невідомо, хто в ній переможе! вигукнув Купйо.

Цього разу всі обличчя одностайно виявили занепокоєння.

— Завернімо до отого заїзду, — запропонував ^патріот, — і заховаймо карету там, поки скінчиться бій.

Порада була слушна, і Купйо погодився. Патріот допоміг візничому заховати диліжанс від сторонніх очей за купою хмизу. Абат скористався з нагоди й стиха запитав Купйо:

— Він справді везе гроші?

[26] Тюрго Анн Робер Жак (1727–1781) — французький державний діяч, філософ-просвітник і економіст. Будучи міністром фінансів у 1774–1776 рр., провів ряд економічних реформ, які викликали невдоволення у аристократії.

[27] «Зозулі» — невеликі диліжанси, які курсували між Парижем та його передмістями.

[28] Ректор — у тогочасній Бретані парафіяльний священик.