Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як звати твого начальника?

— Молодець.

— Це хто? Плазуй-по-Землі?

— Ні. Молодець.

— Звідки він узявся, ваш Молодець?

На це питання королівський ловчий нічого не відповів, його грубе, дикунське обличчя скривилося від болю, він узяв чотки й зашепотів молитву.

— Молодець — це, напевно, той молодий дворянин з чорною краваткою? Його послав сюди тиран та його спільники Пітт і Кобург…

Шуан, мабуть, не дуже тямлячи, про що йдеться, гордо підвів голову:

— Його послали Бог і король!

Запал, з яким він проказав ці слова, вичерпав його сили. Юло побачив, як важко допитувати вмираючу людину, чиї слова й дії свідчили про темний фанатизм, і відвернувся, насупивши брови. Двоє солдатів, друзі тих вартових, що їх Плазуй-по-Землі по-звірячому забив ударом батога на узбіччі дороги, відступили на кілька кроків й націлилися в шуана, який не опустив навіть нерухомих очей перед наведеними на нього рушницями; вони вистрелили, і він упав. Та коли солдати підійшли, щоб зняти одежу з убитого, він ще голосно вигукнув:

— Хай живе король!

— Гаразд, гаразд, потайна шельмо, — мовив Серцевідець, — забирайся-но швидше вминати пампушки до своєї божої матінки! Ми думали, що він дуба дав, а він гукає просто межи очі: «Хай живе тиран!»

— Гляньте, командире, — сказав Прудконогий, — ось документи цього розбійника.

— Ого-го! — закричав Серцевідець, — а йдіть подивіться на цього божого піхотинця. Яке в нього на череві малювання!

Юло та кілька солдатів оточили голе тіло шуана й побачили в нього на грудях щось подібне до татуювання синюватого кольору, — воно зображувало охоплене полум'ям серце. То був умовний знак членів братства Серця Господнього. Під зображенням Юло прочитав напис: «Марі Ламбрекен» — напевне, шуанове ім'я.

— Ну, добре роздивився, Серцевідцю? — спитав Прудконогий. — Тепер ти цілих сто декад сушитимеш голову й не здогадаєшся, навіщо здалася така оздоба!

— Та хіба ж я тямлю щось у папських уніформах! — відказав Серцевідець.

— Піхтура нікчемна, зроду-віку ти нічого не навчишся! — вигукнув Прудконогий. — Невже ти не зметикував: цьому гусакові пообіцяли, що він воскресне із мертвих, от він і розмалював собі воло, щоб його впізнали.

Цей дотеп — небезпідставний — викликав загальні веселощі, до яких мимоволі приєднався і Юло. Тим часом Мерль поховав убитих, а поранених товариші насилу розмістили на двох підводах. Решта солдатів, за власним розсудом вишикувавшись двома рядами вздовж цього імпровізованого госпіталю, почали сходити з гори схилом, оберненим до Мена, звідки відкривалася прекрасна долина Пелеріни, суперниця Куенонської долини. Юло, у супроводі своїх друзів Мерля й Жерара, поволі йшов за солдатами, сподіваючись без перешкод дістатися до Ерне, де пораненим мали подати допомогу. Цей бій, майже непомічений серед важливих подій, що визрівали тоді у Франції, дістав назву тієї місцини, де він відбувся. Однак він привернув увагу жителів Західної Франції, занепокоєних новою збройною сутичкою, — вони помітили зміну в воєнній тактиці шуанів, які раніше не наважилися б атакувати такий великий загін. Як гадав Юло, молодий рояліст, котрого він запримітив, і був Молодець — посланий принцами у Францію новий ватажок шуанів, що, за звичаями роялістів, ховав, очевидно, свій титул та ім'я під військовим прізвиськом. Ця обставина завдавала командирові після його перемоги стільки ж турбот, як раніше підозра, що він потрапив у засідку; Юло раз у раз обертався на залишене позаду плато Пелеріни, звідки вряди-годи ще долинали приглушені звуки барабана, — то національна гвардія спускалася в Куенонську долину, тимчасом як загін синіх сходив у долину Пелеріни.

— Чи здогадується хто з вас, — раптом запитав Юло своїх друзів, — що спонукало шуанів атакувати наш загін? Рушничні постріли для них — лише комерція, а я не бачу, щоб вони тут виграли. Їхні втрати — щонайменше сто чоловік, а наші,— вів далі Юло, скрививши в посмішці праву щоку й примруживши очі, — а наші — всього шістдесят. Побий мене грім! Не розумію я такої невигідної афери. Негідники чудово могли б обійтися без цього нападу. Ми проскочили б, немов листи поштою, тож я ніяк не втямлю, навіщо їм знадобилось прошивати кулями наших людей. — І він з жалем показав рукою на дві підводи з пораненими. — Може, вони просто хотіли привітатися з нами, — додав він.

— Але, командире, вони цим здобули собі півтораста наших телепнів, — озвався Мерль.

— Та якби рекрути й пострибали в ліс, наче жаби, ми не стали б їх там ловити, особливо після того, як нас обстріляли, — заперечив Юло. — Ні, ні, тут щось та є.

Він ще раз обернувся на гору Пелеріну.

— Заждіть, — гукнув він, — гляньте-но!

Хоч офіцери вже далеко відійшли від фатального плато, досвідченим оком вони одразу помітили там Плазуй-по-Землі та ще кількох шуанів.

— Ширше крок! — гукнув Юло до свого загону, — швидше пересувайте свої циркулі й підганяйте коней! Може, в них поклякли ноги? Чи ці шкапи теж прибічники Пітта й Кобурга?

Після його слів маленький загін пішов швидше.

— Цю таємницю, по-моєму, нелегко розгадати, — мовив Юло до двох офіцерів, — і дай боже, друзі, щоб нам не довелося розплутувати її стріляниною в Ерне. Я боюся, що королівські піддані перетнуть нам шлях на Маєнну.

Стратегічна проблема, від якої стовбурчилися вуса командира Юло, завдавала водночас не меншої турботи й людям, яких він помітив на вершині Пелеріни. Тільки-но вщухли барабани національної гвардії і Плазуй-по-Землі побачив, що сині вже зійшли вниз довгим схилом, він весело закричав по-совиному, й шуани з'явилися знову, але тепер їх було менше. Багато хто, очевидно, перев'язував поранених у селищі Пелеріна — воно лежало на схилі гори, оберненому до Куенонської долини. Двоє-троє старших з-поміж королівських ловчих підійшли до Плазуй-по-Землі. За кілька кроків від них на гранітній брилі сидів молодий аристократ, увесь поглинутий, здавалося, важкими думками про посталі перед ним труднощі. Приклавши руку дашком до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонячного проміння, Плазуй-по-Землі сумно дивився на дорогу, якою республіканці перетинали долину Пелеріни. Його чорні проникливі очиці намагалися розгледіти, що відбувається на протилежному узгір'ї, на самому краю долини.

— Сині перехоплять пошту, — похмуро сказав один із старших, що стояв найближче до Плазуй-по-Землі.